пошук  
версія для друку
16.05.2006 | Олександр Степаненко

Світ номер А 1915

   

Чортківський корпункт бюлетеню «Права людини» в рамках «Кампанії проти катувань та жорсткого поводження в Україні» вже вдруге проводить анонімне анкетування в армійському середовищі. Першу спробу з’ясувати ставлення самих військовослужбовців до проблеми протиправного насильства нами було зроблено 2003 року в авіаційній військовій частині А 4079. На сьогодні її розформовано в процесі скорочення українських Збройних Сил. Красномовно мовчазним пам’ятником безглуздю колишньої мілітаризованої країни стали полишені ангари, понищені штабні та казармені приміщення, кілометри бетонних злітно-посадочних смуг чортківського військового літовища. Усе це раптом стало «непотрібним» державним відомствам, втім – продовжує бути об’єктом «дерибану» для спритників різного роду та рівня...

Та зараз не про це. Перед частиною  А 1915 поки що не стоїть пряма загроза скорочення або розформування. Звісно, у тому сенсі, наскільки дозволяє припускати рівень передбачуваності дій української державної влади. Неформальне спілкування з багатьма військовослужбовцями дозволяє робити висновок, що армійське життя і у цій частині не позбавлене проблем, але погрузло у них не більшою мірою, аніж, приміром, система охорони здоров’я, або освіти. Не кажучи вже про наші органи внутрішніх справ... Тому більшість офіцерів дорожить службою та намагається відповідати її вимогам. Триває процес переходу на контрактну форму служби – на сьогодні вже більшу половину молодшого за званнями особового складу частини А 1915 складають контрактники.  

Нами було проведено анкетування у двох групах військовослужбовців. Перша – офіцерський склад, який все ж таки значною мірою визначає реальний стан правопорядку у частині. Друга – солдати строкової служби – як категорія, що є найбільш вразливою щодо так званих «нестатутних відносин». Варто зауважити, що командування частини не чинило нам жодних перешкод у спілкуванні з солдатами та у проведенні анкетування. Отже, будемо вважати, що перші паростки цивільного громадського контролю над військовою організацією  в сучасній Україні все ж з’являються.

Було опрацьовано 20 спеціальних «офіцерських» анкетних форм.  Половина наших респондентів підтвердила, що їм доводилося стикатися з випадками катувань та інших жорстоких форм поводження у Збройних Силах. Приблизно така ж частка офіцерів особисто зазнавали жорстокого поводження під час служби та вважає це явище важливою проблемою українського війська. Втім, за досвідом опитаних, більшість випадків жорстокого поводження все ж було виявлено та покарано. На запитання щодо головних причин протиправного насильства у Збройних Силах найчастіше зазначалися низький рівень психологічної, інтелектуальної та фізичної підготовки до служби в армії,  історична «традиція» насильства у армії і суспільстві, низький рівень правосвідомості та правової культури, а також безкарність випадків насильства. Питання «Чому, на Вашу думку, випадки жорстокого поводження залишаються нерозкритими і непокараними?» дало наступні найпоширеніші варіанти відповідей: «небажання командира, який виявив правопорушення, домагатися порушення карної справи, тому що в результаті він також буде покараний», «армійські органи правопорядку не аналізують суть проблеми, а лише констатують факт», «їхнім принципом діяльності є покарання, а не захист прав військовослужбовця», «небажання ображеного «стукати», а також патологічна логика «мене били, а тому і я буду бити».

У анкетах було також запитання щодо рівня поінформованості особового складу з нормами національного та міжнародного права щодо катувань та інших форм жорстокого поводження. Тут загальна ситуація виглядає наступним чином: з нормами Кримінального Кодексу України абсолютна більшість офіцерів вважала себе обізнаною. Але у питанні про міжнародні норми, яки є нині частиною національного права, приміром, про норми Конвенції ООН проти катувань, ситуація, на жаль, була протилежною. До речі, при перебуванні у частині неважко зауважити, що більшість інформації зі стендів, де подано витяги з нормативно-правових актів, стосується правопорушень зі сторони військовослужбовців, а не їхніх прав. Тому, мабуть, є сенс і у цьому матеріали ще раз нагадати основні правові формулювання Конвенції ООН проти катуваннь та інших жорстоких, нелюдських та принижуючих гідність видів поводження та покарання від 10 грудня 1984 р. Так, термін «катування» означає «будь-який акт, яким будь-якій особі свідомо спричиня­вся сильний біль або страждання, фізичне та/або моральне, для отримання від неї або третьої особи свідоцтва чи повідомлення, покарати за дії, які здійснила ця особа або третя особа або в здійсненні яких вона підозрюється; а також залякати або примусити її або третю особу». Дещо розмитим у юридичному сенсі є терміни «нелюдське та принижуюче гідність поводження». Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини дають наступні визначення. «Нелюдське поводження або покарання – таке поводження, яке зумисно завдає серйозних мора­льних або фізичних страждань і не може бути виправданим у даній ситуації. Принижуюче гідність поводження або покарання — поводження, яке грубо принижує людину перед іншими і примушує її поступитися своєю волею або совістю».

З 50 розповсюджених «солдатських» анкет нам вдалося отримати заповненими 29. До речі, як засвідчив заступник начальника частини з гуманітарних питань майор С. Ю. Черняк, анонімне опитування за власними анкетними формами проводиться серед солдатів частини вже не вперше.

Узагальнений схематичний портрет солдата строкової служби в/ч А 1915, створений на основі опрацювання анкет, виглядає приблизно так: походить з сільської місцевості або з маленького міста, має спеціальну середню освіту, до призову в армію працював і має намір повернутися до роботи після демобілізації. Призивався на службу, здебільшого керований бажанням отримати професію, що може знадобитися в подальшому житті, а також – перевірити свою здатність виживати в будь-яких умовах.

Відразу зауважу, що найбільш втішним результатом анкетування виявилося вже те, що на запитання «Чи є в частині, у якій Ви служите, дідівщина?» 28 наших респондентів однозначно відповіли «немає», а 29-й зазначив: «дідівщина у нас проявляється у моральній та фізичній підтримці». А тому, попри всю фрагментарність отриманої з анкетних відповідей інформації, можна вважати, що у нашій А 1915 на цей момент склалася загалом нормальна морально-психологічна обстановка.

На пропозицію оцінити за 5-тибальною системою загальні умови життя і служби у частині найвищі бали отримали «товариші по службі» та «якість харчування». Нижчі оцінки – здебільшого «трійки» та «четвірки», але були й «двійки» випали на пункти про умови життя у казармі. Від найвищих до найнижчих різнилися оцінки рівня медичного обслуговування та справедливості командирів. Скарг на погіршення здоров’я у зв’язку з службою солдати не висловлювали, на шкідливі умови праці, як то контакт з токсичними речовинами не вказували. Хоча у грудні минулого року був випадок, коли хлопцям не встигли вчасно видати зимове взуття, через що значна кількість пройшла через смугу застудних захворювань. До того ж, зі слів санітарного інструктора частини, П. Глуговського, медикаментозне забезпечення його служби вкрай недостатнє. Втім,  напівпорожня аптечка медпункту красномовно свідчить про це і без його коментарів. Про сучасні засоби лікування тих же респіраторних вірусних захворювань поки що годі мріяти.

Досить симптоматичним є той момент, що на запитання «до кого Ви звернетеся по допомогу, якщо при проходженні служби у Вас виникнуть проблеми?» більша частина солдатів відповіла: «до товаришів по службі», меншість – «до командира», лише дехто – «до батьків» або «до знайомого з числа старослужбовців» і жоден не згадав психолога або священика. Ми поцікавилися, чи передбачена штатним розписом частини посада практичного психолога. Виявляється, у тому значенні, в якому психолог існує у арміях західноєвропейських країн, тобто як фахівець, що працює за трудовою угодою – ні. Певною мірою функції психолога у  частині виконує заступник командира з гуманітарних питань. Але на наше запитання, чи часто звертаються до нього за порадами солдати строкової служби, майор С. Ю.  Черняк був відвертим: «Не надто часто». І головна причина у тому, що все ще існує психологічна дистанція між ним і солдатом, який все ще сприймає його не як старшого товариша, а як «замполіта», тобто все ж – начальника.

При опрацюванні анкет неможливо не помітити надто частих згадок солдатів про практику «покарання працею» за будь-які порушення дисципліни. Конкретні коментарі наводять на думку, що ота праця переважно є абсолютно невійськовою («принеси-подай-відмий-завантаж-викопай»), а почасти – відверто безглуздою. Зрештою, про поширеність такої практики у армії доводиться чути практично від кожної молодої людини, яка повернулася зі строкової служби, де солдат сприймається у першу чергу, як безкоштовна та знеособлена робоча сила. Звісно, у військовій частині не обійтися без господарських нарядів, але чи може йтися про досконале оволодіння військовою спеціальністю за рік строкової служби, якщо вони займають левову частку часу служби? Чи може йтися про якесь виховання відповідального ставлення до військового обов’язку, якщо оті наряди із «покарання працею» часто-густо роздаються у відверто образливій та принижуючій людську гідність формі? Чого варте лише «вичерпування лайна з туалету за допомогою дірявого відра»! Про цей засіб «трудотерапії», до речі,  згадується чи не у половині солдатських анкет.... 

