Про міфи, пов’язані з військовою журналістикою, і реальні проблеми, якими вона живе сьогодні, «Дню» розповів Ян ІВАНИШИН, ведучий телепрограми «Нова армія» Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України (УТ-1).
— Я думаю, що сьогодні військові засоби масової інформації й «цивільні» поділяють штучно. Є професіональні, талановиті журналісти, які вміють працювати. І є люди, які працювати, писати не вміють: все їхнє вміння обмежується набором штампів. І, відповідно, є речі цікаві та нецікаві.
А щодо обслуговування інтересів, я б це назвав інакше: у кожного видання, у кожного ЗМІ — своя специфіка. Скажімо, у вашій газеті висвітлюють громадське, політичне життя, зарубіжні новини тощо. У нас інша спрямованість, інша мета: розповідати суспільству про те, що відбувається у Збройних силах і — певною мірою — розповідати Збройним силам про те, що відбувається у суспільстві. Скажімо, ті самі солдати строкової служби не мають можливості отримувати інформацію з газет, телепередач у повному обсязі. Нашу програму «Нова армія» дивляться всюди у військах, її занесено до розпорядку дня. Можна сперечатися, добре це чи погано, але у тому, щоб щотижня військовослужбовці могли отримати певну інформацію, ми бачимо одне з наших головних завдань.
І ще дещо щодо обслуговування відомчих інтересів. Я працюю на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України з 1993 року і можу сказати: те, що Міністерство оборони коли-небудь прямо примушувало ЗМІ обслуговувати свої інтереси, багато в чому є міфом. Не заперечуватиму: бували випадки тиску, унаслідок чого той або інший матеріал не з’являвся у програмі. Але ці випадки були поодинокими й ініціатива виходила не від перших осіб Міністерства оборони, а, швидше, від структур-«посередників», представники яких просто боялися відповідальності перед вищим начальством і таким чином намагалися перестрахуватися.
Крім того, творчий колектив нашої студії хороший ще й тим, що це — молодіжний колектив. Ті, хто до нього входить, — люди, які формувалися за часів перебудови, за часів небаченої свободи. І навіть пройшовши у військовому училищі досить суворе випробування дисципліною, ми не втратили якогось прагнення до правди, об’єктивності і бажання показувати людям те, що відбувається, так, як воно є насправді. У тому числі й у Збройних силах (оскільки ми вибрали спеціальність «військовий журналіст»).
Свободу слова в армії завжди розуміли по-різному. Що стосується роботи нашої телерадіостудії, то активної цензури (щоб щодня телефонували, наказували: це викинути, цього не показувати) ніколи не було. І навіть якщо йшлося про такі події, як влучення ракети у житловий будинок у Броварах, Скнилівська трагедія, інші трагічні інциденти, які так чи інакше були пов’язані зі Збройними силами, ми це все показували, про все це говорили. Проте (і я не називав би це, скажімо так, захистом свого відомства), якщо цивільні ЗМІ, особливо центральні телеканали, нерідко подають подібні події під соусом сенсаційності — що сталося, скільки жертв тощо, то нашим завданням, я вважаю, є пошук причин трагедії. Та сама ракета, яка влучила в будинок у Броварах, полетіла ж туди не тому, що прицілилися не туди. Вийшов із ладу один із блоків управління в цій ракеті (зроблений, наскільки я пам’ятаю, у Росії). Чому він вийшов з ладу? Ось на подібні запитання ми і повинні відповідати. Наше завдання — показати, що військові сьогодні, можливо, не настільки вже й винні. Тому що, звинувачуючи військових, держава зі своєї сторони тривалий час нічого для них не робила. Озброєння не оновлювали, люди часто живуть просто у нелюдських умовах — навіть у Києві, не кажучи вже про регіони. Ми, наприклад, постійно їздимо до різних гарнізонів, у яких не бувають цивільні журналісти. А якби вони там побували, то це — у більшості випадків — закінчилося б якою-небудь розгромною статтею або сюжетом: ось, мовляв, до чого довели армію. І, зрештою, бруд знову полився б на всі Збройні сили. Як я вже сказав, наше завдання в іншому — розповісти «чому» та «як».
За великим рахунком, ми працюємо не для Міністерства оборони, а захищаємо інтереси кожної конкретної людини у погонах, яка служить в армії та виконує свої професійні обов’язки. Хронометраж «паркетних» сюжетів зведено в наших програмах до мінімуму: людям це нецікаво. У свою чергу, цивільні ЗМІ цікавляться сенсаціями (оскільки потрібен тираж, потрібен рейтинг), але і «паркету» у них значно більше. Оскільки ми — студія бюджетна, ми можемо дозволити собі займатися якимись соціальними питаннями, тими питаннями, до яких просто «не доходять руки» цивільних ЗМІ. І тому я не говорив би про протиставлення цивільних ЗМІ та військових. Я б сказав, що військова журналістика — одна зі складових загальної української журналістики, яка доповнює її, працюючи в сфері, не охопленій увагою цивільних журналістів. Плюс ще один важливий нюанс: військові журналісти — люди, які здобули професійну освіту, які розбираються у військових проблемах. І якщо резюмувати, головне тут таке: наявність цивільної позиції — раз. Уміння професіонально донести інформацію до споживача — два. Ну, і просто елементарна чесність — щоб бути досить об’єктивним...
(«День», №181, 10 жовтня 2003 р.)