Мене звати Шаповалов Юрій Валерійович. Я все своє життя прожив у місті Донецьку. До 2014 року працював лікарем в обласній лікарні. Займався дослідженням нервової системи, тобто був нейрофізіологом у діагностичному центрі.
Коли у 2014 році почалася російська агресія, яку спочатку вони намагалися видати за внутрішній громадянський конфлікт, я продовжував працювати на своєму робочому місці, а поза роботою очолював місцевий клуб любителів кактусів. На підконтрольну Україні територію не виїжджав. Хоча все, що відбувалося тоді в моєму рідному місті, я не сприймав.
Я одразу зрозумів, що це ніякий не конфлікт на ґрунті сепаратизму, а саме прихована російська агресія. Тому що я брав участь у проукраїнських акціях, які відбувалися на початку 2014 року. Все це діялося на моїх очах.
Я продовжував працювати в своїй лікарні й паралельно вів сторінку в соціальній мережі Twitter, де намагався відображати те, що відбувається в моєму місті під час окупації: як погіршується життя людей… Там були дописи про те, що я бачив на вулицях свого міста — проходження військової техніки, військових.
Я писав, де чув звуки вибухів чи прильотів. Саме це й стало підставою для мого затримання самопроголошеною владою “днр”. Просто посеред білого дня повалили мене на землю, вибили з рук мобільний телефон, скрутили руки за спиною пластиковою стяжкою, накинули мішок на голову й заштовхали в машину.
Вони привезли мене до приміщення так званого МГБ “днр” — Міністерства державної безпеки, як вони його називали. Це недалеко від моєї роботи. І там уже почалися, мабуть, найважчі години, коли проводилися допити із застосуванням фізичного насильства, тобто — побої.
Кілька годин поспіль мене допитували й били. Спочатку в одному приміщенні, потім в іншому; перевели на інший поверх, поставили на коліна перед столом, сказали ліктями опертися об стіл. На голові весь час був мішок. Команди людей змінювалися: заходили одні, потім інші. Ставили одні й ті самі питання: на кого я працюю, хто мій куратор, скільки мені за це платили.
Все це супроводжувалося побиттям. Били по голові, по грудній клітці. Окрім побоїв, імітували розстріл: приставляли пістолет до потилиці, клацали затвором, казали: “Ой, осечка”. Те саме робили з коліном — погрожували прострелити. І весь час били. Це було найважче. Після цього змусили підписaти якісь папірці й того ж дня відвезли додому. Була вже глибока ніч, мама вже лягла спати.
Вдома вилучили “речові докази” — забрали ноутбук, планшет, змінили всі паролі та доступи до соцмереж і електронної пошти. Після цього того ж дня мене відвезли на “Ізоляцію”. Це — сумнозвісна тюрма, колишня секретна в’язниця МГБ. Це колишній завод ізоляційних матеріалів, який давно закрили; там був культурний центр, збиралися митці. А після 2014 року його захопили й там облаштували секретну “днрівську” в’язницю — по суті, концтабір. Там мене кинули в підвальне приміщення.
Це була досить велика камера, десь 5 на 10 метрів, у підвалі. Здається, колишнє бомбосховище. Природного світла не було, ледь горіла одна електрична лампочка, не було ні води, ні водопроводу, ні каналізації. Весь час гуділа витяжка, було дуже холодно, опалення відсутнє, а це був січень. Спали ми не на окремих нарах, а на суцільному помості, де один до одного лежали матраци. За нами постійно велося відеоспостереження. Вдень не дозволялося лягати на матраци — тільки сидіти або стояти; ще вимагали марширувати стройовим кроком і співати пісню “Вставай, страна огромная”.
Воду нам приносили в 50-літровій пластиковій діжці, а користуватися нею ми могли за допомогою пластикової пляшки з дірочкою в кришечці. І там над пластиковим відерцем, з-під якоїсь фарби, ми й умивалися, й зуби чистили, й шкарпетки прали. Такі були умови.
Коли я туди потрапив, одразу відчув, що, можливо, в мене переламані ребра. Мої співкамерники пропонували одразу зробити перев’язку. Я сказав, що ні, не треба, а через день-два, коли послабшав м’язовий захист, я сам відчув хруст кісткових уламків і зрозумів, що ребра таки поламані. Тоді хлопці знайшли якусь стару футболку, стягнули мені грудну клітку, і так я кілька тижнів ходив перев’язаний.
Коли з’явилася можливість зняти штани й подивитися на ноги, я жахнувся. Вони зверху донизу, зовнішня поверхня, були суцільно чорні — суцільний синець. Причому потім на лівій нозі ці синці якось зійшли природним чином, а справа було ускладнення. Я розумів, що, скоріш за все, це був тромбофлебіт, бо нога розпухла, набрякла. Але теж саме собою, без будь-якого лікування, потім усе минуло. Там, на “Ізоляції”, я пробув рівно сто днів.
За цей час один раз до мене приїжджали оперативники т.зв. МГБ, а кілька разів ще викликали на допити в приміщення МГБ — відвозили машиною туди. Під час цих допитів теж застосовували фізичну силу, хоч і не так інтенсивно, як у перший день.
Був ще такий епізод: коли від мене вимагали підписати те, з чим я не погоджувався, вони накинули на голову поліетиленовий пакет і закрутили його навколо шиї. Коли я вже почав задихатися, сказав: “Гаразд, підпишу все, що вимагаєте”.
Звинувачували мене в шпигунстві на користь України. Причому, коли передали справу до прокуратури, її повернули: мовляв, недостатньо однієї статті. Тоді на три дні знову відкрили провадження й додали ще, окрім шпигунства, “замах на шпигунство”. Дуже дивне поєднання. За однією статтею прокурор просив 12 років, за другою — 10. Коли він їх склав, вийшло 14 років, а суддя “змилостивилася” й дала 13 років позбавлення волі з відбуванням у колонії суворого режиму.
Через два місяці, десь 16 чи 17 червня, мене перевели з Донецького СІЗО до Макіївської колонії, де я й перебував увесь час до моменту звільнення.
Звільнення для нас було несподіваним. Про сам обмін сказали буквально в день, коли нас забирали. Це було на ранковій перевірці, яка щодня о 9-й годині. Зачитали список. Дали десь пів години зібрати речі, перевели нас до іншого, порожнього барака, де нас сфотографували і обшукали.
Потім завантажили в автозак і відвезли до Ростова. Там, на якомусь військовому аеродромі, посадили в літак. Посадка теж відбувалася в жорсткій формі. Нам заклеїли очі скотчем. Руки стягнули за спиною пластиковою стяжкою. Я, мабуть, розлютив того охоронця, який це робив. Він каже: “Знімай окуляри, кидай у сумку”. Я кажу: “Краще покладу в кишеню” — і подивився на нього. А він був балакливий. Як закричить: “Не смотреть!” — і зі всієї сили затягнув мені на руках цю стяжку. Я одразу відчув, як руки заніміли, а потім стали пекти вогнем.
Цей літак сів на якомусь аеродромі. Хтось казав, що, можливо, десь під Москвою. Я не знаю. Нас вивели з літака в якесь просторе приміщення, в ангар. І там ми всю ніч простояли біля своїх сумок. Нам не дозволяли ані сісти, ані лягти. Не давали ні їсти, ні пити. Коли люди почали проситися в туалет — теж не одразу пускали. Потім почали виводити по 10 чоловік кудись на травку — справити свої потреби.
Ми чули, як ще якісь літаки прилітають на це летовище. Це, мабуть, з інших локацій, з Росії. Усіх, хто йшов на обмін, звозили туди. Отак ми пробули там до самого ранку. Було дуже холодно в цьому приміщенні.
Вранці нас завантажили в інший літак, більший. Там хоча б були лавки, куди нас посадили. І цим літаком нас доправили до Гомеля, в Білорусь. Увесь цей час не знімали скотч ні з очей, ні з рук. Тільки перед виходом з літака в Гомелі вони зняли скотч. Там уже стояли білоруські автобуси, де вже були нормальні пакети з їжею й водою.
Цими автобусами нас привезли безпосередньо на кордон, до пункту обміну. Там ми нарешті почули українську мову, побачили українські прапори, зайшли люди з Координаційного штабу, привітали нас. Це вже почалося нове життя. Тоді ми відчули, що це справді кінець — це справжнє звільнення.
Це було дуже зворушливо. Потім по дорозі до Чернігова нас вітали люди вздовж траси: просто виходили з українськими прапорами. Дуже емоційно. Так пройшов обмін.
Я б обов’язково хотів сказати, що забрали лише частину людей. Там залишилися люди, які сидять ще з 2018-го, 2017-го року. Є навіть хлопець з 2015-го.
Деякі з тих, хто залишився, розповідали мені, що пережили обмін 2019 року: тоді забрали майже всіх, хто там був, а кількох залишили. Вони казали, який це був для них шок, як тяжко переживали. І от деякі хлопці мусили вдруге пройти через те саме: коли нас забирають, а вони залишаються. Досі перед очима їхні обличчя.
Там різні хлопці. Серед них є справжні патріоти, проукраїнські налаштовані люди, яких обов’язково треба звідти повернути. Різні ситуації, але цих хлопців, які там залишилися, дуже шкода. Треба їх звільняти — будь-яким чином.