На запитання «З ким у Вас виникали конфлікти в процесі служби?», більшість солдатів назвали старшину частини старшого прапорщика Ф. І от тут вже наболілі образи, нарікання на грубість та несправедливість останнього, а часом і відверта злість посипалися немов зі скриньки Пандори... Цитую лише деякі: «найголовніша проблема нашої частини –  старшина ст. прапорщик Ф.», «нестерпний старшина частини», «старшині не потрібні причини, він чіпляється без причини», «принижує солдатів строкової служби поганими словами», «він несправедливий!», «якщо хтось не виконує завдання, він наказує весь особовий склад, який не має до того ніякого відношення», «сержанти і прапорщик принижують мою гідність», «перші дні служби були просто ужасні через старшину, і тепер також погані думки про нього – він трошки неправильний», «він сказав, що замучить нас так, що на дембель за КПП вийдемо загнутими», «старшина частини чіпляється до усього», «старшина задовбав!!!»  і т. ін.).

Після проведення опитування учасники «Кампанії проти катувань та жорсткого поводження в Україні» мали кілька зустрічей та розмов з командиром частини полковником В. Ф. Максимчуком та його заступником з гуманітарних питань майором С. Ю. Черняком. На жаль, зустрітися із старшиною частини нам не вдалося. Ми мали також можливість оглянути солдатські казарми, кімнати для занять, ідальню, медпункт. Можу підтвердити, що майже скрізь зустрічали порядок та чистоту, наскільки їх можна забезпечити у старих, зведених ще за австрійського імператора Франца Йосипа, будівлях.  Командири щоразу відзначали, що у цьому є немала заслуга все того ж старшого прапорщика Ф. З усього, справді, виходило,  що старшина цінує господарський порядок – і то, мабуть, добре. Можливо, у стінах казарм не завадив би певний мінімум домашнього затишку. Та було б ще краще, аби усе це досягалося усе це без демонстративного приниження підлеглих. «Головне, що він на солдатів руку ніколи не підіймає. А перебуває він з хлопцями від ранку до ночі. Тож, можливо, інколи вони стомлюються від такої опіки, а він – від їхнього спротиву. Та й деяка  грубість у чоловічому колективі обов’язково присутня», – так вважають командири... Припустимо, що так. Як і те, що неможливо у армії сконструювати середовище, «лабораторно-чисте» від конфліктів. Зрештою, конфлікти у динамічному людському середовищі  до певної міри є нормою. Звісно, якщо їх правильно розв’язувати.

Доводилося також чути думку, що буцімто тепер в українському війську взагалі не служба, а суцільний променад. Справді, наших хлопців тепер сьогодні не кидають під кулі моджахедів, або на боротьбу з аварійним реактором... Тим більш неприпустимими є випадки втрати здоров’я та загибелі солдатів у мирний час. Як от сталося з тернополянином Тарасом Холодинським, який трагічно загинув три роки тому у частині А 0666. Тим наполегливіше варто шукати відповіді на запитання: чому таке стається?...

Можна сперечатися довкола того, у кращий, чи гірший бік змінюється тепер усе наше суспільство. Але воно, поза сумнівом, змінюється. В той же час складається враження, що не завжди  і не усі у армії встигають адаптуватися до цих змін. Та й усі наші силові структури, мабуть, усе ще перебувають «по пояс у сірій сталінській шинелі». Переживають свій час не лише австрійські стіни казарми – залишаються надто живучими прийоми «муштри» та підкорення особового складу, засвоєні ще у радянські часи. Але ж не можна не розуміти, що засоби, які тактично виправдовували себе у радянському минулому, вже не ефективні, натомість нових, таких, що відповідали б сучасному баченню перспектив розвитку армійського середовища, чомусь все ще не створено. Не претендую на безапеляційність у своїх оцінках, але як на мене, тут головна «перспектива» полягає  у тому, що сучасною та боєздатною може бути армія, основу якої становлять особистості – від солдата до генералазі свідомим ставленням до свого права та відповідальності. Якщо ж солдата сприймати, як знеособлену робочу силу, покликану ходити строєм та виконувати різноманітні «принеси-подай», то з ним можна дозволити собі майже усе: брутальну лайку, погрози, привселюдне та винахідливе приниження людської гідності... Можу помилятися, та все ж мені здається, що у такий спосіб можна виховати лише поганого солдата: зламаного, озлобленого, замкненого у своїх проблемах та знівельованого, як відповідальна особистість. Якою буде його цінність у реальному військовому конфлікті?

Вже згадувалося про те, що серед офіцерського складу в/ч А1915 домінує думка, буцімто однією з причин протиправного насильства у армії є низькій рівень підготовки допризовної молоді до несення служби.  Згідно цієї точки зору «дідівщину» провокує поширеність серед солдатів строкової служби носіїв своєрідного «синдрому Васюніна», який характеризується у однаковій мірі фізичною кволістю, інтелектуальною та духовною нерозвиненістю. Певні підстави для таких тверджень, мабуть, таки існують, втім я не певен, що вони є незаперечними. Принаймні, деякі з солдатів у А 1915 навіть мають юридичну освіту. У більшості своїй вони більш-менш вичерпно відповіли (хоча декому, якщо вже бути відвертим,  не вдалося обійтися без орфографічних «ляпів») на запитання нашої анкети, і жоден не зазначив, що вважає себе не готовим до служби з огляду на власні фізичні кондиції. Себе самого, як солдата, майже усі хлопці оцінили на «п’ятірку», або «четвірку». Цікаво, що на запитання «Чого Вам найбільше не вистачає в армії?» більшість солдатів зазначили «справедливості» або ж – «волі», та аж ніяк не «маминих обідів» і навіть не  «коханої дівчини». Чи свідчать відповіді, надані у анкетах, про інфантильне ставлення хлопців до служби? Скоріш за все, ні. Нормальні хлопці, не позбавлені людської довіри, доброзичливості та гідності. Можливо, не завжди ця гідність знаходить прийнятні та адекватні форми для самовираження. Що ж, такими їх робить наше суспільство – далеко не завжди уважне та дбайливе. Що ж до запитання про власну моральну готовність до армійської служби, то тут ствердну відповідь дали лише 20 солдатів. Чому? – більшість відзначила пункт – «армійська дисципліна для мене не є проблемою, але, крім того, що я повинен робити за статутом, до мене висувають інші вимоги». Тому, мабуть, варто залишити відкритим питання, які явища найбільше провокують конфлікти, протиправне насильство та приниження людської гідності: «синдром недорозвиненого солдата», деспотичний та нестриманий прапорщик, чи більш загальні та об’єктивні чинники?..

Останнім пунктом солдатської анкети була пропозиція написати листа-наставляння про службу в армії своєму уявному синові. Вони написали наступне : «Служба в армії – річ хороша, тут зміцнюєш своє здоров’я, здобуваєш знання, які неодмінно пригодяться у цивільному житті. Тому на мою думку служити повинні всі і нести службу потрібно з совістю»... «Розкажу, як служив, щоб в нього не було розчарування про перші дні служби. Служба у Збройних силах України – це є цікаве діло. Тут взнаєш самого себе»...»Сину! Твій татко ідучи до армії, надіявся отримати від служби задоволення, а натомість отримав купу проблем. Але вони (проблеми) мене виховали. І дали мені можливість знайти справжніх друзів. Таким чином я отримав від армії набагато більше, аніж очікував».

І за це хочеться подякувати хлопцям: за щирість (принаймні мені здалося, що вона була), за товариський дух, за не озлобленість та здатність зберігати своє, особисте навіть у похмурих казармених стінах.  Варто подякувати і командуванню частини співпрацювати з нами. Принаймні, ми погодилися, що через півроку повторимо анкетування. Тож, хочеться, вірити, що за цей час ситуація зміниться на краще – принаймні у стилі роботи старшого прапорщика Ф. 

P. S. Проглядаючи черговий раз солдатські анкети, натрапив на чергове нарікання на старшину частини: «натільна білизна, яку він видає, кожного разу має немалі пориви, а він потім вимагає, щоб вона була ціла» і т. д. Ці рядки про рвану білизну залишили по собі враження «дежа вю». Десь я вже читав щось подібне. Лише згодом згадав. Справді, у листі до матері Тараса Холодинського з горезвісної А 0666, були схожі рядки: «За ніч вкрали штани, сорочку, черевики, поміняли футболку на стару, одне, що залишилось — кепка, куртка і ремінь. Прапорщик дав таке дрантя, що все треба було півдня зашивати, а черевики такі, що ледве тримаються купи... І збив з мене ще гроші за це все. Мамо, мені треба віддати йому 40 гривень до 10 травня, я знаю, що у Вас там може немає, я не хотів писати, але змушують обставини...». Так от, скоріше за все Тарас так і не встиг отримати мамин перевод з отими злощасними 40 гривнями. 21 травня 2003 року його не стало. Причиною його смерті було падіння з даху казарми. Обставини, за яких це сталося, не було встановлено. Версію конфлікту з прапорщиком через отой «борг» слідчі військової прокуратури не розглядали. Винних у таємничій загибелі  хлопця так і не знайшли... Хочеться вірити, що бодай якісь висновки з цієї трагедії зроблено.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори