Меню
• Кримінально-виконавча система
Андрій Діденко, 12 жовтня 2025

Коли біль — вирок: історія Віктора Слепцова, який помирає у Вінницькій тюрмі без права на полегшення

В Україні роками існує глибока, але малопомітна суспільству проблема — нездатність держави звільняти смертельно хворих засуджених навіть тоді, коли медицина безсила. Формально закон це дозволяє. А насправді?

Віктор Слепцов, фото: Андрій Діденко
Віктор Слепцов, фото: Андрій Діденко

Право на милосердя, обмежене Переліком

Відповідно до статті 84 Кримінального кодексу України, особа, яка страждає на тяжке захворювання, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена за рішенням суду. Проте на практиці ця гуманна норма працює лише тоді, коли хвороба засудженого підпадає під “Перелік захворювань”, затверджений Наказом Міністерства юстиції та МОЗ № 1348/5/572 від 15 серпня 2014 року (зі змінами). Цей документ, який мав би захищати право на життя, перетворився на бюрократичний фільтр: якщо діагноз не вказаний у цьому списку — навіть очевидно тяжкохвору людину звільнити не можливо.

“Перелік” включає лише найтяжчі, невиліковні діагнози. Це переважно термінальні онкологічні хвороби (це остання, четверта, стадія раку, коли злоякісна пухлина поширилася на інші органи, метастазувала, і лікування вже не може зупинити розвиток хвороби). На цій стадії організм поступово втрачає життєві функції, біль стає нестерпним, а виживання обчислюється тижнями або місяцями. Термінальний рак часто супроводжується асцитом (рідиною в черевній порожнині), кахексією (виснаженням), кровотечами, болем, який без наркотичних анальгетиків стає тортурою. Людині потрібен постійний медичний і паліативний догляд, а не замкнена камера).

Також до переліку входить ВІЛ на IV стадії: це найважча стадія ВІЛ, коли імунна система практично зруйнована, і людина втрачає здатність боротися з будь-якими інфекціями. Цей етап також називають СНІДом (синдром набутого імунодефіциту). На цій стадії з’являються смертельно небезпечні захворювання — туберкульоз, пневмонія, саркома Капоші, грибкові інфекції мозку. Без лікування антиретровірусними препаратами, повноцінного харчування і медичного догляду людина швидко гине. В умовах в’язниці, де бракує ліків, лікарів і стерильності, вижити практично неможливо.

Крім того, у переліку є цироз печінки в стадії декомпенсації. Це кінцева стадія руйнування печінки, коли вона вже не виконує своїх функцій: не очищає кров, не виробляє білків і не знешкоджує токсини. Декомпенсація означає, що організм більше не справляється із хворобою. У людини накопичується рідина в животі (асцит), жовтіє шкіра (жовтяниця), розвиваються кровотечі, енцефалопатія (ураження мозку через токсини). Це тяжкий, часто болісний стан, який вимагає постійного медичного нагляду, спеціального харчування і медикаментів, а не тюремної ізоляції.

Є у “Переліку” туберкульоз із множинною лікарською стійкістю — це форма туберкульозу, при якій бактерії стали нечутливими до основних протитуберкульозних препаратів. Лікування такого туберкульозу триває понад два роки, вимагає спеціалізованих ліків, постійного контролю і доброго харчування. У закритих установах, де вентиляція погана, а медичні частини не мають необхідних препаратів, такі хворі заражають інших і самі приречені на повільне згасання.

Підставою для подання до суду матеріалів про звільнення є тяжкі психічні розлади, які повністю позбавляють людину здатності усвідомлювати свої дії, контролювати поведінку або підтримувати контакт із реальністю. Це може бути шизофренія з частими психозами, глибока депресія з суїцидальними схильностями, деменція (втрата пам’яті й мислення), біполярний або параноїдний розлад у важкій формі. Такі люди потребують не покарання, а лікування в психіатричному стаціонарі. Їхнє утримання у звичайній колонії часто призводить до деградації, самоушкоджень або смерті).

