Мова: зброя для спротиву чи об’єкт для обмежень?
Відтепер ця норма має становити для телеканалів загальнонаціональної та регіональної категорій щонайменше 90 відсотків від загальної тривалості програм або їхніх частин; для телеканалів місцевої категорії — щонайменше 80 відсотків; для телемовників, що здійснюють мовлення національних меншин, — щонайменше 30 відсотків від загальної тривалості програм або їх частин (за винятком російської мови, як державної мови країни-агресора та окупанта). Зросли також квоти й щодо ефірного радіомовлення.
Власне, ця новина мала бути очікуваною, адже саме такі норми для медіамовників передбачає Закон України “Про медіа”, який набув чинності 31 березня 2023 року. Однак, як виявилося, чимало українців досить негативно сприйняли той факт, що квотування стосується української мови.
Наведу деякі з коментарів у соцмережах щодо цього.
“Цікаво, яка квота в Німеччині на німецьку???”
“Тільки в нас можуть бути квоти на державну мову. Це жах, і далі мова не головне…”
“Де знайти телеканали, на яких нацменшини — поляки, болгари, вірмени, грузини — ведуть свої програми? Крім російських ніколи нічого не потрапляло. Після захоплення Криму можна ще знайти татарською. Може нарешті побачимо дійсно, що є інші національності в країні, крім росіян”?
“Це сміх. Де, в якій країні є квоти на використання державної мови? Її використовують у всіх сферах життя, бо вона Державна”.
“І коли нарешті забудемо про квоти, а перейдемо на рідну?”
“Квоти для української в Україні? Звучить дико, особливо зараз. Якийсь сюр…”
“Не розумію цього! Яка квота? На рідну мову? Де і в якій країна таке є? В яку країну не приїдеш, то на ТВ тільки мова тієї країни. І нікого не хвилює, чи подобається комусь, чи ні. Чому наша країна дозволяє ‘язык’ країни, яка вбиває нас і наших дітей? Так є країна Україна зі своєю мовою, чи нема?”
Це тільки незначна частина думок українців, які висловлені у соцмережах. Переважна більшість з них несуть той меседж, що під час війни з агресором не повинно бути обмежень для державної мови.
Звичайно, в той час, коли запроваджувалося квотування для української мови, ситуація у теле і радіоефірі стосовно використання державної мови була досить складною. Більшість ефірних медіа майже повністю або частково продукували свій контент російською мовою.
Вперше закон щодо квот на українську мову набув чинності восени 2016 року. І то норми його стосувалися лише пісень та мови радіо. У жовтні 2017 року запроваджено мовні квоти на вітчизняному телебаченні. Закон стосовно цього спочатку діяв у перехідному режимі. Через рік — у повному.
Хоча, якщо згадати, з виконанням норм були проблеми. Телеканали частково або й повністю ігнорували норми закону. А російська мова, на противагу якій найперше й запроваджувалися квоти на українську, надалі широко побутувала, як в ефірі, так і в суспільстві.
Однак нині ситуація змінилася. Після 24 лютого 2022 року багато що ми почали сприймати по-іншому. Зокрема й у ставленні до державної мови. Реального змісту набули рядки, написані Лесею Українкою про слово, як зброю.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну значна частина наших громадян повністю відмовилася від використання російської мови навіть у побуті. Українською почали говорити ті, хто зазвичай звик користуватися російською.
За висновками соціологічної групи Рейтинг, яка проводила опитування щодо мовного питання в Україні 19 березня 2022 року, на тлі війни відбулося безпрецедентне єднання суспільства, зріс рівень самоідентифікації українців. Українська мова, як один з наріжних каменів державності, зміцнилася.
Якщо говорити про динаміку, то від початку повномасштабної війни частка громадян, які визнали українську мову як рідну зросла з 76 до 82 відсотків. З початком російського вторгнення у 2022 році на спілкування українською у побуті перейшли 10 відсотків українців, які до того використовували російську мову. Ця частка тепер склала 60 відсотків.
У нинішній великій війні з Росією українська мова фактично стала мовою спротиву. Досить тільки згадати, як на окупованих російськими військами територіях України підпільний рух опору почав використовувати літеру “Ї” як символ опору окупантам, символ надії. Підпільники малювали цю літеру на парканах, тротуарах, пам’ятниках в Маріуполі, на окупованих територіях Херсонщини.
До речі, варто зазначити, що як символ спротиву літера “Ї” використовувалася не тільки тепер. Ще за часів Радянського Союзу, у 1988 році, львівський культуролог Тарас Возняк заснував Незалежний культурологічний часопис “Ї”, покликаний формувати базові засади громадянського суспільства України. Випуски часопису присвячувалися різним містам та регіонам України, таким важливим темам, як чорнобильська катастрофа, міжнаціональні стосунки України з іншими державами тощо.
Можна сказати, що з початком війни українська мова стала ще й елементом безпеки. Не буду переповідати поширювані свого часу історії, як завдяки мові українським військовим на блокпостах вдавалося виявляти російських диверсантів або дезертирів.
Також в мережі Інтернет можна зустріти розповіді українців, які перебували в окупації, тривалий час ховалися по погребах і підвалах. І тільки зачувши українську мову, розуміли, що жахіття закінчилися — прийшло звільнення.
Наведу, мабуть, ще приклад того, як українська мова стала оберегом для наших воїнів. Свого часу відразу кілька інформаційних ресурсів, у тому числі Пряма мова Львова, вмістили відео, у якому екоактивіст і поет з Краматорська Павло Вишебаба, який пішов добровольцем до ЗСУ, розповів, що військові на передовій переходять на українську. А в нічний час — державна мова взагалі стає єдиним інструментом спілкування для всієї армії. Адже вночі ідентифікувати військових за ознакою “свій-чужий”, особливо на відстані, можна лише за допомогою мови.
Історик, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак назвав мову замінником крові, коли йдеться про націю: “…І ця концепція (концепція етнічної нації. Авт.) проростає в ХІХ столітті, коли ви вже не можете встановити, хто чиїм родичем є, і замінником крові виступає мова. Етнічна концепція базується на мові, тому що є засновок, що всі, хто розмовляють однією мовою, між собою пов’язані спільністю”. За його словами, саме цю концепцію зараз все більше приймають українці.
Про відчутні зміни у громадянському суспільстві стосовно української мови йдеться і в публікації Національного інституту стратегічних досліджень “Українська мова під час війни: ключові тенденції розвитку”. Як зазначається, повномасштабне російське вторгнення зачепило важливий маркер національної державності та національної ідентичності — українську мову. Тож сьогодні спостерігаємо те, що можна назвати громадським захистом української мови.
З одного боку, це відбувається і на звичайному побутовому рівні, коли громадяни, скажімо, вимагають припинити поширення російськомовного контенту у громадських місцях. З іншого, — як зазначається у тій же публікації Національного інституту стратегічних досліджень, запроваджуються такі громадські ініціативи, що мають вплив на все суспільство.
Так, у одному з провідних вузів країни — Києво-Могилянській академії затверджено нові правила внутрішнього розпорядку. Вони рекомендують і водночас вимагають уникати в університеті спілкування російською мовою, як мовою країни-агресора. Йдеться і про комунікацію у позанавчальний час. Для університету це питання культурних змін, що має сприяти тому, щоб “Могилянка” стала повністю україномовним вишем.
Однак не “Могилянкою” єдиною. На початку 2023 року Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна ухвалив рішення запровадити на добровільних засадах посаду уповноваженого із захисту державної мови. Також посади мовних омбудсменів згодом з’явилися в деяких інших вищих навчальних закладах. Зокрема у Харківському національному університеті імені Г.С. Сковороди та Південноукраїнському національному педагогічному університеті імені К.Д. Ушинського.
Письменник Євген Сверстюк не раз публічно звертався до теми української мови. У 2012 році в інтерв’ю Радіо Свобода він зазначав: “За українську мову боротися має не закон, не законодавство. Хоча воно має бути згідно з Конституцією, де державна мова — українська. За українську мову має боротися кожен громадянин, кожен! І на кожному кроці, і в будь-якій ситуації, і перед будь-яким начальством він має бути непоступливим. І тільки тоді ми переможемо!” Під час іншої розмови з журналістською BBC, він говорив про українську мову як про сувору мову правди, згадавши, що в той час, як інші українські журналісти вагалися, якою мовою ставити запитання важливим особам, лише Гія Ґонґадзе скрізь ставив запитання українською. І лише він один говорив правду у вічі.
Так, українська мова сьогодні для українців — це мова правди для нації, мова єдності нації. І тому ті, хто має активну громадянську позицію, болісно сприймають факт, що щодо державної мови навіть на тлі війни можуть існувати обмеження. Бо не може бути ні відсотків правди, ні відсотків єдності.