‘Історія насильства та медичної недбалості’

Нагадаємо, в лютому Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомляв про щонайменше 93 осіб, перебування яких у полоні підтвердив Міжнародний Комітет Червоного Хреста, але потім їх повернули до України мертвими. Втім, велика кількість полонених залишається не ідентифікованою представниками МКЧХ. Тому вже тоді було зрозуміло, що ця цифра може бути набагато більшою. Слід зазначити, що 80% тіл українців, переданих із російських місць ув’язнень, мають ознаки катувань. Мова йде як про військовополонених, так і про цивільних бранців. Нещодавно додому повернули тіло загиблої в російській неволі української журналістки Вікторії Рощиної. Як ми писали, вдома судово-медична експертиза виявила на її тілі численні ознаки катування та жорстокого поводження, зокрема, зламане ребро, садна і крововиливи на різних частинах тіла, а також можливі ознаки застосування електроструму. Крім того, стало відомо, що тіло Рощиної мало ознаки розтину, зробленого в РФ ймовірно з метою приховати справжню причину смерті: у загиблої були відсутні внутрішні органи — головний мозок, очні яблука, частина трахеї.

Журналісти АР назвали набагато більшу кількість загиблих в полоні — 206. Понад 50 з них втратили життя в Оленівці. Також, за інформацією Офісу генпрокурора, на полі бою росіяни стратили 245 українських воїнів, що склали зброю.

В розслідуванні АР йдеться про загиблого в полоні 59-річного військового Сергія Григор’єва. Як і у випадку з Вікторією Рощиною, російська влада намагалася показати, що Григорьєв помер у полоні від природних причин — інсульту. Саме так було вказано у російському свідоцтві про смерть. Втім, розтин, який провели в Україні, а також свідчення його співкамерника, який уже був звільнений, вказують на інше. Американські журналісти кажуть: це історія насильства та медичної недбалості з боку тих, хто утримував Сергія.

Сергій Григорьєв потрапив у полон у квітні 2022 року у Маріуполі. Його перебування в полоні було підтверджене Червоним Хрестом, що хоч якось гарантувало, що з ним поводитимуться згідно з Женевськими конвенціями. Галина, вдова Сергія Григорьєва згадує: “Нам сказали: це означає, що все гаразд… Росія має його повернути”. У серпні родина навіть отримала від Сергія коротку записку: мовляв, живий, здоровий, все буде добре. Незабаром дочка полоненого знайшла відео з батьком у соціальних мережах: Сергій був зовсім сивий, виснажений, без зубів.

З осені 2022 року його утримували в Каменськ-Шахтинській виправній колонії в Ростовській області. Олексій Гончаров, побратим Сергія, якого зрештою обміняли, розповідав: “Усіх били — без винятків… Когось більше, когось менше, але ми всі це витримали…” З часом Гончаров став відчувати сильний біль у грудях, але медичної допомоги йому не надавали, натомість били. “Ближче до кінця я ледве міг ходити”, — розповів чоловік. Коли він повернувся додому, у нього виявили туберкульоз.

Олексій Гончаров пригадує, що попри хорошу фізичну форму, з часом Сергій Григорьєв став відчувати себе все гірше: паморочилася в голові, він відчував постійну втому,

і, зрештою, вже не міг ходити без сторонньої допомоги. Але тюремна адміністрація надавала лише мінімальну медичну допомогу. Замість того, щоб відправити чоловіка до лікарні, його перевели до сирого, темного ізолятора, разом із ще одним українським полоненим, фельдшером. Тут Григорьєв приблизно за місяць і помер. Згідно з російським свідоцтвом про смерть, це сталося 20 травня 2023 року. Родина дізналася про це лише за пів року. Розтин, який провели вже після того, як тіло Григор’єва повернули в Україні, показав: він помер не від інсульту, а від кровотечі, спричиненої тупою травми живота, що пошкодила його селезінку.

Загалом журналісти Associated Press поговорили з рідними 21 українського військовополоненого, загиблого в полоні. Виявилося, що, згідно з результатами розтину, зробленого в Україні, принаймні п’ятеро з бранців померли від серцевої недостатності, четверо від легеневих хвороб, зокрема туберкульозу, ще троє — від інфекції, асфіксії та поранення.

За словами представника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, росіяни не повертають тіла загиблих полонених доти, доки “вони не досягнуть стану, коли нічого не можна буде визначити”. Як і у випадку з Вікторією Рощиною, нерідко в тілах відсутні певні органи, що може бути ознакою, що кати намагалися приховати сліди травм і тортур.

Про катування та жорстокі умови тримання в неодноразово свідчили звільнені з полону українські полонені, також ці злочини фіксувала Моніторингова місія ООН з прав людини.  Ситуація ускладнюється тим, що міжнародну організації не мають доступу до місць утримання українських полонених на окупованій території України та на території РФ. Як нещодавно заявляла доповідачка ООН з питань катувань Еліс Джил Едвардс, на всі запити про можливість потрапити до тюрем, російська влада відповідає відмовою: “Я написала багато листів. Єдина відповідь, яку я отримала, це те, що візити на окуповані території чи до Російської Федерації для відвідування військовополонених, за їхніми словами, неможливі. Це рідкісне явище серед країн-членів ООН. Багато хто не хоче, аби спецдоповідач з тортур опинився на їхньому порозі. Після того, як мій візит приймуть, я маю право робити візити без попередження будь-де на території. Тож це ризикований крок для країн, яким є що приховувати. Але відмова — це частина машини катувань”.