пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
20.02.2019 | Дмитро Власенко

Чи є нові зміни до Конституції України про курс на ЄС та НАТО конституційними?

   

Як відомо, 7 лютого Верховною Радою було ухвалено закон про внесення змін до Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та НАТО. Проте він викликає наразі чимало суперечок, породжених різними позиціями сторін.

Одні говорять, що це політичний хід, просто одна з обіцянок, непідтверджених реальними справами чи змінами. І їх можна зрозуміти, оскільки такі зміни не означають негайного вступу України до зазначених міжнародних організацій, не зобов’язують самі ЄС чи НАТО нас прийняти. Другі – взагалі ж сумніваються у реальності таких прагнень, адже країни-члени ЄС справжню демократію та розуміння прав людини на рівні підсвідомості будували в собі століттями, а ми хочемо лише за 28 (!) років незалежності всі ці «напрацювання» засвоїти, тобто мета здається нездійсненною найближчими роками, а ті ж самі європейці вважають українців просто за «диких людей». Треті ж підтримують «свій шлях», тобто наша держава настільки унікальна, що перевірені історією методи їй не допоможуть.

Враховуючи зміст цих змін, сумніви виникають уже на етапі ухвалення закону. Відразу впадають на очі наступні тези в пояснювальній записці до закону.

По-перше, обумовлюється «необхідність чіткого закріплення в Основному Законі держави незворотності цивілізаційного вибору України, уособленням якого є європейська та євроатлантична інтеграція України». Але тут одразу виникає питання: хіба закріплення в Конституції вказаного «цивілізаційного вибору» не є визначенням (а може й зміною) конституційного ладу нашої держави?

По-друге, «переважна більшість українського суспільства підтримує курс на повноправне членство України в ЄС та НАТО». З чого ви це взяли? З вигляду – несерйозно, як звичайне припущення, не підкріплене ніяким підтвердженням, яке було б переконливим саме для конституційного рівня.

По-третє, «прийняття Закону не потребує проведення всеукраїнського референдуму та, відповідно, виділення коштів з Державного бюджету України для його проведення». Категорично незгодний, оскільки це теж є припущенням суб’єкта права законодавчої ініціативи (в даному випадку Президента України).

Тобто всі наведені моменти характеризують новації як популізм. Це можна пояснити наступним.

Маємо, що такі зміни у Конституції України зобов’яжуть усі наступні влади робити свої кроки лише в напрямку членства нашої держави в ЄС та НАТО. Це аж занадто обмежує (зв’язує руки), що не може не змінювати конституційного ладу нашої держави. Наведені зміни в розумінні Конституції цілком можна розцінювати як конкретну «зміну чи визначення конституційного ладу в Україні», що прямо суперечить статті п’ятій, яка гласить таке: «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Таким чином, наведений припис Основного Закону визначає, що суб’єктом таких змін може бути лише народ, волевиявлення якого, відповідно до статті 69, здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Звичайно, у такому випадку на підтримку законодавця можна почути аргумент у дусі, що конституційний лад закріплений у розділах І, ІІІ, ХІІІ Основного Закону, а тому в народу його думки можна й не питати. Але є одне «але» – формально воно так, однак саме завданням фахівців у сфері права є роз’яснити, що це суперечить «духу» закону. А для цього у нас є Конституційний Суд, який виступає своєрідним «запобіжником», основне завдання якого є – простими словами кажучи – захистити Конституцію України від будь-яких нісенітниць (в тому числі дурниць і абсурду), які захоче прийняти наш не дуже дисциплінований та освічений законодавець. Проте він не спрацював – на жаль чи на щастя (виникає питання «чому?», але воно виходить за межі цієї статті). Впевнений, що аби замість цих змін було б щось на кшталт «законодавче закріплення в Конституції України цивілізаційного вибору, радянської ідентичності Українського народу та незворотності стратегічного курсу держави на поновлення повноправного членства України в СНД з метою подальшого відновлення Союзу РСР», то такі рядки беззаперечно визнавалися б змінами конституційного ладу.

Не можна не згадати Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року, в якому він дав тлумачення, що положення частини третьої статті п’ятої Конституції України «треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII». Також у цьому ж рішенні Суд визнає, що Конституція, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття. А в Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року стверджується лише про засади конституційного ладу в Україні, що закріплені у розділах I, III, XIII Конституції України.

Таким чином, здоровий глузд підказує, що такі зміни мають бути затверджені всеукраїнським референдумом (звичайно, на противагу цьому можна підняти тему щодо відсутності закону про референдум, який парламент найближчим часом точно не збирається ухвалювати, але це теж не є аргументом). Проте, цього не було зроблено, і дивує Конституційний Суд України, який своїм Висновком від 22 листопада 2018 року визнав конституційність зазначеного законопроекту, замість того, щоб ткнути пальцем в очі Верховній Раді. Так чи інакше, порушується частина третя статті п’ятої Конституції України.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль