пошук  
версія для друку
04.12.2003

Захист даних: угорський досвід.

Схожі повідомлення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Основи правового самозахисту. Про використання Кодексу адміністративного судочинства України та Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" для захисту прав людини і основоположних свобод

Проект Закону України «Про вимушених переселенців» (оновлено)

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

Коментар до Закону України «Про захист персональних даних»

Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини.

Двадцять років Конвенції ООН про права дитини

Правосуддя визначило: виконувати положення закону України «Про свободу пересування та вільне обрання місця проживання в Україні» не обов’язково

Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (Стаття 10 Єв-ропейської конвенції про захист прав людини та основних свобод) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування

ГРАЖДАНСКИЕ ПРАВА ПАЦИЕНТА В УКРАИНЕ

   

(із справ Конституційного Суду Угорщини)

Перші судові рішення про особистий ідентифікаційний код

Як тільки Конституційний Суд приступив до роботи, тимчасовий президент республіки, кілька політичних партій і один громадянин подали клопотання про перегляд положення Закону про вибори, у якому від виборців, що підтримували реєстрацію кандидата, вимагалося вказати своє місце проживання й особистий ідентифікаційний код. (Відповідно до цього закону, кандидат підлягав реєстрації, якщо його підтримувало своїми підписами не менш ніж 750 громадян, що мають право голосу). З одного боку, судді Конституційного Суду заявили, що дані положення не є порушенням таємниці парламентських виборів, оскільки остання відноситься тільки до процесу голосування, а не до всієї процедури виборів. На їхню думку, ці положення не порушують також і право на захист інформації про особу, оскільки вона необхідна для запобігання зловживань. Проте суддя Ласло Шойом написав особливу думку по даній справі, сформулювавши деякі конституційні принципи захисту інформації про особу і, виходячи з них, стверджував, що вимога вказувати поряд із прізвищем і домашньою адресою також особистий ідентифікаційний код невиправдано обмежує право на захист інформації про особу, отже, є неконституційною. [2/1990.(ІІ.18)АВН].

Кілька місяців по тому Конституційний Суд скасував указ міністра юстиції, відповідно до якого заявка на реєстрацію суб’єктів підприємництва повин­на включати особистий ідентифікаційний код учасників і посадових осіб підприємства. Подібні дані, що зберігаються в суді, доступні будь-якому громадянину. У силу цього міністр юстиції не мав законних підстав вимагати у своєму указі розкриття особистого ідентифікаційного коду. Крім того, Конституційний Суд заявив, що розглянуті правила завдають шкоди праву на захист інформації про особу [11/1990. (V.1.)ABH], і пізніше він підтвердив те ж саме у рішенні по справі на тій же підставі [18/1990.(VIII.1.) ABH].

Декларування лідерами партій і громадських організацій майнових активів

В останній справі щодо захисту даних, яка розглядалась 1990 року, Конституційний Суд обговорював Закон про декларування власності лідерами партій і громадських організацій. Судді вирішили, що у цьому законі порушується право на приватність, оскільки він зобов’язує лідерів всіх «діючих на сьогодні партій і громадських організацій» задекларувати їхню власність. В обґрунтуванні Суду стверджується, що

для збереження публічного життя прозорим і запобіганню корупції, може бути необхідною вимога до когось задекларувати його власність. Однак повинна існувати гармонія між цією нормою і мірою впливу суспільного становища, яке зай­має людина. Наприклад, несправедливо зобов’я­зу­вати лідера організації за інтересами (hobby-group) декларувати його майно. Або, так само, вимагати це від тих партійних лідерів, які не мають доступу до контролю чи впливу на державні ресурси. [20/1990. (X.4.) Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Облік населення і загальний особистий ідентифікаційний код

Найважливіше рішення у сфері захисту інформації про особу було прийнято у 1991 році. Конституційний Суд повністю переглянув систему обліку населення і використання особистого ідентифіка­цій­ного коду. Рішення Конституційного Суду посилається на попередні рішення суду як загальну судову практику й одночасно дотримується особливої думки судді Шойома по першому рішенню у справі про особистий ідентифікаційний код, як власної позиції Суду.

Суд оголосив правила обліку населення неконституційними, оскільки вони дозволяють збирати інформацію про особу без будь-якої визначеної мети і не уточнюють їхнє подальше використання. З іншого боку, у рішенні стверджується, що використання без будь-яких обмежень різними державними і недержавними організаціями лише одного багатоцільового особистого ідентифікаційного коду є неконституційним. Мотивувальна частина рішення пропо­нує детально пророблені конституційні принципи захисту інформації про особу, а саме:

Конституційний Суд, дотримуючись власного рішення № 20 1990 року, тлумачить право на захист інформації про особу не як традиційне заступницьке право, а як право на інформаційне самовизначення, з належним обліком активного аспекту даного права.

Таким чином, право на захист інформації про особу, що гарантоване статтею 59 Конституції, означає, що кожний має право вільно приймати рішення щодо розкриття і використання інформації про себе. Тому для реєстрації і використання інформації про особу в загальному випадку необхідне схвалення зацікавленої особи; кожний повинен мати доступ до всього маршруту обробки і використання таких даних, тобто, кожний має право знати, хто, коли, де і з якою метою використовує інформацію про нього. У виняткових випадках Парламент може прийняти закон, що зобов’язує надавати інформацію про особу і передбачає порядок використання даної інформації. Такі парламентські закони обмежують основне право на інформаційне самовизначення і є конституційними лише в тій мірі, у якій вони відповідають умовам, зазначеним у статті 8 конституції.

Будь-яке законодавче положення, що, безвідносно до встановленого порядку, стосується збирання, збереження, обробки, передачі, розкриття, зміни, запобігання подальшого використання, створення нової інформації або будь-якого іншого використання інформації про особу (далі: обробки інформації про особу), повинне відповідати статті 59 Конституції, якщо включає гарантії забезпечення зацікавленій особі можливості відслідковувати маршрут інформації про себе під час її обробки і домагатися дотримання своїх прав. Отже, правові норми повинні забезпечити схвалення зацікавленої сторони на обробку інформації про себе і містити визначені конкретні гарантії для тих окремих випадків, коли обробка інформації може здійснюватися без згоди зацікавленої осо­би (можливо, навіть без повідомлення її про це). Дані правові норми, покликані контролювати дотри­мання гарантій, повинні ввести маршрут інформації в розумні межі.

Сувора відповідність меті, що зазначена законодавцем, є умовою й одночасно найважливішою гарантією реалізації права на інформаційне самовизначення. Це означає, що інформація про особу може оброблятися винятково з визначеною і встановленою законом метою. Кожна окрема стадія обробки інформації повинна відповідати офіційно проголошеній і спочатку затвердженій меті.

Зацікавлена особа має бути сповіщена про мету обробки інформації таким чином, щоб вона могла судити про вплив обробки інформації на її особисті права і приймати обґрунтовані рішення щодо надання інформації про себе; більше того, ця особа повинна мати можливість захисту своїх прав, якщо використання інформації про неї відхиляється від спочатку визначеної мети. За цією ж причиною зацікавлена особа повинна сповіщатися про будь-які зміни щодо мети обробки інформації про неї. Обробка інформації з новою метою без схвалення зацікавленої особи є законною тільки в тому випадку, якщо вона явно дозволена законом стосовно відповідної інформації і конкретного суб’єкта обробки інформації. З принципу суворої відповідності зазначеної законодавцем мети випливає також, що збір і збереження інформації без визначеної мети, «з метою збереження», для не уточненого використання надалі, є неконституційним.

Іншою основною гарантією є обмеження на передачу й опублікування інформації. (...). Інформація про особу може бути доступна третім особам, крім зацікавленої особи і первісного користувача інформації, а системи обробки інформації можуть з’єднуватися тільки в тому випадку, якщо виконані всі умови, необхідні для передачі інформації, у тому числі будь-якої одиниці даної інформації. Це може означати, що одержувач переданої інформації (той, хто запитує інформацію) повинен мати або передбачене законом повноваження на обробку переданої інформації, або дістати згоду зацікавленої особи. Зрозуміло, основною перешкодою для передачі інформації є сувора відповідність визначеній законодавцем меті. Вимога суворої відповідності визначеній законодавцем меті і зазначені вище умови зміни даної мети і передачі інформації також перешкоджають обміну інформацією усередині одного чи декількох адміністративних органів держави.

У законодавстві знайшла відображення концепція створення об’єднаного банку інформації про особу, що містить максимально широку базу даних про громадян, починаючи з інформації про стан здоров’я і власності, що належить громадянину, і закінчуючи його взаєминами з державними органами. Дана концепція вимагає обов’язкового введення особистого ідентифікаційного коду в систему обліку населення, а також у процедури державного управління й відправлення правосуддя.

Ще наприкінці 80-х років ця ідея використовувалася в концепціях створення державного відомства з обліку населення. Громадське обурення в США в середині 60-х років і у Франції і Західній Німеччині в 70-х роках призвело до відмови від здійснення подібних планів зі створення об’єднаного реєстру, керованого органами центрального уряду. Проблеми, які виникли у зв’язку зі створенням централізованих банків інформації, усюди послужили поштовхом до вживання законодавчих заходів із захисту інформації.

Відсутність суворої відповідності зазначеній законодавцем меті не може компенсуватися контролем за обміном інформацією на основі норм, що передбачають конкретні гарантії. Обумовленість передачі інформації виконанням певних умов і сувора відповідність зазначеній законодавцем меті являють собою суміжні, а не альтернативні гарантії права на інфор­маційне самовизначення. Принцип суворої від­по­відності меті, що зазначена законодавцем, повинен мати перевагу на всіх стадіях, від надання інформації до знищення її у певному досьє.

Неможливо знайти відповідне Конституції рішення в тому випадку, якщо один з компонентів конституційного права, сувора відповідність зазначеній законодавцем меті у відношенні централізованого об’єднаного банку інформації, що діє без визначеної мети, застосовується тільки до суб’єкта збору інформації. Так звана «юридична якість інформації» повинна бути присутньою на всіх стадіях її обробки. Недостатньо дотримання конкретних гарантій на певних стадіях обробки інформації, оскільки це не може компенсувати неконституційність інших стадій.

Незалежно від конституційності передачі інформації як такої, очевидно, що суб’єкт обробки інформації з невизначеною сферою збору інформації одер­жує доступ до інформації про особу у всій її повноті і взаємозв’язку. Це призводить до повного розкриття осіб, про яких збирається інформація, перед суб’єктом її обробки, а також забезпечує доступ до приват­ного життя зазначених осіб, і навіть більше того, призводить до такого нерівного становища сторін, коли особа, про яку збирається інформація, не знає, що саме знає про нього суб’єкт обробки такої інформації. Особливо часто порушення особистих прав викликаються так званим «портретом особистості», створеним з даних, вирваних з початкового контексту, тому запобігання подібних порушень повинне бути пріоритетом у судових рішеннях про правовий статус різних видів діяльності з обробки інформації, оскільки вони супроводжуються широкою, але недостатньо визначеною сферою збору інформації в процесі обробки інформації. У силу даних причин подібна обробка інформації є порушенням людської гід­ності.

Конституційний Суд не знайшов ніякого права, що захищається Конституцією, або інтересу, що робили б неминучим обмеження права на інформаційне самовизначення, гарантоване статтею 59 Конституції, за допомогою обробки інформації без визна­ченої мети, або які були б рівноцінні шкоді, що завдається подібною інформаційною системою. Тим більше не може визнаватися подібним інтересом ефективність державного управління, оскільки неможливо довести, що метод обробки інформації, який серйозно порушує право на інформаційне самовизначення, є єдино можливим способом для ефективного функціонування системи державного управ­ління.

Дотримуючись цієї логіки, у рішенні Суду окремо розглянуті умови застосування особистого ідентифікаційного коду, що відповідають вимогам Конституції.

Загальний і одноманітний особистий ідентифікаційний код, використання якого є необмеженим (тобто, особисті ідентифікаційні коди привласнюються всім громадянам і резидентам країни відповідно до єдиного для всіх принципу), визнається неконституційним.

Значення одноманітного особистого ідентифікаційного коду полягає в тому, що він забезпечує просту і надійну ідентифікацію інформації про особу, а також її збір за допомогою короткого і технічно легко керованого коду, що є незмінним і не підлягає обміну з іншими особами. Таким чином, особистий код незмінно супроводжується будь-якою об’єднаною системою збереження інформації. Його введення в Угорщині й в інших країнах було частиною плану зі створення великих, централізовано керованих банків збереження даних. Крім того, одноманітний особистий код якнайкраще придатний для з’єднання, у необхідних випадках, інформації про особу, що міститься в різних реєстрах. Завдяки його застосуванню інформація стає легко доступною і може звірятися у випадку виявлення протиріч.

Подібні технічні переваги підвищують ефективність систем обробки інформації, що використовують особисті коди, а також ефективність відповідних адміністративних і технічних операцій. Аналогічним чин­ом дана система заощаджує час і витрати осіб, зобов’язаних надавати інформацію, оскільки робить зайвим постійне оновлення наданої інформації.

Проте ці переваги пов’язані із серйозними погрозами для прав особистості, особливо для права на інформаційне самовизначення. Особливо небезпечним для прав особистості є особистий ідентифікаційний код. Якщо інформація виходить з різних баз даних, не «турбуючи» зацікавлену особу, в обхід її, то ця особа, таким чином, виключається з інформаційного потоку й обмежується або цілком позбавляється можливості відслідковувати маршрут і використання інформації про себе. Даний метод суперечить основному принципу захисту інформації, відповідно до якого інформація повинна бути отримана від зацікавленої особи і з її відома. Широке застосування особистого ідентифікаційного коду приводить до звуження сфери приватного життя, оскільки інформація навіть із найвіддаленіших систем збереження інформації, створених для різних цілей, може використовуватися для складання «портрету особистості», який є штучним образом, що поширюється на довільно відібрані дії особи і вторгається в її найбільш приватні справи; подібний портрет, оскільки він складається з даних, вирваних з контексту, як правило, буде перекрученим образом. Незважаючи на це, суб’єкт обробки інформації буде приймати на основі даного образу рішення, буде використовувати даний образ для створення і передачі подальшої інформації, що стосується відповідної особи. Велика кількість такої взаємозалежної інформації, про яку зацікавлена особа в більшості випадків навіть не здогадується, залишає особистість цілком беззахисною і створює нерівні умови в спілкуванні. Якщо одна сторона не знає, якою інформацією про неї володіє інша сторона, це створює принизливу ситуацію і перешкоджає вільному прийняттю рішень. Використання особистого ідентифікаційного коду призво­дить до надмірного зростання влади державних орга­нів. Якщо особистий ідентифікаційний код може використовуватися у сферах, окрім тих, що пов’язані з державним управлінням, то це не просто дає суб’єкту обробки інформації владу над зацікавленою особою, але і веде до зростання влади самої держави, оскільки завдяки використанню даної інформації вона виходить за рамки будь-якого можливого контролю. Усе це взяте разом ставить під серйозну загрозу свободу самовизначення і людську гідність. Необмежене і безконтрольне застосування особистого ідентифікаційного коду може перетворитися у знаряддя тоталітарного контролю.

Логіка введення особистого ідентифікаційного коду суперечить основним елементам права на захист інформації, принципам розподілу інформаційних систем, суворій відповідності зазначеній законодавцем меті і, нарешті, основному правилу, відпо­відно до якого інформація повинна бути отримана від зацікавлених осіб з їхнього відома і згоди. Якщо послідовно дотримуватись принципів захисту інфор­мації, особистий ідентифікаційний код втрачає своє значення, оскільки властиві йому «переваги» не змо­жуть знайти собі застосування.

Особистий ідентифікаційний код є технічно найбільш зручним інструментом для надійного з’єднання інформації про особу, наскільки дозволяють сучасні можливості обробки інформації. Зрозуміло, інформація про особу може бути пов’язана з прізвищем або, у разі потреби, з додатковими ідентифікаційними елементами, наприклад, прізвищем матері чи домашньою адресою. З огляду на сучасні можливості комп’ютерів, ступінь точності інформації про особу не являє собою серйозної проблеми. Проте «природна» інформація може змінюватися (наприклад, прізвище при укладанні шлюбу або при зміні прізвища), і цілком можливо, що наступна інформація вимагатиме додаткового розпізнання; крім того, у випадку інформації, що змінюється (скажімо, домашньої адреси), необхідно її постійне оновлення і відстеження. Відповідні технічні труднощі і витрати можуть скласти помітну статтю в аналізі порівняльних витрат і зисків від обробки інформації, що створює природне гальмо для невиправданого одержання даних, яке у протилежному випадку могло стимулюватися легкодоступними особистими ідентифікаційними кодами. Обмеження, що виникають із права на інформаційне самовизначення, застосовуються, зрозуміло, до усіх видів одержання й обробки інформації. Завдяки своїй технічній досконалості, особистий ідентифікаційний код вимагає введення додаткових гарантій, що врівноважують зростаючі небезпеки. Якщо інформація про особу оновлюється централізованою системою збереження інформації, що доступна в силу застосування особистого ідентифікаційного коду, то орган обробки інформації, відпові­дальний за функціонування подібної системи, на­приклад, реєстру жителів, займає ключове положення, яке вимагає, відповідно, особливо точного регулювання його діяльності на основі правових гарантій.

Отже, за самою своєю природою особистий ідентифікаційний код піддає особливо серйозній небезпеці права окремої особистості. З першочергового обов’язку держави захищати основні права (стаття 8 Конституції) випливає, що цю погрозу необхідно звести до мінімуму, тобто застосування особистого ідентифікаційного коду повинне обмежуватися відповідними правилами безпеки. Це можна зробити двома способами: або застосування особистого ідентифікаційного коду повинне обмежуватися точно визначеними діями в обробці інформації, або доступність інформації, яка пов’язана з особистим іденти­фікаційним кодом, і з’єднання систем збереження інформації, що використовують особистий ідентифікаційний код, повинні піддаватися суворим обмеженням і процедурам контролю. З іншого боку, не можна ігнорувати той факт, що будь-яке обмеження застосування загального й одноманітного особистого ідентифікаційного коду призводить до втрати змісту самого введення коду. Особистий ідентифікаційний код, доступний тільки для обмеженого застосування, більше не буде особистим ідентифікаційним кодом у відповідності з метою зазначеного закону.

Застосування особистого ідентифікаційного коду істотно відрізняється в окремих країнах. У багатьох країнах універсальний особистий ідентифікаційний код існує де факто в результаті безперешкодного введення і застосування особистих ідентифікаційних кодів, спочатку призначених для певних цілей. Власне коди вводилися спочатку з метою обліку населення або як коди соціального забезпечення. Прикладами першого є Бельгія, Данія, Ісландія, Нідерланди і Норвегія, а останнього – Фінляндія і Швейцарія. Шведський особистий код, що вважається класичним зразком універсального особистого коду, спочатку був реєстраційним номером у свідоцтві про народження. В інших країнах особисті коди заборонені чи навіть визнані неконституційними. У Португалії парламент прийняв у 1973 році закон, що передбачає введення універсального особистого ідентифікаційного коду, починаючи з 1975 року. Однак у статті 35(2) Конституції 1976 року, що була прийнята після падіння фашистського режиму, забороняється з’єднання систем збереження інформації про особу, а відповідно до параграфа 5 цієї ж статті: «Забороняється присвоювати громадянам єдині на всій території держави особисті коди». У Франції й у Федеративній Республіці Німеччина невдоволення громадськості ідеєю реєстру населення з застосуванням особистого ідентифікаційного коду призвело в 1978 році до опублікування законів про захист інформації і забороні на створення об’єднаних систем збереження інформації і введення особистого ідентифікаційного коду.

Федеральний Конституційний Суд ФРН ще в 1969 році заявив, що «реєстрація і каталогізація громадян, яка впливає на особистість даних громадян у цілому», несумісні з основним правом на людську гідність, на що держава не має права навіть за умови анонімності одержання статистичної інформації (BVerfGE 27.01.06), а так зване «рішення щодо перепису населення», у якому в 1983 році було сформульовано право на інформаційне самовизначення, визнає введення особистого ідентифікаційного коду «рішучим кроком» на шляху до створення портрета особистості, необхідність запобігання якого вказується як мета навіть в інших актах, що передбачають обмеження права на інформаційне самовизначення (BVerfGE 65.1.27,53,57).

Між цими двома крайнощами знаходяться держави, у яких деякі особисті коди використовуються з метою, що відрізняється від спочатку зазначеної. Однак цим кодам успішно перешкодили перетворитися на універсальні. (Так відбулося, наприклад, у Франції, де ідентифікаційний код, що привласнюється Національним центром економічних і статистичних досліджень кожній особі, що народилася у Франції, не перетворився на загальний особистий ідентифікаційний код; подібні правові обмеження були накладені на застосування кодів соціального забезпечення в Канаді).

Небезпеки, яким піддається особистість за допомогою електронної обробки інформації, були широко визнані ще у 70-і роки. З цього часу особистий ідентифікаційний код перетворився на символ тотального контролю над громадянами, надання переваги голій технічній ефективності і зведення особистостей до статусу об’єктів.

Хоча особистий ідентифікаційний код залишається всього тільки інструментом, і його роль можна оцінити лише на загальному тлі правового регулювання обробки інформації, однак його введення або застосування виявилося цілком достатнім, щоб спровокувати конфлікт між двома системами цінностей: переваги технічних можливостей або прав особистості. Він закінчився прийняттям чіткої правової норми, відповідно до якої загальновизнаною вимогою стало обмеження застосування особистого ідентифікаційного коду, і подібні обмеження почалися навіть у тих країнах, де особистий ідентифікаційний код був уведений ще задовго до епохи усвідомлення значимості захисту інформації. (Достатньо звернутися, наприклад, до доповіді експертної комісії Ради Європи з захисту інформації: «Введення і застосування особистого коду: проблеми захисту інформації»; Страсбург, 15 грудня 1989 року). Навіть застосування загальних принципів захисту інформації, подібних до таких, що застосовуються до будь-якої іншої інформації про особу, є обмеженням застосування особистого ідентифікаційного коду. Це означає, що будь-яка особа, яка вимагає розкриття особистого ідентифікаційного коду, повинна мати для цього передбачену законом підставу; у випадку відсутності такої підстави ніхто не може бути позбавлений права відмовитися від розкриття свого особистого іден­тифікаційного коду. Хоча особистий ідентифікаційний код не повинний містити конфіденційних даних (наприклад, про етнічне походження або про релігійну приналежність), але все частіше лунають вимоги, щоб він не був також «кодом-зрадником», тобто, щоб він не розкривав таку інформацію, як дату чи місце народження. Застосування особистого ідентифікаційного коду повинне бути точно визначено й обмежено законом, а процес його застосування підлягає контролю і нагляду з боку незалежних посадових осіб з захисту інформації. Проте, крім виконання цих загальних вимог, властиві особистому ідентифікаційному коду загрози для прав особистості повинні врівно­важуватися також спеціальними гарантіями. Наприк­лад, створення підрозділів зі збереження інформації і досьє з застосуванням особистого ідентифікаційного коду вимагає спеціального дозволу в Норвегії, а у певних підрозділах, що пов’язані зі збереженням досьє, використання цих кодів заборонено. З’єднання реєстрів із застосуванням особистого ідентифікаційного коду підлягає особливо суворим обмеженням і нагляду, а зацікавлені особи повинні мати до них доступ. Подібні обмеження введені, наприклад, швед­ським відомством із захисту інформації.

Гарантії, що відносяться до застосування особистого ідентифікаційного коду, повинні мати пріоритет у випадку його використання в різних документах (наприклад, посвідчення особи, паспорт або права водія), а з відповідними виправленнями, й у випадку використання особистих кодів в інших сферах (коди пенсійного і соціального забезпечення).

Конституційний Суд установив, що універсальний особистий ідентифікаційний код за самою своєю природою суперечить праву на інформаційне самовизначення. Таким чином, відповідає Конституції тільки застосування особистого ідентифікаційного коду, що обмежене обробкою інформації з визначеною законом метою. Закон, що передбачає введення подібних «особистих кодів» з обмеженим застосуванням, повинен містити гарантії організаційного і контрольного характеру, що дозволять виключити застосування коду в інших цілях і в інших ситуаціях, ніж передбачено у законі. Ані «державний сектор», ані державне управління в цілому не можуть бути визнані єдністю, у межах якої може вводитися чи застосовуватися єдиний і одноманітний особистий ідентифікаційний код». [15/1991.(IV.13.)ABH.]

Релігійна приналежність при опитуванні населення

Міністр Культури Угорщини звернувся до Конституційного Суду з запитанням чи дозволяє Конституція проводити обстеження, в цілях наукового дослідження, для визначення розподілу населення Угорщини за релігійною ознакою. Його рішення стосується радше виключно умов наукових опитувань, що мають громадський інтерес, аніж розширення сфери проблеми офіційного збору даних. Відповідно до нього, жодне таке опитування не дозволяється, якщо тільки не гарантується як добровільність участі, так і анонімність учасників.

«Релігійні чи інші переконання є однією з найбільш невід’ємних питань людської гідності і самовизначення. Таким чином, для цілей збору даних, відмінних від збору даних, що мають релігійний характер, Церквами щодо їхніх власних віруючих, релігійна приналежність чи інші переконання не можуть бути їхніми персональними даними без пись­мової згоди суб’єкта даних. Це ідентифікує особу або може бути використане для її ідентифікації, що перетворює інформацію щодо особи в персональні дані». [74/1992. (XII/28) Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Щодо декларації майнових активів

Згідно закону, податкові органи можуть вимагати, щоб певні особи подали декларацію майнових активів, вважаючи, що вони подали невірну податкову декларацію чи, в разі, коли податкові органи проводять її перевірку, на підставі деяких інших своїх завдань, попросити про надання такої декларації. Інший закон, без зміни цих положень, робить щорічну декларацію майнових активів загальним обов’язком – з метою контролю податку з прибутку. Ці обставини роблять неможливим вирішення того, чи декларування майнових активів регулюється законом, чи особливим рішенням податкового органу. Суд визнав, що така ситуація порушує конституційну вимогу передбачуваності правової системи. Окрім цього, він стверджував, що

«Дані щодо власності належать до персональної сфери особи, вони складають приватну таємницю і визначаються як персональні дані (...).-

Загальний обов’язок податкової декларації сам собою вже означає обмеження конституційного права на приватність. Це обмеження, однак, у відповідності з конституційним принципом загального і пропорційного розподілу оподаткування, є необхідним і пропорційним обмеженням (...).

Жодний загальний обов’язок, спрямований на викриття персональних даних стосовно майнового стану, не має конституційних підстав. Приховування прибутків, неточне, неналежне виконання обов’язку податкової декларації (...) може формуватися на основі застосування інших засобів (оцінка, контроль тощо).

Декларування власності (...) непридатне для викриття реальних прибутків. По-перше, законодавець встановив значний перелік винятків. (...) По-друге, через те, що витрачені прибутки не відображаються в накопиченій власності. І, нарешті, в зв’язку з тим, що підставою для визначення зростання обсягу власності є декларація, так само як податкова декларація – для прибутків.

Міжнародний досвід свідчить, що декларація власності не застосовується для контролю за податком з прибутку в країнах з розвинутою податковою системою. Декларація власності є засобом для встановлення податку на власність (мережі податків на власність)». [21/1993. (IV.2) Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Суперечки про особистий ідентифікаційний код продовжуються

Рішення Конституційного Суду про особистий ідентифікаційний код не застосовувалося безпосередньо до ряду законів, що передбачали використання загального особистого ідентифікаційного коду. Крім того, парламент приймав нові закони, що стосувалися використання інформації про особу. У 1994 році Конституційний Суд розглянув кілька законодавчих актів такого роду і заявив, що особистий ідентифікаційний код не повинен указуватися ані в судових рішеннях про дрібні правопорушення, ані у посвідченнях про медичне страхування (посвідчення про медичне страхування містило номер серії, особистий ідентифікаційний код, а також прізвище й адресу застрахованого. Дана інформація підлягала також окремої реєстрації).

З погляду Конституційного Суду, обов’язкове застосування двох систем особистого ідентифікаційного коду з однаковою метою саме по собі означає, у загальному випадку, завдання шкоди основному змісту права на інформаційне самовизначення, а тому є неконституційним. Дві системи ідентифікації полегшують об’єднання двох систем обробки інформації, а це значно ускладнює або навіть унеможливлює для особи процес відстеження і контролю за всім маршрутом і процесом обробки інформації, а також не відповідає найважливішій гарантії права на інформаційне самовизначення: доцільності. [29/1994.(V.20). ABH].

Коли в 1991 році Конституційний Суд оголосив неконституційним необмежене застосування загального багатоцільового особистого ідентифікаційного коду, він надав законодавцям більш ніж піврічний термін як перехідний період для зміни даної системи. У 1992 році парламент пролонгував мораторій на чотири роки, посилаючись на те, що розробка сучасної системи реєстрації інформації вимагає тривалого часу. Пізніше, у 1995 році, парламент прийняв пакет заходів для суворої економії, під приводом яких – сподіваючись на скорочення бюджетних витрат, – відклав крайній термін виконання судового рішення ще на чотири роки (до кінця 1999 року). Крім цього, законодавці розширили – раніше вже звужену – сферу застосування особистого ідентифікаційного коду. У повній відповідності зі своїми попередніми рішеннями, Конституційний Суд ухвалив, що обидва закони є неконституційними.

Продовження терміну застосування особистого ідентифікаційного коду ще на чотири роки є невиправданим і надмірним обмеженням прав громадян (...). Метою, що зазначена у преамбулі закону, є поліпшення зовнішньоекономічного і фінансового балансу країни, а також стимулювання стійких темпів економічного росту, що не служить конституційною підставою для обмеження конституційного права. Виконання програми економічної стабілізації також повинне здійснюватися винятково в межах Конституції (...).

Подальше продовження застосування особистого ідентифікаційного коду, що означає особливо серйозну загрозу для права на інформаційне самовизначення, не повинне визнаватися відповідним Конституції хоча б тому, що практично всі окремі системи реєстрації інформації функціонують у якості так званих «галузевих ідентифікаційних кодів» (податковий код, код посвідчення особи, код посвідчення про медичне страхування тощо), у той час як Конституційний Суд заявив про своє принципове рішення, що спільне й обов’язкове застосування двох систем особистого ідентифікаційного коду з однією і тією же метою є неконституційним. Утім, цей факт лише полегшує перехід до систем реєстрації інформації, що було б технічно складніше з’єднати, мали б «галузевий» характер, а внаслідок цього могли визнаватися конституційними.

«Збереження» особистого ідентифікаційного коду являє собою особливу загрозу для права на інформаційне самовизначення ще і тому, що закон стосується громадян і суб’єктів підприємництва тією ж мірою, якою і суб’єктів, що запитують інформацію, а це дозволяє одержати необхідні повноваження іншим особам і органам, крім органів державної влади і місцевого самоврядування. [46/1995. (VI.30.) ABH.]

Психіатричні дані пацієнтів в кримінальному процесі

За кримінально-процесуальним законом, думка експерта про стан психічних здібностей підсудного зачитується суддею або проголошується усно самим експертом під час судового слухання. У рішенні, винесеному у 1995 році, Суд вивчав питання про те чи порушують ці положення право підсудного на захист персональних даних, чи ні. В рішенні стверджувалося, що Конституція передбачає, що слухання повинні бути публічними, але припустимі виключення стосовно всього слухання чи його частини.

«Положення кримінально-процесуального закону – хоча вони не деталізовані так як міжнародні договори – все ж не виключають можливості суду, в окремих справах, вирішити, дотримуючись, також, конституційного принципу захисту фундаментальних прав і положень міжнародних договорів, чи існує право вимагати виключення з принципу публічності, у випадку читання вголос думки експерта, яка містить вразливі дані, чи ні. Не є неконституційним, якщо закон уповноважує суд приймати рішення щодо встановлення пріоритетів між конкуруючими принципами». [58/1995. XI.15.) Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Переклад з англійської Харківської правозахисної групи

Схожі повідомлення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Основи правового самозахисту. Про використання Кодексу адміністративного судочинства України та Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" для захисту прав людини і основоположних свобод

Проект Закону України «Про вимушених переселенців» (оновлено)

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

Коментар до Закону України «Про захист персональних даних»

Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини.

Двадцять років Конвенції ООН про права дитини

Правосуддя визначило: виконувати положення закону України «Про свободу пересування та вільне обрання місця проживання в Україні» не обов’язково

Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (Стаття 10 Єв-ропейської конвенції про захист прав людини та основних свобод) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування

ГРАЖДАНСКИЕ ПРАВА ПАЦИЕНТА В УКРАИНЕ

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори