Тюремна медицина: шляхи гуманізації
Питання якісного і повноцінного надання медичних послуг в пенітенціарних закладах завжди були й залишаються актуальними та пріоритетними. З одного боку, в межах чинного законодавства все добре прописано. Та не завжди написане на папері виконується на практиці. Стаття 3 Конституції України наголошує: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. А стаття 49 Конституції гарантує: “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу…” і “Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно…” Відповідно до частини 2 статті 7 Кримінально виконавчого кодексу (КВК), “засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду”. Перша ж частина статті 8 КВК зазначає, що засуджені мають право “на охорону здоров’я в обсязі встановленому Основами законодавства України про охорону здоров’я, за винятком обмежень, передбачених законом”. За законом, людина за ґратами може навіть сама обирати лікаря, навіть із “цивільної лікарні” (інша справа — чи погодиться той лікар їхати до пацієнта в колонію). Втім, у законі можна прописати пишномовні речі, але практика застосування законів не завжди відповідає тексту.
Федір Марущенко
Марущенко Федір Борисович має неповних 64 роки. Працював на залізниці, в 1994 році отримав черепно-мозкову травму, пів року лежав у комі. У 2019 році був засуджений до 8 років позбавлення волі за статтею 121 КК України. Покарання відбував в Дар’ївській виправній колонії (№10) Херсонської області. На початку повномасштабної війни установу захопили росіяни. Федора разом з іншими засудженими вивезли в росію через Крим. По дорозі били і знущалися. Довезли до Волгограда і помістили в виправну колонію №26. Змушували працювати. Потім у нього заболіла п’ята, ще й так сильно, що чоловік не міг ступати на ліву ногу. Ліків не було, гангрена ширилася, а в медчастині казали, що його сюди, мовляв, не лікувати привезли. Нога почала гнити, і зрештою її довелося ампутували по коліно. Матеріали його справи відправили в російський суд, який звільнив Марущенка через тяжке захворювання.
Потім була епопея повернення в Україну. Його на ношах несли через кордон, який переходили пішки майже два кілометри. І от нарешті — рідна земля. Але тут Федора знову помістили спочатку до СІЗО, а потім перевезли до туберкульозної лікарні №89 (закритого типу) у Дніпрі.
У грудні 2024 року під час моніторингового візиту до Дніпровської туберкульозної лікарні (№89) ми вдруге зустрілися з Федором у палаті інтенсивної терапії. У нього друга група інвалідності. Дуже втомлений, значно схуд. Здається, що після пережитого, ще й туберкульоз дає про себе знати. Чи доживе він до звільнення у 2028 році?! Ми запитали у Федора, чи не шкодує він, що повернувся в Україну і потрапив до колонії, в той час як у росії він міг би бути на волі? Федір сказав, що любить Україну і сподівається на звільнення.
Ті, кого не вдалося врятувати
Володимир Рубченко слабував на тяжке онкологічне захворювання (4 клінічна стадія), помер в тяжких муках без знеболювання, так і не дочекавшись рішення суду про звільнення.
22 червня 2022 під час моніторингового візиту без попередження в медичній частині Коростенської виправної колонії № 71 ми зустріли Володимира Рубченка. Абсолютно не зрозуміло, для чого його привезли до цієї колонії з онкологією четвертої клінічної стадії, при тому, що в цій установі не існує ні лікарні закритого типу, ні онкологічного відділення. Враховуючи те, що Рубченко потребував паліативної допомоги, а медична частина КВК-71 не має ліцензії на наркотичні знеболювальні, Володимир весь час страждав через нестерпний біль. Після нашого візиту адміністрація установи передала до місцевого суду матеріали щодо звільнення Рубченка через тяжке захворювання. Але суд відмовив з формальних причин: матеріали, спрямовані до суду, не містили в собі висновки лікарської консультативної комісії (ЛКК). Чи відомо було тим співробітникам, які подавали до суду матеріали про звільнення Рубченка, що без висновків ЛКК суд не може задовольнити клопотання? Напевно, що так. Далі Рубченка було переведено до Стрижавської багатопрофільної лікарні (№81), де, до речі,також немає онкологічного відділення, а отже, і наркотичних знеболювальних йому не надавалося. Місцевий суд ухвалив рішення про звільнення за станом здоров’я, але Рубченко мав провести ще сім діб в установі — доки спливе термін апеляційного оскарження. В той день, коли Володимир мав звільнитися, він помер в тяжких муках. Нагадаємо, що Володимир Рубченко був засуджений лише до чотирьох років позбавлення волі умовно, за невиконання вимог умовного покарання була заміна на певний строк.
Тетяна Подоляко. Була засуджена до довічного позбавлення волі. Страждала на онкологічне захворювання 4 клінічної стадії. Місцевий суд відмовив їй у звільненні за станом здоров’я, бо вирішив, що цьому перешкоджає тяжкість злочину. Тетяна Подоляко померла в ув’язнені.
Іван Ястребов. Засуджений довічно, онкологія 4 клінічної стадії, помер у багатопрофільній лікарні №19 міста Львова через те, що суд відмовив у звільненні за станом здоров’я.
Віталій Матухно. Засуджений довічно, 4 клінічна стадія раку горла, помер у багатопрофільній лікарні №19 міста Львова через ненадання медичної допомоги. Суд відмовив в поданні щодо звільнення за станом здоров’я через тяжкість учиненого ним злочину.
Сергій Троцько Помер у лікарні імені Мечникова у Дніпрі, так і не дочекавшись рішення суду про звільнення.
Інші справи, в яких життя ще можна врятувати
Засуджена Д. страждає на 4 клінічну стадію ВІЛ/СНІД і має інші захворювання, але цей “букет” хвороб не підпадає під Перелік захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарань (за кількістю CD-4 клітин). Стан здоров’я пацієнтки невпинно погіршується, але немає жодної перспективи щодо її звільнення через тяжке захворювання.
Михайло Шанта — засуджений довічно. Сім років назад у нього стався серцевий напад, інсульт, йому робили трепанацію черепа. Після операції паралізована права частина тіла. Фактично самостійно Шанта не може за собою доглядати. Навіть в туалет не може сходити без сторонньої допомоги.
Олександр Кушніренко — засуджений довічно, пережив серцевий напад. Самостійно не спроможний за собою доглядати, захворювання не підпадає під Перелік.
Володимир Палієнко — засуджений довічно, після інсульту паралізована права частина тіла. Не може самостійно пересуватися, прикутий до ліжка.
Ігор Юхименко — засуджений довічно, після побиття в Темнівській виправній колонії (№100) два місяці перебував у комі. Після того, як прийшов до тями, втратив можливість говорити, у нього зламані ребра, розтрощені колінні суглоби, паралізована нижня частина тіла. Він прикутий до ліжка і самостійно себе обслуговувати не може.
Законодавчі перепони
В рамках чинного законодавства суд на законних підставах може відмовити у звільнені особи через тяжке захворювання, якщо вона була засуджена за тяжкий злочин або має стягнення і не має заохочень, не працевлаштована тощо. Усі ці нюанси можуть бути підставою для відмови у звільнені. Однією з основних умов для звільнення є той аспект, що захворювання пацієнта має підпадати під Перелік. Цей Перелік востаннє змінювали у серпні 2014 року, але ті захворювання, які там перелічені, фактично не залишають людині шансу на життя. Крім того, кожне захворювання є унікальне і суто індивідуальне. Можна померти від ковіду, ангіни чи грипу, якщо вчасно не отримати належної медичної допомоги. Є певна кількість засуджених, захворювання яких не підпадає під Перелік і вони не можуть бути звільнені за станом здоров’я, при тому вони не можуть самостійно себе обслуговувати — їхнє перебування в місцях позбавлення волі є фактичним порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій йдеться про заборону катувань.
Ось, наприклад, цитата з рішення ЄСПЛ ЄРМОЛЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 49218/10, 15.11.2012): “Питання не розглядалося в національних судах, які, відповідно до національної практики, мали ґрунтувати свої рішення не тільки на медичних висновках, але і на інших відповідних обставинах. Крім того, медичній комісії було доручено розглянути тільки конкретне питання, а саме чи збігаються проблеми зі здоров’ям заявника з будь-яким діагнозом зі списку. Оцінка того, наскільки стан здоров’я заявника, враховуючи його серйозні захворювання, сумісний з триманням під вартою, не входила в завдання комісії. За таких обставин суд вважає, що, враховуючи абсолютну заборону катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, не можна оцінювати сумісність стану здоров’я заявника з триманням під вартою, спираючись виключно на вичерпний перелік захворювань, без будь-якого розгляду з боку національних судових органів”.
Медик не має бути складовою “режиму” пенітенціарної системи
Чи зміниться колись ситуація з наданням медичної допомоги в місцях позбавлення волі? Про це ми поговорили з виконувачем обов’язків директора ЦОЗ ДКВС України Ярославом Басарабом. Він називає всіх ув’язнених і засуджених, які перебувають на лікуванні в закладах ЦОЗ ДКВС, пацієнтами та наголошує: законодавство у сфері охорони здоров’я встановлює єдині стандарти та вимоги до надання медичної допомоги — як у так званій “цивільній”, так і в “пенітенціарній” медицині.
— Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2022 року № 1153-р було схвалено Стратегію реформування пенітенціарної системи на період до 2026 року та затверджено операційний план її реалізації у 2022-2024 роках. В межах цієї стратегії наразі планується реалізація пілотного проєкту, який передбачений проєктом постанови Кабінету Міністрів України “Про реалізацію експериментального проєкту щодо надання медичної допомоги засудженим та особам, узятим під варту, які тримаються в державній установі “Білоцерківська виправна колонія (№35)”, у єдиному медичному просторі”. Тому виправдано буде стверджувати, що в подальшому поточний стан функціонування “пенітенціарної” медицини буде перехідним, і завданнями ЦОЗ ДКВС є і подальше забезпечення надання якісної медичної допомоги саме на цьому, перехідному етапі. Саме тому, на мою думку, у системі роботи закладів охорони здоров’я ЦОЗ ДКВС необхідно запровадити аналогічні практики, які є звичними для “цивільної” медицини. Пацієнт у цій системі повинен мати контроль над відомостями про свій стан здоров’я, йому має бути гарантований більший захист чутливої медичної інформації. Крім того, має бути запроваджена більша “взаємодія” між лікарями та їхніми пацієнтами в питаннях ведення обліку та фіксації медичної інформації. Іншими словами, пацієнт має засвідчувати у всіх значущих медичних документах факт того, що йому дійсно було надано медичну допомогу, а також наявність чи відсутність у нього щодо цього скарг або претензій до медичних працівників чи до обсягу та якості медичної допомоги. Також у подібних документах медичний працівник має належним чином розписати, а пацієнт, відповідно, засвідчити роз’яснення йому суті діагнозу та методів лікування. Так, це може призвести до більшої “паперової бюрократії”, ніж у цивільній медицині, проте це є доцільним з огляду на ту кількість скарг, що надходять, зокрема, до Європейського суду з прав людини, і де потім у цих справах починають з’ясовувати — які дії медичного характеру дійсно вчинялись або ж медичний запис було зроблено не в повному обсязі.
Має бути приділено більше уваги мотивуванню медичних працівників щодо відповідального прийняття рішень стосовно обрання тактики та стратегії лікування пацієнта, і щоб існування такої стратегії було доказово видно із медичної документації.
Окремим завданням є привчити медичних працівників діяти не як “режимна” складова пенітенціарної системи, а виключно як медична, яка, у певних випадках, навіть повинна безпосередньо захисти особу від дій “режиму”. Великою проблемою є забезпечення швидкого та своєчасного транспортування пацієнта у разі потреби до відповідних закладів охорони здоров’я цивільного сектору. І тут питання є комплексним, обумовленим тим, яким чином функціонує система конвоювання та етапування осіб. Це ті питання, які зараз лежать на поверхні. Решта будуть проявлятися по ходу запровадження змін, і на них ми будемо теж максимально швидко намагатися реагувати.
Очевидною проблемою є питання забезпечення належних умов у тих приміщеннях, де працюють медичні працівники, оскільки наразі більшість із таких приміщень викликають пригнічений та депресивний стан як у пацієнтів, так і у тих, хто їх лікує. Проте, на жаль, вирішення цієї проблеми лежить поза сферою можливостей ЦОЗ ДКВС: усі приміщення, в яких знаходяться заклади охорони здоров’я ЦОЗ ДКВС, знаходяться в оренді й не були спроєктовані для цілей та потреб закладів охорони здоров’я. Окрім того, відсутнє бюджетного фінансування для проведення поточних ремонтів.
— Як на Вашу думку, чи потрібно змінювати Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарань? І якщо так, в який спосіб це має відбуватися на Вашу думку?
— В цілому, звільнення від подальшого відбування покарання за хворобою — це звільнення із так званих “гуманних мотивів”. Тобто коли це стосується таких захворювань, які несуть пряму загрозу життю, і прогноз несприятливий. Фактично людину звільняють від відбування покарання аби дати їй можливість піти із цього життя не в пенітенціарному закладі, а, у найкращому випадку, десь вдома поруч із родиною, та, у будь-якому разі, вільною людиною. Разом із цим, припускається, що особа може одужати від такого захворювання, а тому частиною 4 статті 84 КПК України передбачено, що такі особи, у разі свого одужання, можуть бути направлені для подальшого відбування покарання, якщо не закінчились відповідні строки давності.
Проте, при вирішенні питання про звільнення особи від відбування покарання за хворобою, законодавчо передбачено, що враховуються не тільки характер захворювання, а й тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, особа засудженого та інші обставини справи. Очевидно, що це значно підриває саму ідею такого звільнення, адже ані тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, ані особа засудженого жодним чином не можуть вплинути чи змінити ситуацію, коли людина перебуває, наприклад, у термінальній стадії захворювання, або ж у неї повна сліпота, Хвороба Альцгеймера, гемі- чи параплегія, висока ампутація верхніх або нижніх кінцівок тощо.
Свого часу, в 1981 році, Всесвітньою медичною асамблеєю було прийнято так звану “Лісабонську декларацію про права пацієнтів”, у якій наголошується, що “усвідомлюючи можливість виникнення практичних, етичних і юридичних труднощів, лікар завжди повинен діяти у злагоді зі своєю совістю і завжди в найвищих інтересах свого пацієнта”. При цьому, здоров’я, згідно з Основами законодавства України про охорону здоров’я, є стан повного фізичного, психічного і соціального добробуту, а не лише відсутність хвороб або порушень структур та функцій організму. Зважаючи на ці найвищі інтереси пацієнтів, ЦОЗ ДКВС України вважає, що прийшов час, коли необхідно дослухатися до представників правозахисної спільноти та разом із медичними експертами спільно обговорити потреби у розширенні переліку хвороб, який має надавати право на звільнення, а також обговорити інші механізми, що мають практично враховувати стан здоров’я особи та впливають на питання відбування ним покарання, аби досягалась не тільки мета кари, згадана в частині другій статті 50 КК України, але й мета виправлення цієї особи, тобто її ресоціалізація та реабілітація.
Кінцевою формою такого обговорення ми хотіли б бачити узгоджену позицію, оформлену чіткою та зрозумілою всім сторонам програмою, яку можна було запропонувати Мін’юсту та практично впровадити.
Ефективність процедури звільнення засуджених через тяжке захворювання: що пропонують правозахисники?
Дуже часто суди, попри те, що людина перебуває в тяжкому стані, а її захворювання без належного лікування несе загрозу життю, відмовляють у звільненні. Ми маємо ініціювати внесення змін до статті 84 КК України. Замість того, щоб оцінювати тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, особу засудженого та інші обставини справи, суд має звертати увагу на ступінь захворювання, небезпеку для життя під час перебування в місцях позбавлення волі, можливість надання адекватної (повної та належної) медичної допомоги.
Тяжкість вчиненого злочину НЕ повинна братися до уваги взагалі, бо вона ВЖЕ була оцінена під час винесення вироку й отримала своє втілення у строку покарання та в виді установи де тримається засуджений.
Також маємо:
- ініціювати зміни до Переліку захворювань, які є підставою для представлення в суді матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбуття покарання в частині гуманізації;
- розширити Перелік захворювань, враховуючи індивідуальні обставини, тяжкість захворювання, загрозу для життя подальшого відбування покарання;
- визначити цей Перелік, як орієнтовний та такий, що має рекомендаційний характер і не повинен розглядатися, як обов’язкова ознака, що покладається в основу прийняття рішення про звільнення;
- при прийнятті рішення суд має всебічно та обґрунтовано розглянути подання з погляду визначення доцільності тримання у кримінально-виконавчій установі засудженого, зважаючи на стан його здоров’я. Обов’язково брати до уваги мету покарання, та фактичну суспільну небезпеку засудженого.