Там, де закон зупиняється, а біль починається
В Україні роками діє практика, яку суспільство не бачить, але яка забирає життя сотень людей: смертельно хворі засуджені помирають у камерах, не дочекавшись звільнення, яке їм гарантує закон.
Це статистика Центру охорони здоров’я ДКВС:
● 201 довічник помер з 2018 по 2025 рік;
● 179 — від тяжких хвороб;
● більшість — без знеболення, без паліативної допомоги, без жодного шансу померти гідно.
Серед тих, хто може стати наступним, — Віктор Слепцов, 68 років. Рак печінки IV стадії з метастазами. Асцит. Гідроторакс. Тромбоз портальної вени. Біль, який він описує так: “Вісім із десяти кожен день. Інколи — всі десять”. Це не біль, це катування — і все це відбувається у камері без вентиляції, з пліснявою на стінах, тарганами в ліжку, без можливості вийти на повітря.
Паліативна допомога: право, якого в українських тюрмах не існує
У цивільній медицині паліативна допомога — це право людини померти без болю. Це догляд, підтримка дихання, знеболення, гігієна, гідність.
У тюремній медицині України паліативної допомоги немає.
Немає:
● ліцензій на наркотичні анальгетики;
● фахівців;
● протипролежневих засобів;
● можливості доглядати за лежачими;
● приміщень для забезпечення бодай базового комфорту.
Люди з термінальними діагнозами змушені помирати в муках, бо система боїться видати знеболювальне, боїться ліцензій, боїться перевірок.
Але не боїться одного — залишити людину в нестерпному болю.
Лікарі підтвердили право на звільнення. Суддя зруйнувала навіть це
Лікарсько-консультативна комісія двічі підтвердила:
● хвороба Слепцова входить до Переліку, який є підставою для звільнення;
● матеріали мають бути подані до суду.
П’ять лікарів поставили свої підписи.
А суддя Гайду заявила: “Немає гістології”.
Це — абсурд і юридичний, і медичний:
● на IV стадії раку гістологія може вбити;
● біопсія протипоказана термінальним пацієнтам;
● ЄСПЛ у справах Yakovenko, Logvinenko, Wenner забороняє вимагати небезпечних процедур;
● установа виконання покарань не має можливості зробити біопсію взагалі.
Суддя вимагала неможливого. І, “не отримавши неможливого”, — відмовила.
Втручання ЄСПЛ: вимушена ліцензія, але не допомога
Після застосування Правила 39 ЄСПЛ держава була зобов’язана:
● забезпечити знеболення;
● надати медичний догляд;
● не зволікати зі звільненням.
Під тиском ЄСПЛ медична частина Вінницької установи виконання покарань №1 отримала ліцензію на наркотичні анальгетики.
І сьогодні Слепцову колють трамадол двічі на день.
Але трамадол:
● не полегшує біль IV стадії раку;
● не діє всю ніч;
● не є паліативною допомогою;
● не може бути лікуванням у камері, де людина задихається пліснявою.
Це не медична допомога. Це — імітація турботи, зроблена лише тому, що ЄСПЛ змусив.
Камера як інструмент страждання
Вінницька УВП №1 — це не просто тюрма.
Це місце, де:
● на стінах — цвіль і грибок;
● повітря важке, немає вентиляції;
● таргани бігають по ліжку;
● відсутній душ для лежачих;
● неможливо помитися;
● немає прогулянок через тяжкий стан здоров’я;
● немає протипролежневих засобів;
● немає обладнання для догляду за людьми з обмеженою мобільністю;
● немає спеціалізованого персоналу.
Тут навіть здорова людина страждала б. Для онкохворого — це місце повільного знищення. Це — катування, несумісне з Конвенцією.
Процес, який мав бути терміновим, затягували тижнями
Хронологія розгляду справи щодо звільнення Слепцова через тяжке захворювання в Вінницькому суді під головуванням судді Гайду виглядає як знущання:
● 18.08 — прокурор не з’явився;
● 27.08 — перенесення;
● 23.09 — допит лікарів, рішення немає;
● 06.10 — чергове перенесення;
● 20.10 — вихід до нарадчої кімнати;
● 21.10 — відмова;
● 24.10 — адвокат отримує ухвалу о 17:50, за хвилини до закриття суду.
Прокурор, який заперечує гуманність. Суддя, пов’язана з прокуратурою…
У цій справі прокуратура послідовно заперечувала звільнення смертельно хворого засудженого.
За дослідженнями ХПГ, у справах про звільнення за хворобою у понад 82% випадків суди просто повторюють позицію прокуратури.
У справі Слепцова прокурор:
● заперечив звільнення,
● поставив під сумнів медичний діагноз,
● проігнорував висновки ЛКК,
● наполіг на продовженні тримання.
І саме тут виникає питання, яке неможливо замовчати: суддя, яка ухвалила рішення, — дружина одного з найвпливовіших прокурорів області.
У справі, де прокурор:
● вимагає продовжити тримання смертельно хворого;
● ігнорує міжнародні стандарти;
● заперечує медицину,
— рішення ухвалює суддя, чий чоловік стоїть на вершині тієї ж прокуратури. Це не просто конфлікт інтересів. Це — смертельно небезпечний конфлікт у справі, де вирішується питання життя чи смерті.
Для суспільства це виглядає так, ніби прокуратура сказала “ні” — і суддя повторила.
201 довічник уже помер. Україна повторює один і той самий сценарій
За даними ЦОЗ ДКВС:
● 201 смертей довічників за 7 років;
● більшість померли від хвороб;
● більшість — без знеболення;
● більшість — без звільнення.
У 2022 році Іван Ястребов помер, не дочекавшись рішення апеляції. Віталій Матухно помер, попри Правило 39 ЄСПЛ. Тепер історія повторюється з Віктором Слепцовим.
Україна вбиває тяжкохворих формально, через процедури, через відкладання, через байдужість прокурорів і суддів.
Це не правосуддя. Це — механізм повільної смерті.
Апеляція 18 листопада — останній шанс зупинити смерть у камері
18 листопада Апеляційний суд Вінницької області може:
● відновити дію ст. 84 КК України,
● виконати прямий припис ЄСПЛ,
● зупинити катування,
● визнати пріоритет гуманності,
● надати людині необхідну паліативну допомогу, без якої її страждання стають нестерпними.
Якщо рішення Гайду буде залишено без змін — це не буде “судова помилка”.
Це буде:
● ігнорування рішень ЄСПЛ,
● схвалення катувань,
● офіційно підписаний державою смертельний вирок.
Висновок
Віктор Слепцов відбуває покарання з 1996 року. Свою кару він поніс. Те, що відбувається сьогодні, — не покарання за злочин. Це покарання за те, що він досі живий. Право на життя не залежить від вироку. Право на знеболення — не бонус. Гуманність — не формальність.
18 листопада українське правосуддя матиме шанс довести, що воно ще здатне на людяність.
Слепцов може не дожити до наступного засідання. І тоді відповідати доведеться не перед журналістами і не правозахисниками — а перед Європейським судом з прав людини.
Гуманність не може чекати. Бо людина може не дожити.
