Євген Захаров: ‘...І тоді ми створили ХПГ’

Ред.: …Ми мали б опублікувати ці спогади два роки тому, у 2022-му, коли ХПГ виповнилося 30 поважних років. Але в перші місяці війни було очевидно не до того. Здавалося, ось-ось все мине, тоді й відсвяткуємо. Сьогодні нам — 32. Не ювілейна дата. І війна ще триває. Тож знову без святкувань. Але чому б не згадати події, які передували створенню Харківської правозахисної групи, і людей, що долучилися до цього?

Перші дні харківського “Меморіалу”

Коли в Харкові в серпні 1988 року проходили перші збори ініціативної групи зі створення “Меморіалу”, я туди прибіг одним із перших. Це було моє, мене завжди цікавила історія, мої старші московські друзі були до цього близькі, я й у “Пам’яті” у другій половині 70-х брав участь, тоді познайомився з Сенею Рогінським ще до його арешту. Але я був розчарований: на перших зборах у Харкові заправляли ліві комуністи та комсомольські лідери, для мене тоді всі такі люди були апріорі чужими. Лідером ініціативної групи був історик Валерій Мещеряков, доцент істфаку університету, який вступив до КПРС уже після початку перебудови. У ній було багато його студентів. А я вважав у ті роки, що приналежність до КПРС була однозначно негативною характеристикою. Тобто я вважав, що пристойна людина не може бути членом КПРС. Тут трилема — не можна бути чесним, розумним та комуністом одночасно: будь-які дві якості, взяті разом, виключають третю!

І я подумав: навіщо зв’язуватися з цими чужими людьми? Буквально через два дні приїхав до Москви, вдома у Лари (Богораз) зустрів Сергія Ковальова, якому тоді ще було заборонено жити в Москві, він мав “101 кілометр” і бував у Москві нелегально. Розповідаю їм про створення “Меморіалу” у нас, і вони обоє кажуть: “Женю, обов’язково йди до ‘Меморіалу’, він має бути нашим, а не їхнім. У Москві комуністів у ‘Меморіалі’ не видно і не чути. Ми його повністю контролюємо, і так має бути по всій країні”. Я послухався їх. Але спочатку ставився до цих лівих комуністів та комсомольської молоді вкрай стримано.

Установчі збори “Меморіалу” відбувалися в актовій залі університету 11 лютого 1989 року. Зал був повний, вів збори Валерій Мещеряков разом із Львом Пономарьовим, який приїхав з Москви, — тоді цілком стриманим професором фізики. І ось зал, попри явно висловлене бажання ініціативної групи, обрав до Ради Генріха Алтуняна, Бориса Чичибабіна та мене. Як не намагалися ініціативники цьому перешкодити, нічого в них не вийшло.

Ми з Генріхом були білими воронами, нас тоді ще всі остерігалися, вважали, що за нами стежать, і ми можемо принести нещастя. Але все дуже швидко розвивалося, змінювалося уявлення про те, що можна — чого не можна. Надзвичайно швидко.

До Ради обрали також Аркадія Ісааковича Епштейна, викладача історії КПРС в авіаційному інституті, я з його донькою Анею навчався у школі в паралельних класах. Фронтовик, усі груди в орденах, але боявся всього на світі. Він казав моєму дядькові Феліксу, теж обраному до Ради, не знаючи, що я його племінник: комуністи, мовляв, повинні дати відсіч таким, як я. Членом Ради стала Ніна Лапчинська, яка очолювала відділ радянського періоду в Історичному музеї, також член КПРС. Було чимало студентів різних вишів — Ігор Рассоха, Володя Кабачек, Женя Соловйов та інші.

У “Меморіалі” було три напрямки діяльності: історико-просвітницький, благодійний, правозахисний. Так було завжди, від самого початку. Задачею історико-просвітницького напрямку було відновити правду про політичні репресії в СРСР, створити поіменний список загиблих. Система ГУЛАГ, місця поховання, кати в каральних органах, їхні інформатори, опір у таборах і на волі — збором інформації про це, а також предметів табірного та засланницького побуту дуже багато займалися.

Другий напрямок — благодійний. Це допомога колишнім політв’язням, колишнім бранцям сталінських таборів та післясталінського періоду. Наприкінці 80-х ще багато хто був живий і порівняно молодий. Я не кажу навіть про покоління тих, хто народився наприкінці 40-х — на початку 50-х і встиг посидіти як політзеки при Брежнєві та Андропові, а маю на увазі народжених наприкінці 20-х — на початку 30-х років. У 88-89 їм не було ще шістдесяти, а багато хто з них, ще студентами встигли загриміти за ґрати наприкінці 40-х: тоді було багато підпільних антисталінських організацій. В Україні це насамперед учасники збройного опору, бійці УПА, які потрапляли до таборів у великій кількості. І ось ці колишні сидільці, особливо старші, потребували різної допомоги, і “Меморіал” багато нею займався.

І третій напрямок — правозахисний: захист прав людини. Якщо цього не робити, то все знову може повторитися, тож потрібно виховувати повагу до права, свободи людини, щоб виключити саму можливість політичних репресій.

Усі три напрямки були представлені у відділеннях Всесоюзного добровільного історико-просвітницького товариства “Меморіал” у багатьох містах та селах СРСР. У харківському відділенні з моменту його заснування я був членом Ради та координував активність правозахисної групи. Ми захищали від адміністративних переслідувань тих, хто демонстрував український національний прапор, розповсюджував неформальні видання, брав участь у мітингах. Ми випускали інформаційний бюлетень “Меморіалу: зробили кілька десятків номерів, роздруковувавши їх на ЕОМ, та розповсюджували всіма можливими способами. У бюлетені писали про конкретні порушення прав людини, передруковували деякі найактуальніші тексти, підготовлені правлінням “Меморіалу” в Москві. У березні 90-го року, коли Мещеряков став депутатом парламенту, мене обрали співголовою, я ніби зайняв його місце — умовно кажучи, місце провідного співголови. Треба було відповідати на листи, підтримувати контакти з правлінням “Меморіалу” в Москві. Я керував, як і раніше, правозахисною групою, редагував інформаційний бюлетень, займався його друком та розповсюдженням, плюс додалося дуже багато іншої роботи. Я був пов’язаний, як і раніше, з Фондом допомоги політв’язням, через мене передавали посилки та гроші літнім політв’язням по всій Україні.

Від боротьби з каральною психіатрією до розвезення картоплі

Ось приклад роботи правозахисної групи. Про одного фігуранта української частини списку політв’язнів — Миколу Олексійовича Валькова, 1936 р. народження — мені так і не вдалося нічого дізнатися, ніхто про нього не чув. Я вже й запити надсилав — відповідали, що в системі виправних установ такого не утримують. А потім він знайшовся у психлікарні. Він опинився в обласному інтернаті для психохроніків у селі Стрілеча Харківської області, поряд із теперішнім кордоном із Росією, та ще й на найжорсткішому режимі — примусовому лікуванні. Йому навіть виходити з приміщення відділення, де він перебував, було заборонено. Там кожне відділення було розташоване в окремому корпусі, на вході постійно був охоронець. Я став до нього їздити, привозити передачі, розмовляв з лікарем-психіатром, начмедом, головлікарем, і йому поступово пом’якшували режим. Спочатку дозволили прогулянки територією лікарні, потім — виходити за межі території, потім кілька разів віддали родичам на кілька днів, потім почали відпускати самого до Харкова. Він приїжджав до нас в офіс, проводив кілька годин та повертався. Завершилося це тим, що його просто виписали з лікарні, він переїхав до свого рідного Ізюма, звідки він був родом. У нього там була рідна сестра, і там же він жив, приїжджаючи до нас в Харків досить часто. Там же, в Ізюмі, він і помер — уже у 2000-х. Доля його була важка, він з юності сидів з невеликими перервами у політичних справах — за публічні протести та український самвидав, з третього разу потрапив до психіатричної лікарні, де його утримували багато років. Зовні він здавався цілком здоровою, розсудливою людиною, жодних ознак психічного розладу я за багато років спілкування з ним так і не помітив.

Насамперед правозахисна група “Меморіалу” реагувала на безпосередні порушення, яких було чимало. Але були дві теми, якими я займався системно і вони зайняли чимало часу.

Перша тема — переслідування владою розповсюджувачів неформальної преси. Людей, які ці неформальні видання привозили та продавали, затримувала міліція, не давала це робити. І я через міськраду легалізував цю діяльність, написав положення про порядок продажу цих видань у певному місці — там, де їх зазвичай і продавали — біля входу до саду імені Шевченка із площі Дзержинського (нині — площа Свободи). Все продумав, розписав: за людиною закріплювалося місце, яке він зобов’язався утримувати в чистоті, і на якому він мав продавати свої видання, навіть якийсь невеликий податок платив, копійчаний. Це були предтечі майбутніх кіосків, які потім почали масово виникати. Кушнарьов цю ідею підтримав, і цей документ ухвалили рішенням міськвиконкому. У процесі я виявив, що там уже була своя корупція, встановилися неформальні правила, був пахан, який усім цим керував, визначав місце — де саме продавати літературу, домовлявся із міліцією, збирав данину з усіх цих продавців. А коли це рішення міськради почало діяти, все вгамувалося, і далі, поки цей продаж існував, все було цілком цивілізовано. Але закінчилося це дуже швидко — з початком економічної кризи 1992 року.

Другою темою було переслідування за демонстрацію українського національного прапора. Тоді, у 1989 році, найбільш “злісних” демонстрантів, які виходили з синьо-жовтим прапором на мітинги, систематично переслідували, навіть піддавали адміністративному арешту. Я постійно писав у бюлетені “Меморіалу”, в “Експрес-хроніці”, що ці дії є абсолютно незаконними — міліція кваліфікувала вихід з прапором під порушення статті про порядок проведення мирних зборів Кодексу про адміністративні правопорушення, але жодного правопорушення у демонструванні прапора при цьому не було. Ми виходили також на ці мітинги, щоб підтримати харківських національних демократів. 5 грудня 89-го року на зборах громадськості на честь дня Конституції у Палаці культури будівельників вперше міліція за прапор нікого не затримала і була змушена змиритися з його присутністю. Коли міліціонер вимагав прибрати прапор, Микола Григорович Старунов, лідер групи “Вибори-89”, який вів збори, відповів, що цей прапор відомий із часів Володимира Святого і нікуди ми його не винесемо. Міліція відчепилася і відтоді переслідування припинилися.

Незадовго до того я пішов на прийом до генерала Олександра Марковича Бандурки, начальника обласного управління міліції. Відрекомендувався членом Ради “Меморіалу”. І ми з ним сперечалися тоді години зо три. Це був гідний опонент, на деякі його аргументи я не знав, що відповісти. Наприклад, він каже: «Ви єврей, а фактично захищаєте цих бандитів, так званих бійців УПА, які під цим прапором влаштовували єврейські погроми! Як ви можете?!” Я тоді нічого про це не знав і не знайшовся відразу, що відповісти. “От комуністи, — каже, — вони ж зізналися, що під червоним прапором чинили злочини? Зізналися! І тепер це загальновідомо! І засудили ці явища! Комуністична партія засудила! А ці чому не зізналися у своїх злочинах під жовто-блакитним прапором?” Тут мені було легше говорити про злочини комунізму, в яких партія не зізналася. Ось так ми сперечалися-сперечалися, а потім він і каже: “Ну, з іншого боку, дарма ми за пацанами ганяємось із цими прапорами. Подумаєш, що таке прапор? Потрібно поговорити з Василишиним про це” (тоді міністр внутрішніх справ УРСР — Є.З.) А потім Бандурка цілком потоваришував з українськими організаціями, “Просвітою” та “Товариством друзів української мови”, він їм завжди приміщення давав для їхніх зборів, концертів та інших акцій, часто бував у вишиванці, вони за ним душі не чули.

Але повернуся до діяльності «Меморіалу» ще за радянських часів. У 90-му році Солженіцин вирішив подарувати перше в СРСР видання “Архіпелагу” кожному колишньому політзеку, воно мало вигляд чотирьох світло-червоних книжечок у м’якій обкладинці. І я передав перші складені “Меморіалом” списки політв’язнів, які мешкали у Харкові, до Фонду — понад 200 осіб. І привіз на собі ці 200 комплектів із Москви до Харкова, розносив та дарував — “це від Олександра Ісаєвича особисто”. Там ще, здається, його підпис був на титулі. Тоді ж, розуміючи, хто з колишніх політв’язнів бідує, я запропонував: “Давайте купимо за бюджетні гроші картоплю, а я беруся її розвести”. І Кушнарьов — голова Ради, і голова міськвиконкому Михайло Пилипчук були такі задоволені, що негайно виділили гроші, купили картоплю, і ми таки розвезли кожному мішок картоплі тієї голодної зими. Наступного року це повторили.

Комісія з реабілітації жертв політичних репресій

Тоді ж, 90-го року, я вирішив створити комісію при міськраді, яка допомагала б жертвам політичних репресій. І тут харківські депутати-комуністи побачили можливість проявити себе з кращого боку — вони цю ідею дружно підтримали, вона пройшла на “ура”. Я сам написав регламент, що і як має робити комісія, хто в ній має бути, представники яких саме місцевих органів. Сесія проголосувала за це, створили комісію, а закону про реабілітацію тоді ще не було, його було ухвалено лише у квітні 1991-го. І сесія міськради тоді ж ухвалила рішення про пільги для політв’язнів та членів їхніх сімей (вдів та — у виняткових випадках — дітей), причому пільги були у більшому обсязі, ніж згідно з пізніше ухваленим законом. Я був заступником голови цієї комісії, головою був заступник голови міськвиконкому, який підписував її рішення, але всю роботу вів я. Ми написали оголошення, що є рішення щодо пільг, запросили людей на прийом. І потягнувся народ. Мені цікаво було розмовляти з ними, вони багато розповідали. Дуже було це все і цікаво, і корисно, і важливо для політв’язнів. Приходили не всі: тоді багато хто ще боявся, з’явився пізніше, коли закон про реабілітацію почав діяти.

Тоді ще нічого не віщувало швидкого розпаду Союзу. Фактично Харків був першим містом у СРСР, де було ухвалено таке рішення: коштом місцевого бюджету надати пільги колишнім жертвам політичних репресій. Мені виділили на допомогу Віру Іванівну Іващенко, їй було за 60, колись вона була секретарем міськради, а тоді була пенсіонеркою та начальником спецчастини. Вона була такою жорсткою партійною дамою з сильним, добре поставленим голосом, але водночас чудовим адміністратором та організатором. Їй доручили вести прийом та перевірку документів усіх, хто звернувся по пільги. І вона сповнилася співчуттям до цих людей. Тоді популярність компартії була практично нульовою, і для комуністів це була можливість проявити себе у позитивному плані. Але у перевірці документів вона була дуже суворою. І ми з нею часто сперечалися: я всі неточності тлумачив на користь репресованого, а вона на користь держави. Іноді мені вдавалося переконати її.

Особливо багато суперечок було про надання пільг дітям репресованих. Я наполягав, щоб допомогти тим, хто свого часу потрапив до дитприймача НКВС — це ж той же табір, а також тим, у кого загинули і батько, і мати. Крім того, було очевидним, як репресія (особливо у 30-х роках) вплинула на все життя дітей — вони не змогли виїхати в евакуацію під час війни, багатьох викрали до Німеччини, чимало з них так і не змогли здобути вищу освіту — тавро “син (або дочка) ворога народу” позбавляло багатьох можливостей навчатися у виші. Члени комісії досліджували соціальний стан таких людей — і з якою бідністю вони іноді стикалися! Такі випадки комісія і вважалися винятковими.

Пільги були суттєвими — 100% компенсація оплати за квартиру та комунальні послуги, безплатний проїзд у транспорті — все це вже було в цьому рішенні коштом місцевого бюджету. Люди приходили, реєструвалися для отримання пільг, водночас це допомагало “Меморіалу” контактувати з ними. Коли було ухвалено закон про реабілітацію, пільги зробили відповідним до нього, а комісія наша була створена наново згідно з його положеннями. Суть її не змінилася, але вона вже не діяла суто на громадських засадах, у ній було дві штатні ставки.

І нам із Генріхом Алтуняном вдалося туди влаштувати наших друзів із “Меморіалу” — Ірину Рапп та Софію Карасик, дружин Володі Пономарьова та Владика Недобори, що були спільниками Алтуняна у першій справі 69-го року. (Вони підписали відкриті листи до громадськості на захист Петра Григоренка та до Комітету з прав людини ООН про порушення прав людини в СРСР, за що були засуджені Харківським облсудом до 3 років позбавлення волі — ред.) Тоді, 1969 року, Іру та Софу вигнали з роботи. Софа вже більше не працювала інженером, вона була то санітаркою, то вантажником на пошті, то на іншій фізичній роботі. А Іра перестала викладати фізику в університеті, про захист дисертації вже годі було й думати. Її перевели до університетського НДС — науково-дослідного сектору. І ось за кілька років до виходу на пенсію ми направили їх до комісії з відновлення прав реабілітованих при Харківській міськраді — так вона точно мала назву. Для Іри та Софи це була повсякденна щоденна робота, вони працювали дуже активно, займалися реалізацією закону про реабілітацію у Харкові. Я був заступником голови комісії. Можна сказати, що ми контролювали благодійний напрямок “Меморіалу” на місцевому рівні. Коли Іра, а через рік і Софа, пішли на пенсію, вони залишалися в комісії на громадських засадах, а в комісії почав постійно працювати “меморіалівець” Ігор Григорович Ломов, теж колишній політв’язень.

Реабілітовані історією

На початку квітня 1992 року було ухвалено постанову парламенту про створення багатотомного науково-документального видання про жертв репресій в Україні. У кожній області було створено редакційно-видавничі групи з бюджетним фінансуванням, які називалися “Реабілітовані історією”. Вони мали підготувати книгу з тією ж назвою про репресії в регіоні. Фактично йшлося про створення книг пам’яті, що включали іменний список усіх репресованих та тих, хто був реабілітований. Усі ці групи працювали в обласних архівах СБУ, готували та видавали книги пам’яті, деякі з цих груп, зокрема, у Харкові, робили й базу даних щодо жертв політичних репресій у своїй області. У Харкові редакційно-видавничу групу також контролював “Меморіал”, її очолила Ніна Лапчинська, співголова “Меморіалу”, історик та музеєзнавець. Тому у Харкові всі архівно-слідчі справи, що зберігаються в архіві СБУ, заносилися до бази даних, і цей процес досі не закінчено.

Ще один цікавий сюжет, пов’язаний і з “Меморіалом”, і з міськрадою — місце масового поховання у Лісопарку поляків, розстріляних у Харкові навесні 1940 року. Ще раніше активісти “Меморіалу” зібрали різні докази факту поховання у 5-му кварталі лісопаркової зони — знайшли знаки формової відзнаки, ґудзики, інші предмети — і надіслали все це до Польщі. Поляки пред’явили ці артефакти Горбачову, і в Харкові розпочалося розслідування. На початку 1989 року Харківська обласна прокуратура відкрила кримінальну справу за фактом смерті поляків, дуже скоро цю справу передали до Головної військової прокуратури СРСР, яка розслідувала її спільно з військовою прокуратурою Польщі. У липні 1991 року спеціально надіслані військові частини провели ексгумацію, яка виявила численні останки розстріляних — і поляків, і мешканців Харкова. На 7 серпня було призначено перепоховання знайдених тіл та відкриття Меморіального комплексу пам’яті загиблим.

“Меморіал” запропонував встановити на в’їзді на територію Меморіального комплексу мармурову плиту від імені Харківської міськради з написом українською та польською мовами. Міськрада цю пропозицію підтримала, але з самим написом почалася катавасія. Текст був такий: “Тут спочивають останки радянських та польських громадян, закатованих у застінках НКВС”. КДБ ці “застінки НКВС” рішуче не сподобалися, і на Кушнарьова почали всі тиснути, щоб напис замінили, йому навіть дзвонив заступник міністра закордонних справ. Але Кушнарьов відмовився змінювати напис, сказавши, що він не може заперечувати проти пропозиції “Меморіалу”. Так цей напис на плиті й залишився.

Від “Меморіалу” до ХПГ (і до чого тут садівництво)

Як я вже писав, історико-просвітницький та благодійний напрями стали підтримуватися державою, а “Меморіал” у Харкові поставив туди співробітників для постійної роботи. Правозахисна група займалася конкретними порушеннями та допомогою їхнім жертвам, випускала бюлетені “Меморіалу”, вела облік остарбайтерів та допомагала їм добути докази, якщо документи про їхнє перебування у Німеччині в наших архівах були відсутні.

Але відбулися й суттєві зміни. У нас у Харкові трапилося те, що було в цей час, у 1990-1992 рр., практично у всіх регіональних відділеннях “Меморіалу” та й у Москві теж. Частина колишніх репресованих та їхні діти були незадоволені тим, що “Меморіал” займається чимось ще, крім них. Їм не потрібна була правозахисна активність, дослідження з історії терору тощо. Вони вважали, що “Меморіал” — для них, це ветеранська організація для людей, які постраждали свого часу, а його основне завдання — допомагати їм. І скрізь “Меморіали” почали ділитися, створювалися товариства репресованих, які вже займалися лише своїми членами. І у Харкові таке товариство було створене. Але ще раніше наші меморіалівці захотіли зробити своє садове товариство, назвали його, звісно, “Меморіал” і зобов’язали керівництво клопотати з цього приводу. Я був співголовою “Меморіалу” і мені довелося зайнятися цим.

Ми з Генріхом Алтуняном пішли до Олександра Степановича Масельського, голови Харківського облвиконкому, і облвиконком виділив “Меморіалу” 80 земельних ділянок по 5 соток неподалік міста біля залізничної станції. Там часто ходили електрички, словом, дуже зручне місце було.

І виявилося, що наші члени “Меморіалу” ні про що чути не хочуть, окрім садових ділянок. Я з ними зовсім замучився, бо вони не захотіли робити все за правилами: спочатку підготувати земельний план, затвердити його у всіх необхідних інстанціях, розподілити ділянки відповідно до цього плану тощо. Деякі почали захоплювати ділянки ще до затвердження земельного плану та створення товариства, хтось захопив по чотири ділянки та не хотів їх віддавати, а охочих було багато, всім, звісно, ​​не вистачило. Я ввів принцип: на одну довідку про реабілітацію — одну ділянку, перерозподілили всі ділянки заново, все оформили, провели установчі збори, обрали керівництво товариства — і лише тоді я зміг кинути це заняття. Сам я не хотів брати ділянку та й мама відмовилася, вона вже тоді погано ходила. І хоча наші старі дуже хотіли, щоб я очолив товариство, я відмовився категорично. Іра Рапп із Володею Пономарьовим, Софа Карасік із Владиком Недоброю теж не захотіли — так ми втомилися від цих чвар.

Цілий рік на зборах «Меморіалу» говорили лише про ці садові ділянки, на решту часу не було, та й інше наших новонавернених садівників просто не цікавило. І нам це так набридло, що ми вирішили легалізувати правозахисну групу “Меморіалу” як нову організацію. Так і виникла Харківська правозахисна група ХПГ. Зареєстровано її було 10 листопада 1992 року, але фактично весь 92-й рік ми працювали вже окремо від “Меморіалу”. Ми всі залишалися в “Меморіалі”, але він поступово перестав функціонувати. Ті, хто хотів отримати садові ділянки — вже займалися тільки ними, ні на що інше садівників уже не вистачало. Історико-просвітницький напрямок пішов у бюджетну організацію “Реабілітовані історією”, благодійний напрямок — до комісії при міськраді з відновлення прав реабілітованих. І люди поступово йшли — просто через вік. Мені завжди гірко, коли я згадую, що наш “Меморіал” вмер, але так відбувалося всюди, де колишні репресовані створювали свої ветеранські організації окремо від молоді, ці організації поступово вмирали.

ХПГ заснували 11 осіб, а розрослася вона в одну з найбільших громадських організацій країни. Таких великих правозахисних організацій лише дві: ХПГ та Українська Гельсінська спілка з прав людини, яка також з нашої ініціативи була створена — у 2004 році. І поступово робота в ХПГ стала моєю основною та єдиною роботою.