Лісна Стінка — село на правому березі річки Оскіл, за 45 кілометрів від Куп’янська. Лариса Фесенко очолювала місцевий ліцей з 2009 року. Під час окупації регіону російська влада вимагала від пані Лариси, щоб вона почала працювати на ворога. Отримавши відмову, окупанти стали тиснути на жінку. Тим часом педагогічний колектив розколовся: частина вчителів підтримала свою директорку, але було чимало й таких, хто перейшов на бік окупантів.
На початку липня 2022 року староста села вже перефарбовував жовто-блакитну зупинку на синю, а до Лариси Фесенко вперше приїхали представники ФСБ. І на жаль, не востаннє. Початок історії читайте за посиланням.
“А давайте переграємо?”
— Після приїзду ФСБ я зрозуміла, що так просто все це для мене не минеться, але все одно не було в мене мети виїздити і тікати. Якось я йшла у школу, зупинилася автівка старости, він покликав мене сісти до нього в машину, поспілкуватися. Я сіла, він мені каже: “Ларисо, я розумію твою позицію. У нас у селі та в громаді є люди, які дуже хвилюються за твоє майбутнє, за те, що з тобою може бути”. Тобто він натякнув, що мені так просто це все не обійдеться. “А давай зараз переграємо, — він каже. — І ти ідеш у школу, кажеш: я залишаюсь і я буду працювати!” На що я йому відповідаю: “Я не міняю своїх позицій, своїх думок! Я вам сказала, що я не піду на співпрацю!” А він мені: “Ну, це ж добре, як тебе уб’ють. А як калікою зроблять?”
Це було вже ближче до кінця липня. До мене приходять дві вчительки початкових класів, які агітацію проводили щодо співпраці з Росією. Вони їздили по селах і залучали людей на посади, яких не вистачало в ліцеї, шукали керівника закладу. Пропонували всім цю посаду: “От будете в нас директором, ми вам будемо помагати!” Я про це знала. Через деякий період вони до мене з’явилися. Постукали у ворота. Я вийшла з будинку. Я їх просто бачити не хотіла, розуміти цих людей. Кажу: “Ви чого прийшли? Я вас бачити не хочу!” Вони: “Ларисо Володимирівно, все добре! Ми вже й директора призначили, і заступника призначили, залишились деякі формальності. Ви, будь ласка, прийдіть у заклад! Нам треба деякі записи зробити і все!” Я довго вагалася, потім таки сказала, що прийду. Мені треба було довести справу до кінця, розумієте? Не в моєму характері було ховатись десь. Я їм сказала, що 26 липня прийду зранку.
Порожній кабінет директора
Вранці я встала, нафарбувалася, одягла сукню святкову. Просто таке відчуття було, що це ніби востаннє. В ліцеї вчителі поділились на дві команди. Ті, хто підтримував Росію, були в одному кабінеті, а ті, хто не підтримував її, зразу підійшли до мене і почали питати, з приводу чого мене викликали сюди. Мені запропонували зайти в мій кабінет директора. Він уже був порожній. Я все звідтіля забрала своє. Я сіла на своє місце, де я завжди сиділа. І зайшли ці дві вчительки, які проводили політику окупаційної влади. Вони поклали мені на стіл книжки трудові і сказали: “Ви як директор української школи... Тобто ви вже не директор... Але мусите написати в трудових книжках, що ви звільняєте нас усіх за угодою сторін!” Я підняла голову і сказала: “Яка угода сторін? Ви йдете за власним бажанням працювати на окупантів! Ви ж зрадники, колаборанти! Ви зрадили дітей, ви зрадили ліцей, ви зрадили Україну!” “А вы нас не оскорбляйте! Вы не имеете права нас оскорблять”, — відповіли вони мені. “Писати у трудових книжках я відмовляюсь, хіба що писати тільки правду. І до того ж зараз я у відпустці! А коли директор перебуває у відпустці, він не має права ніяких записів робити в трудових книжках”. Це була моя відмовка. Я їх спитала, хто тут тепер директор, а хто заступник. Вони промовчали, нічого не відповіли, а потім почали грубити: “А, так ти не хочеш писати? Зараз ти все напишеш!” Вони виходять з мого кабінету, стрибають у машину до мого двірника. Двірником працював в мене Самарець, таке прізвище було в нього. Вони сідають до його машини і їдуть до окупаційної влади. А мені кажуть, що через пів години приїдуть представники відділу освіти, який уже сформований, і розкажуть, що мені тут робити. Підійшли до мене мої вчителі, ті, хто підтримував мене у всьому. Їх не так багато було... Сказали, що додому не підуть, будуть зі мною до кінця. Я не стала ризикувати життям людей. Я сказала: “Йдіть додому, не треба! Я залишуся одна і я відповідатиму їм!” Я сиділа в кабінеті директора в очікуванні приїзду, але їх довго не було. Пройшла година. Я думаю: а чого я тут сиджу? Думаю, треба йти додому, чоловік зараз приїде на обідню перерву, там їсти нема нічого, хоч приготую картоплі швиденько.
“Де живе українка?”
— Я пішла додому. До мене забігла сусідка і питає: “Ларисо Володимирівно, що там у вас у школі коїться? Невже правда? Вчителі пішли на співпрацю?” Вона називала їх словами не зовсім гарними…Я їй: “Людо, та заспокойся!” — “А ви знаєте, Ларисо Володимирівно, я ж буду їхати через Печеніги на Харків. Може щось хлопцям вашим передати?” Кажу: “Людочко, нічого не треба, я тебе прошу!” Я була в такому стані…ніби відчувала щось.
І щойно я закінчила з нею розмову, машина дуже тихо під’їхала до будинку. Відкриваються ворота, забігає шість чоловіків, усі в балаклавах, у військовій формі: “Это тут украинка проживает?” Це тому, що у своїй промові я перед вчителями говорила, що я українка, я нею залишуся до кінця. І питають так... ніби із сарказмом. І я встала і кажу: “Так, це я!” Коли вони заскочили у двір, я взагалі у ступор просто впала. Я думала, вони розстріляють мене одразу. Їх було шестеро в балаклавах, обличчя всі були закриті. Схопили мене і цю, дівчину, яка була біля мене. Скрутили руки й почали тягнути в будинок. Я звернулася до них: “Залиште цю жінку, це сусідка, вона не має ніякого стосунку до мене! Залиште її, не чіпайте!” І вони її залишили. І дякувати Богу, бо вона дуже злякалась. Вона побігла додому, а мене затягнули в будинок.
Вдома був мій чоловік, дивився саме телевізор. Вони зайшли, почали робити обшук. Чоловіка схопили, витягнули у коридор. А зі мною вони зайшли, почали по всіх кімнатах робити обшук. Забрали все — всі телефони, і старі, і ті, якими ми користуємось, і чоловіків телефон, і всі ноутбуки, і ті, які я принесла зі школи на зберігання. Знайшли скотч кольоровий. Я користувалася ним у початковій школі для розмітки підлоги різними кольорами. Вони через той скотч стали називати мене різними словами, обзивати, буцімто я співпрацюю з ЗСУ. Дуже погані речі говорили. Навіть один із них автоматом почав штурхати мене, каже: “Я тебе зараз застрелю!” Я встала, чоловік свідок був, він не збреше… Чоловік мені каже: “Я тебе благаю, мовчи, мовчи, нічого не кажи!” А я встаю і кажу: “Стріляй, стріляй! Нікуди з вами не поїду, стріляй!” — “Хорошо, ми тебя сейчас расстреляем, если ты нам не скажешь, где запрещенные вещи лежат”. А в мене ж стрічки жовто-блакитні були, їх зразу побачили. Вони лежали в мене на видному місці. Прапор, правда, був захований у книгах. Вони його також помітили, той прапор, вихопили його... Уся моя білизна літала по будинку. Я почала її збирати. Просто ж стояти не могла. Їх оці мої дії дратували. І коли я ще й сказала “стріляй, я не поїду нікуди”, одного аж пересмикнуло.
Вони сказали мені, що я їду з ними, щоб я взяла щось тепле. Я зрозуміла, що кудись мене видно кинуть — чи в шахту, чи в підвал, тому що вже чула від знайомих, що людей кидають на підвал за спротив і за те, що люди не погоджуються підтримувати їхню політику. Я взяла лише зі спортивного костюма таку бобку і все. Почала переодягатись, мені треба було надягти джинси, раз вони сказали, що треба тепле щось. І мені треба було переодягатися в їхній присутності, розумієте? Ніхто не відвертався. Всі стояли й дивилися на мене. Крім того, я повинна була ще одягти бюстгальтер… Але я якось не бачила їх як людей просто. І я зробила всі ці дії, одяглася і вийшла. І дякую Богу, що вони не одягли на мене мішок і не замотали скотчем в присутності мого чоловіка… Тому що він дуже потім переживав через це все. Вони це зробили біля автомобіля, коли мене вже витягнули з дому. Почали штурхати. Один із них одягнув мішок мені на голову. А сорок градусів спека! Потім обмотав скотчем той мішок. Одягли кайданки на руки. Залізні. І запхнули у джип. Поряд сидів той, хто постійно сікався і погрожував убити. Такий знервований. І коли цей джип від’їхав від мого будинку кроків на десять, джип став. І в мене вже був мішок на голові, я їх не бачила. І той, хто сидів поряд зі мною, почав до мене говорити. Каже: “Говори, сука, на кого ты работаешь? Говори!” Я кажу: “Я ні на кого не працюю, я працюю сама на себе. Ніхто наді мною не стоїть”. — “А, так мы ещё и в героев будем играть? Хорошо, говори, куда тебя везти — в ЛНР или в ДНР? Там тебе сделают такое, что тебе и не снилось!” Я кажу: “А мені без різниці вже!”
Далі буде