Усі ці діагнози об’єднує одна риса — вони несумісні з умовами утримання у місцях несвободи. Люди з такими хворобами не становлять небезпеки для суспільства, але для них сама в’язниця стає катівнею.

Якщо держава не забезпечує їм лікування і не звільняє навіть на порозі смерті, це — вже не покарання, а порушення права на життя і заборони катувань. Це означає, що держава визнає право на звільнення лише тоді, коли шансів на життя вже немає. Правозахисники неодноразово наголошували: така практика суперечить статті 3 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.

Коли людину залишають помирати в камері лише тому, що її діагноз не потрапив до “Переліку”, — це не правосуддя, це узаконене страждання.

Паліативна допомога — забуте право в’язня

У цивільній медицині існує поняття паліативної допомоги — це не лікування, а піклування про якість життя людини, яку вже неможливо вилікувати. Це полегшення болю, підтримка дихання, гідний догляд, психологічна і духовна підтримка. Паліативна допомога — це не про смерть, а про гідність останніх днів життя. Вона ґрунтується на принципі, що навіть тоді, коли вилікувати неможливо, допомогти — завжди можна. У тюрмах України цей принцип фактично відсутній. Більшість медичних частин не мають ліцензій на обіг наркотичних анальгетиків, тому навіть за офіційного висновку лікарів про потребу знеболення — препарати не призначаються. Лікарі бояться кримінальної відповідальності, адміністрації — перевірок, а страждає той, кого система вже покарала достатньо. Це не просто прогалина в законі. Це — позбавлення права на полегшення страждань, права, яке визнає ВООЗ і яке вважається складовою права на життя.

“Вісім із десяти балів болю — щодня”

Ми відвідали Віктора Михайловича Слепцова у Вінницькій установі виконання покарань № 1. Його камера нічим не відрізняється від інших, хіба що тут сморід тюрми змішався зі смородом розпачу. Слепцов говорить приглушено — так, ніби кожне слово віддається болем у грудях: “Біль не минає. Постійно вісім із десяти. Інколи — всі десять. Але знеболювальних не дають. Кажуть — ліцензії немає”.

Віктор страждає від злоякісного новоутворення печінки IV стадії з метастазами у легені, тромбозом портальної вени, асцитом, гідротораксом і вираженим больовим синдромом. 31 липня 2025 року лікар-онколог виніс офіційний висновок: “Симптоматичне лікування. При вираженому больовому синдромі призначити наркотичні анальгетики”. Та рекомендація залишилася на папері. Медична частина не має ліцензії — і це означає, що навіть помирати Віктор має без знеболення в муках і стражданнях.

Віктор Слепцов, фото: Андрій Діденко

Віктор Слепцов, фото: Андрій Діденко

Вирок — болю, не злочину

5 серпня 2025 року лікарсько-консультативна комісія офіційно підтвердила: “Захворювання Слепцова Віктора Михайловича входить до Переліку хвороб, які є підставою для звільнення від подальшого відбування покарання”. П’ятеро лікарів поставили підпис під документом, де чітко вказано: “Матеріали можуть бути подані до суду для вирішення питання про звільнення”. І все ж навіть цей медичний “вирок смерті” не став підставою для гуманності. Судові засідання переносилися чотири рази — то через відсутність прокурора, то через “неповноту документів”. 

Наступна дата — 20 жовтня 2025 року. Питання лише в одному: чи доживе він до цього дня?!

201 довічник помер — і жоден прокурор не відповів

Цей випадок — не виняток, а закономірність.

За даними, отриманими Харківською правозахисною групою від Центру охорони здоров’я ДКВС України, з 2018 по серпень 2025 року в установах позбавлення волі помер 201 довічник, із них 179 — від хвороб.

Причини офіційно виглядають так:

● природна смерть — 7 осіб

● хвороби — 179

● самогубства — 11

● нещасні випадки — 2

● інші — 2

Ці цифри — вирок системі, яка роками блокує звільнення тяжкохворих навіть тоді, коли смерть — питання днів.

“Ястребов, Матухно… і тепер Слепцов”

У 2022 році лікарська комісія встановила, що Іван Ястребов не може відбувати покарання через тяжку хворобу. Суд ухвалив рішення про звільнення, але прокурор подав апеляцію. Через кілька тижнів Ястребов помер — так і не дочекавшись свободи.

Віталій Матухно, інвалід І групи, онкохворий, став відомий після того, як Європейський суд з прав людини застосував щодо нього Правило 39 — термінові заходи, щоб зупинити бездіяльність держави. Україна не відреагувала. Матухно помер у тюремній лікарні.

І тепер — Слепцов.
Ті самі діагнози. Ті самі довідки. Та сама байдужість.

Прокурорський формалізм і судовий параліч

За дослідженнями ХПГ, у справах про звільнення за хворобою позиція прокуратури збігається з рішенням суду у понад 82% випадків.
Тобто суд просто дублює позицію обвинувачення — не аналізуючи медичних фактів, не оцінюючи реальний стан людини. Це — не правосуддя, а процедурне відкладення смерті. У системі, де прокурор вирішує, кому дозволити померти на волі, а кому — у камері, гуманність перестає бути категорією права.

Останній шанс для системи

Віктор Слепцов відбуває покарання з 1996 року. Його злочин давно оцінений судом. Але сьогодні держава карає не за вчинене — а за те, що він досі живий. Можливо, 20 жовтня стане днем, коли суд все ж таки вибере людяність замість байдужості. Коли закон перестане бути пасткою для смертельно хворої людини.
І коли Україна доведе, що навіть за ґратами людське життя має цінність.

Довідково

Стаття 84 Кримінального кодексу України: “Особа може бути звільнена від відбування покарання, якщо під час його відбування вона захворіла на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання.”

● Наказ Міністерства юстиції та МОЗ № 1348/5/572 від 15.08.2014 року — визначає порядок медичного обстеження засуджених і “Перелік захворювань”, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення.

● Паліативна допомога — комплекс медичних, психологічних та соціальних заходів, спрямованих на полегшення страждань, коли вилікувати хворобу неможливо. Є складовою права на життя і гідність відповідно до міжнародних стандартів ВООЗ та ООН.

поширити інформацію

Подібні статті

• Кримінально-виконавча система

За сім з половиною років за ґратами померло понад 200 довічників — Центр охорони здоров’я ДКВС

Висока смертність від хвороб серед довічно ув’язнених в Україні, є наслідком системного блокування їхнього звільнення з боку прокуратури та судів. Ми наводимо статистику та конкретні трагічні випадки, які свідчать про прокурорський формалізм і порушення права на життя.

• Кримінально-виконавча система   • Події

Чергова смерть за ґратами: як судді легалізують повільні страти

Чергова жертва жорстокості пенітенціарної системи, черговий доказ того, що судова влада в Україні не просто байдужа до життя людей — вона прирікає їх на повільну смерть в агонії.

• Кримінально-виконавча система   • Публіцистика

Тюремна медицина: шляхи гуманізації

На Херсонщині в’язень потрапляє в окупацію, його вивозять до РФ, де він тяжко хворіє. Держава-агресор звільняє його за станом здоров’я, але вдома рідна пенітенціарна система знову закриває його, ледь живого, за ґратами. Розбираємося, що не так з українським порядком звільнення з місць позбавлення волі через хворобу.

• Кримінально-виконавча система   • Моніторинг

Пенітенціарні відомства і медичні заклади ЦОЗ ДКВС перевірять щодо цільового використання коштів

Департамент з питань реалізації національного превентивного механізму виявив системні порушення прав засуджених та ув’язнених осіб: не вистачає ліків, одягу, засобів гігієни тощо. Але судячи з Prozorro, гроші виділяють…



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти