Меню
• Голоси війни
Ірина Скачко, 29 грудня 2025
доступно: in English на русском

Жінка, яка не зламалась. Частина друга

Ми продовжуємо розповідь про директорку лісностінківського ліцею Ларису Фесенко, яка не схотіла вчити своїх дітей під рашистськими прапорами й потрапила за це на 45 днів до російської катівні.

Лісна Стінка — село на правому березі річки Оскіл, за 45 кілометрів від Куп’янська. Лариса Фесенко очолювала місцевий ліцей з 2009 року. Під час окупації регіону російська влада вимагала від пані Лариси, щоб вона почала працювати на ворога. Отримавши відмову, окупанти стали тиснути на жінку. Тим часом педагогічний колектив розколовся: частина вчителів підтримала свою директорку, але було чимало й таких, хто перейшов на бік окупантів.

На початку липня 2022 року староста села вже перефарбовував жовто-блакитну зупинку на синю, а до Лариси Фесенко вперше приїхали представники ФСБ. І на жаль, не востаннє.  Початок історії читайте за посиланням.

“А давайте переграємо?”

— Після приїзду ФСБ я зрозуміла, що так просто все це для мене не минеться, але все одно не було в мене мети виїздити і тікати. Якось я йшла у школу, зупинилася автівка старости, він покликав мене сісти до нього в машину, поспілкуватися. Я сіла, він мені каже: “Ларисо, я розумію твою позицію. У нас у селі та в громаді є люди, які дуже хвилюються за твоє майбутнє, за те, що з тобою може бути”. Тобто він натякнув, що мені так просто це все не обійдеться. “А давай зараз переграємо, — він каже. — І ти ідеш у школу, кажеш: я залишаюсь і я буду працювати!” На що я йому відповідаю: “Я не міняю своїх позицій, своїх думок! Я вам сказала, що я не піду на співпрацю!” А він мені: “Ну, це ж добре, як тебе уб’ють. А як калікою зроблять?”

Це було вже ближче до кінця липня. До мене приходять дві вчительки початкових класів, які агітацію проводили щодо співпраці з Росією. Вони їздили по селах і залучали людей на посади, яких не вистачало в ліцеї, шукали керівника закладу. Пропонували всім цю посаду: “От будете в нас директором, ми вам будемо помагати!” Я про це знала. Через деякий період вони до мене з’явилися. Постукали у ворота. Я вийшла з будинку. Я їх просто бачити не хотіла, розуміти цих людей. Кажу: “Ви чого прийшли? Я вас бачити не хочу!” Вони: “Ларисо Володимирівно, все добре! Ми вже й директора призначили, і заступника призначили, залишились деякі формальності. Ви, будь ласка, прийдіть у заклад! Нам треба деякі записи зробити і все!” Я довго вагалася, потім таки сказала, що прийду. Мені треба було довести справу до кінця, розумієте? Не в моєму характері було ховатись десь. Я їм сказала, що 26 липня прийду зранку.

Лариса Фесенко Larysa Fesenko Лариса Фесенко

Лариса Фесенко

Порожній кабінет директора

Вранці я встала, нафарбувалася, одягла сукню святкову. Просто таке відчуття було, що це ніби востаннє. В ліцеї вчителі поділились на дві команди. Ті, хто підтримував Росію, були в одному кабінеті, а ті, хто не підтримував її, зразу підійшли до мене і почали питати, з приводу чого мене викликали сюди. Мені запропонували зайти в мій кабінет директора. Він уже був порожній. Я все звідтіля забрала своє. Я сіла на своє місце, де я завжди сиділа. І зайшли ці дві вчительки, які проводили політику окупаційної влади. Вони поклали мені на стіл книжки трудові і сказали: “Ви як директор української школи... Тобто ви вже не директор... Але мусите написати в трудових книжках, що ви звільняєте нас усіх за угодою сторін!” Я підняла голову і сказала: “Яка угода сторін? Ви йдете за власним бажанням працювати на окупантів! Ви ж зрадники, колаборанти! Ви зрадили дітей, ви зрадили ліцей, ви зрадили Україну!” “А вы нас не оскорбляйте! Вы не имеете права нас оскорблять”, — відповіли вони мені. “Писати у трудових книжках я відмовляюсь, хіба що писати тільки правду. І до того ж зараз я у відпустці! А коли директор перебуває у відпустці, він не має права ніяких записів робити в трудових книжках”. Це була моя відмовка. Я їх спитала, хто тут тепер директор, а хто заступник. Вони промовчали, нічого не відповіли, а потім почали грубити: “А, так ти не хочеш писати? Зараз ти все напишеш!” Вони виходять з мого кабінету, стрибають у машину до мого двірника. Двірником працював в мене Самарець, таке прізвище було в нього. Вони сідають до його машини і їдуть до окупаційної влади. А мені кажуть, що через пів години приїдуть представники відділу освіти, який уже сформований, і розкажуть, що мені тут робити. Підійшли до мене мої вчителі, ті, хто підтримував мене у всьому. Їх не так багато було... Сказали, що додому не підуть, будуть зі мною до кінця. Я не стала ризикувати життям людей. Я сказала: “Йдіть додому, не треба! Я залишуся одна і я відповідатиму їм!” Я сиділа в кабінеті директора в очікуванні приїзду, але їх довго не було. Пройшла година. Я думаю: а чого я тут сиджу? Думаю, треба йти додому, чоловік зараз приїде на обідню перерву, там їсти нема нічого, хоч приготую картоплі швиденько.

“Де живе українка?”

— Я пішла додому. До мене забігла сусідка і питає: “Ларисо Володимирівно, що там у вас у школі коїться? Невже правда? Вчителі пішли на співпрацю?” Вона називала їх словами не зовсім гарними…Я їй: “Людо, та заспокойся!” — “А ви знаєте, Ларисо Володимирівно, я ж буду їхати через Печеніги на Харків. Може щось хлопцям вашим передати?” Кажу: “Людочко, нічого не треба, я тебе прошу!” Я була в такому стані…ніби відчувала щось.

І щойно я закінчила з нею розмову, машина дуже тихо під’їхала до будинку. Відкриваються ворота, забігає шість чоловіків, усі в балаклавах, у військовій формі: “Это тут украинка проживает?” Це тому, що у своїй промові я перед вчителями говорила, що я українка, я нею залишуся до кінця. І питають так... ніби із сарказмом. І я встала і кажу: “Так, це я!” Коли вони заскочили у двір, я взагалі у ступор просто впала. Я думала, вони розстріляють мене одразу. Їх було шестеро в балаклавах, обличчя всі були закриті. Схопили мене і цю, дівчину, яка була біля мене. Скрутили руки й почали тягнути в будинок. Я звернулася до них: “Залиште цю жінку, це сусідка, вона не має ніякого стосунку до мене! Залиште її, не чіпайте!” І вони її залишили. І дякувати Богу, бо вона дуже злякалась. Вона побігла додому, а мене затягнули в будинок.

Вдома був мій чоловік, дивився саме телевізор. Вони зайшли, почали робити обшук. Чоловіка схопили, витягнули у коридор. А зі мною вони зайшли, почали по всіх кімнатах робити обшук. Забрали все — всі телефони, і старі, і ті, якими ми користуємось, і чоловіків телефон, і всі ноутбуки, і ті, які я принесла зі школи на зберігання. Знайшли скотч кольоровий. Я користувалася ним у початковій школі для розмітки підлоги різними кольорами. Вони через той скотч стали називати мене різними словами, обзивати, буцімто я співпрацюю з ЗСУ. Дуже погані речі говорили. Навіть один із них автоматом почав штурхати мене, каже: “Я тебе зараз застрелю!” Я встала, чоловік свідок був, він не збреше… Чоловік мені каже: “Я тебе благаю, мовчи, мовчи, нічого не кажи!” А я встаю і кажу: “Стріляй, стріляй! Нікуди з вами не поїду, стріляй!” — “Хорошо, ми тебя сейчас расстреляем, если ты нам не скажешь, где запрещенные вещи лежат”. А в мене ж стрічки жовто-блакитні були, їх зразу побачили. Вони лежали в мене на видному місці. Прапор, правда, був захований у книгах. Вони його також помітили, той прапор, вихопили його... Уся моя білизна літала по будинку. Я почала її збирати. Просто ж стояти не могла. Їх оці мої дії дратували. І коли я ще й сказала “стріляй, я не поїду нікуди”, одного аж пересмикнуло.

Вони сказали мені, що я їду з ними, щоб я взяла щось тепле. Я зрозуміла, що кудись мене видно кинуть — чи в шахту, чи в підвал, тому що вже чула від знайомих, що людей кидають на підвал за спротив і за те, що люди не погоджуються підтримувати їхню політику. Я взяла лише зі спортивного костюма таку бобку і все. Почала переодягатись, мені треба було надягти джинси, раз вони сказали, що треба тепле щось. І мені треба було переодягатися в їхній присутності, розумієте? Ніхто не відвертався. Всі стояли й дивилися на мене. Крім того, я повинна була ще одягти бюстгальтер… Але я якось не бачила їх як людей просто. І я зробила всі ці дії, одяглася і вийшла. І дякую Богу, що вони не одягли на мене мішок і не замотали скотчем в присутності мого чоловіка… Тому що він дуже потім переживав через це все. Вони це зробили біля автомобіля, коли мене вже витягнули з дому. Почали штурхати. Один із них одягнув мішок мені на голову. А сорок градусів спека! Потім обмотав скотчем той мішок. Одягли кайданки на руки. Залізні. І запхнули у джип. Поряд сидів той, хто постійно сікався і погрожував убити. Такий знервований. І коли цей джип від’їхав від мого будинку кроків на десять, джип став. І в мене вже був мішок на голові, я їх не бачила. І той, хто сидів поряд зі мною, почав до мене говорити. Каже: “Говори, сука, на кого ты работаешь? Говори!” Я кажу: “Я ні на кого не працюю, я працюю сама на себе. Ніхто наді мною не стоїть”. — “А, так мы ещё и в героев будем играть? Хорошо, говори, куда тебя везти — в ЛНР или в ДНР? Там тебе сделают такое, что тебе и не снилось!” Я кажу: “А мені без різниці вже!”

Далі буде

поширити інформацію

Подібні статті

• Голоси війни

Жінка, яка не зламалась. Частина перша

Вона пережила зраду колег і 45 днів російського полону. Ларису Фесенко, директорку ліцею на Куп’янщині, кинули до катівні за те, що не схотіла переходити на бік ворога і вчити своїх дітей під рашистськими прапорами.

• Голоси війни   • Інтерв’ю

‘Доки весь світ солодко спить…’

Коли ховали її загиблого сина, вона лежала в реанімації. Прощалася зі своїм хлопчиком по телефону: на цвинтарі до його вушка притулили мобільний. Тепер у мами є ціль: щоб люди не забували імена вбитих війною дітей. Щоб кровопролиття припинилося.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Не треба ризикувати життям дітей. Вони — найдорожче!’

Під час обстрілу дівчина накрила собою молодшого брата і сама дістала тяжких поранень. Їхня мама, колишня вихователька у бахмутському дитсадку, розповідає історію своєї родини.

• Російсько-українська війна   • Моніторинг

Знову мріяти — поранена в Руських Тишках дівчина потребує допомоги

До приймальні ХПГ звернулася Олена Мірошник з села Руські Тишки. Її двадцятирична донька Наталя була тяжко поранена ще в травні. Вона досі не може ходити і потребує довгої реабілітації.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти