Себе він просить називати лише “Вовчик-братик”, але уточнює, що він не Вова і не Володя.
“Ви знаєте, я параноїк ще той, тому не люблю оце на ім’я, згідно з паспортом і тощо. Мене давно називають Вовчик, тобто little wolf. А в казках був вовчик-братик, тож так і пішло”, — пояснює чоловік.
Насправді немає таємниці в тому, що Вовчика звати Михайло. Колись мешканець Київщини брав участь у протестах на Майдані, гасив пожежу в будинку Профспілок, але із завершенням Революції Гідності Михайло не повернувся до спокійного цивільного життя. У перші місяці початку російської агресії в Криму та на Сході України Вовчик доєднався до, тоді ще добровольчого батальйону, “Азов”.
За часи антитерористичної операції чоловік брав участь у звільненні міста Мар’їнка на Донеччині, а також в оборонних боях навколо Широкиного, що на околицях Маріуполя. Службу Михайло не залишав з 2014 року та пройшов шлях від простого добровольця до повноцінного військовослужбовця вже в лавах полку НГУ “Азов”. Повномасштабне вторгнення чоловік зустрів у Маріуполі. Попри те, що азовці готувалися до можливого загострення та нових загроз у 2022 році, сам Вовчик до останнього мав сумніви.
“Тут я кажу виключно свою особисту думку. Підрозділ — так, ми мали посилені навчання, підготовку, усі знали, що якщо починається, то у кожного є свої задачі, сектори тощо. Але я особисто до останнього не міг зрозуміти, чи дійсно росіяни готові на такі втрати? Я розумів, що це не буде для окупантів легкою прогулянкою аж ніяк. Значить, будуть дуже великі втрати. Я пам’ятаю, які були обговорення Афганської війни, її наслідків. Потім пам’ятаю ще війну в Чечні, хоч сам ніякого стосунку, звісно, до неї не мав. Тоді усі були шоковані, скільки було втрат за тиждень, за місяць тощо. Але то маленька Чечня, а тут спроба захопити найбільшу в Європі країну? Я виявився правий щодо втрат, але неправий щодо реакції росіян на ці втрати. Виявилося, що їм байдуже”, — згадує свої припущення та хід думок Михайло.
Початок повномасштабного вторгнення для Вовчика став вкрай складним. У перші ж дні наступу чоловік отримав надважке поранення, навіть не перебуваючи на позиціях. Михайло керував автівкою, виконуючи логістичні завдання у момент, коли окупанти здійснили обстріл житлового району Маріуполя, де проїжджала автівка, за кермом якої був Вовчик. Снаряд від РСЗВ “Град” впав лише за кілька метрів від неброньованого авто, чоловік майже одразу втратив ногу.
“Далі — нічого не пам’ятаю. Я прийшов до тями лише за кілька тижнів у цивільній лікарні міста Маріуполя. Як стало відомо пізніше, хтось доставив мене без особистих речей, без форми, без документів, без телефонів. І це врятувало мене. Бо коли росіяни зайшли в лікарню, вони шукали військових. А я був, вибачте, в одних трусах. Татуювань у мене немає і ніколи не було, та й, давайте чесно, вік такий… Якби я був у формі чи з якимись речами, без свідомості, то не зміг би навіть сховати такі докази”, — каже Михайло. Він каже, що досі не знає, хто врятував його, сховавши речі.
Лікарня, як і значна частина Маріуполя, відносно швидко опинилася під окупацією. У той час як по місту ще тривали бої, а захисники Маріуполя контролювали завод Азовсталь, у цивільних медичних закладах точилася гуманітарна катастрофа.
“Багато лікарів, персоналу — тікали, коли почалася війна, і я можу їх зрозуміти. Лікарні були переповнені, люди лежали в проходах, коридорах. Медичного персоналу було дуже мало. Їсти не було чого. Кілька разів за весь цей час траплялося, що давали звичайний пластиковий стаканчик, де була одна картоплинка, юшка та хребтова кістка. Але не так хотілося їсти, як пити. Почали спускати технічну воду з опалювальної системи. Пили її, бо не було нічого”, — згадує стан справ Михайло.
Чоловік каже, що кожні кілька годин було чутно, як російська авіація бомбардує завод Азовсталь та інші частини міста. Те, що окупанти мали повний контроль над повітрям Маріуполя, багато в чому вирішило долю оборонців. Постійні обстріли впливали на сон, відсутність їжі та води призвели до швидкої втрати ваги. Водночас загострювалося поранення іншої ноги Михайла.
“Постійно по лікарні ходили окупанти, проводили допити. Я бачив, що недалеко від мене лежав чоловік, він також мав поранення. Під час допиту у нього знайшли якісь речі, він зізнався, що військовослужбовець, офіцер. Його кудись вивели. Через якийсь час я почув звуки пострілів автоматичної зброї на території лікарні. В той час саме стрілецьких боїв навколо вже давно не було, жодного пострілу. Я спитав у когось із санітарів, що відбувається. Мені сказали, що розстріляли військових, які лежали в цій лікарні. Але я цього особисто не бачив”.
Згодом хворих із маріупольських лікарень почали вивозити у Донецьк. Там Михайлові ампутували другу ногу. Під час перебування в лікарні чоловік пройшов так звану “фільтрацію” — перевірку спецслужбами РФ, яка включала в себе і перевірку лояльності до окупантів. Проте Вовчик каже, що вік та важка травма, подвійна ампутація, допомогли йому “не привертати зайвої уваги”.
“Там я зміг придбати собі просте ручне крісло колісне. Почав виїжджати у двір лікарні, і усі мої думки були лише про те, як найшвидше повернутися до підконтрольної Україні території. Інформації було обмаль. Тривалий час у мене не було ніякого зв’язку, телефону, нічого. Ще коли ми були в лікарні, я чув розмови окупантів, що нібито Київ вже окупований, що бої десь чи то не на околицях західної України, де добивають наші сили. Але все одно інформація так чи інакше ходила, хоча б загальна. І швидко стало зрозуміло, що це не так”, — згадує Вовчик.
Ще не встигнувши пройти повноцінного лікування, чоловік домовився з волонтерами, що змогли повернути його до зруйнованого Маріуполя. Там Михайло, без грошей, документів та з важким пораненням, почав розробляти план порятунку. На той час (літо 2022 року) оборона Маріуполя закінчилася, місто опинилося під повним контролем окупантів.
“Я, виходить, саме процесу руйнувань же не бачив. Я отримав поранення майже одразу, ще таких бомбардувань міста не було. Якраз один з перших обстрілів мене і накрив. А далі я був лише в лікарні. Далі одразу у Донецьк. І тільки коли повернувся до Маріуполя влітку, я зрозумів, що вони зробили з містом. Навіть не одразу можна було зрозуміти, на якій вулиці ти знаходишся. Навколо все розбите. Десь 80% було або взагалі зруйновано, або значно пошкоджено. Знайти непошкоджений будинок чи будівлю було дуже складно”.
Влітку 2022 року ще було можливим разом з волонтерами, проходячи велику кількість блокпостів окупантів, здійснити спробу виїхати на територію Запорізької області. Проте жодних гарантій не було, а якби Михайло був затриманий на блокпостах, це створювало б загрозу викриття його як військовослужбовця. Проте він здійснив спробу.
“Я знайшов деяких людей, які тоді ще могли здійснювати виїзд в бік Запорізької області. Було дуже багато блокпостів. На блокпостах були кадирівці. Як багато хто каже, і це правда, вони не воювали в окопах, а кошмарили цивільних на блокпостах та по місту. Я чув, як один з кадирівців погрожував чоловіку з іншого авто залишити його в окупації “копати окопи”. Також, звісно, у них квітла корупція. Хочеш проїхати блокпост? Давай “на лапу”. І так на кожному кроці”.
Михайло каже, що коли вдалося подолати останній блокпост окупантів та вирватися на підконтрольну Україні територію, він відчував дуже сильне полегшення та радість, але тривалий час не міг повірити, що все вдалося. На українському блокпосту він одразу зізнався, що є чинним військовослужбовцем “Азову” та детально розказав історію останніх місяців. Згодом Михайлові відновили документи, а волонтери допомогли повернутися до столиці.
У Києві Вовчика чекали численні операції, в його тілі ще знаходилися уламки, а частина знаходиться і досі. Важкі медичні процедури, реабілітація, спроба встати на протези — все це не тільки не зламали Вовчика, а навіть не позбавили оптимізму.
“Мене дуже підтримували з перших днів, наша патронатна служба Азову. Операції, лікування — організували мені, допомогли. Досі, вже кілька років пройшло, але якщо є якісь потреби — я можу звертатися, мені швидко допомагають. Побратими також придбали мені спеціальне авто з ручним керуванням. Я можу заїжджати туди сам, там спеціальна рампа, я заїжджаю на кріслі прямо всередину. Керування також відбувається руками. Я повністю мобільний, катаюся по місту за потреби”, — розказує Вовчик.
Також Михайло отримав сучасне електричне крісло колісне, яке дозволяє переміщуватися на великі відстані. Крісло керується спеціальним джойстиком, а рухається завдяки потужному електромотору. Акумуляторів вистачає на те, щоб подолати відстань двох-трьох станцій метро та повернутися назад, але взимку ці дистанції можуть бути меншими — акумулятор швидше втрачає заряд.
Вовчик, як і властиво людині з подібним прізвиськом, любить гуляти у лісі. Для цього чоловік придбав малорозмірний квадроцикл, яким також керує самостійно. Михайло каже, що не лихачить, бо були випадки, коли транспорт застрягав у калюжах та доводилося власноруч виштовхувати його.
Крім участі в акціях за звільнення військовополонених та прогулянок у лісі, Михайло має і офіційну роботу. Чоловік працевлаштувався в екстрену службу 112 оператором лінії. Тепер він відповідає на термінові звернення громадян по усій Україні, оскільки служба 112 є єдиною лінією ДСНС, поліції та швидкої допомоги в різних регіонах країни.
“Скепсису до мене не було. Був певний відбір, як потрібно. Потім навчання. Мені дуже допомогло МВС — вони облаштували моє робоче місце згідно з моїми потребами. І не тільки саме місце, а ще і шляхи до нього, вбиральню, проходи — все адаптовано. Насправді це ж не тільки для мене. В країні, на жаль, щодня збільшується кількість людей з подібними пораненнями, без кінцівок. І ці люди влаштовуються на роботу, авжеж”.
Михайло каже, що вже були випадки, коли під час роботи до нього телефонували люди, що стали свідками російських обстрілів житлових будинків. Він каже, що військовий досвід може допомогти в таких ситуаціях: швидко отримати необхідну інформацію, допомогти людині зберегти спокій та передати ключові дані потрібним органам та службам.
Ветеран багато каже про плани та мрії. Зокрема, Михайло планує звернутися до колишніх командирів із проханням встановити до його адаптованого авто тягово-причіпну систему.
“Розумієте, коли буде Кремль горіти — треба ж буде солярку підвозити. А я водій хороший, витрату солярки знаю. Тож будемо допомагати!”
