Чи можна вводити паспортні дані до залізничних квитків?

28 квітня відбулося третє засідання Громадської ради  при МВС з питань забезпечення прав людини (далі ГР). І єдиним питанням, коли думки майже всіх цивільних членів ГР і керівництва МВС кардинально розійшлися, було питання доцільності введення до залізничних квитків  на додаток до прізвища ще імені, по-батькові та паспортних даних  пасажира.

Про це повідомив на брифінгу 12 квітня міністр транспорту і зв’язку Віктор Бондар. Він відзначив, що його міністерство постійне відхиляє ці пропозиції, оскільки вважає їх необґрунтованим обмеженням прав людини. Він сказав також, що МВС також вимагає доступу до баз даних системи продажу залізничних квитків.

Члени ГР дізналися про цю ідею з Інтернету і винесли це питання на обговорення на засіданні 28 квітня. Міністр внутрішніх справ і його заступники аргументували необхідність таких заходів інтересами потерпілих від злочинів, сказавши, що використання  такої бази даних значно покращує результати розшуку злочинців. Цивільна частина ГР заперечила ці заходи, вважаючи, що ця ініціатива:

1. Створює перешкоди реалізації конституційних прав громадян на свободу пересування та повагу до приватного і сімейного життя;

2. Надає надмірні повноваження працівникам органів внутрішніх справ по контролю за пересуванням фізичних осіб територією держави та збору інформації про особу;

3. Створює умови, за яких особи без громадянства, інші вразливі соціальні групи, будуть позбавлені права на свободу пересування.

4. Ускладнює адміністрування наданням у проїзних документах на залізничному транспорті, що неминуче призведе до збільшення часу на оформлення квитків. 

За таку оцінку ініціативи МВС проголосували усі присутні цивільні члени ГР (двоє утрималися). Члени ГР запропонували також керівництву МВС спочатку обговорювати подібні дискусійні плани з ГР, а потім уже запроваджувати їх.

Цікаво, що Міністерство транспорту і зв’язку, за словами пана Бондаря, в майбутньому планує переглянути діючий порядок, відповідно до якого в залізничні квитки вносяться прізвища й ініціали, і не виключив можливості його скасування.

Слід відзначити, що це питання є окремим випадком більш широкої проблеми: які повноваження можуть мати оперативні підрозділи органів внутрішніх справ та інших силових інституцій щодо збору інформації про особу? Зокрема, існують плани запровадження податкового номеру у паспортній системі України, що передбачено концепцією Єдиної державної автоматизованої  паспортної системи. Для цього немає сьогодні жодних законних підстав, проте ця система явочним порядком вже створена і планується до запровадження. У жовтні 2005 року МВС подало до Кабінету Міністрів України пакет документів з метою „зробити картку громадянина України у вигляді пластикової картки зі вшитим електронним чіпом, який буде серйозно захищено, і чіп матиме номер картки, який буде єдиним для використання як у Податковій, так і в Пенсійному фонді. Чіп міститиме всю необхідну інформацію про людину, і, крім того, у цей чіп можна буде внести інформацію про наявність водійського посвідчення.”

Уявіть собі, що усі відомства почнуть збирати інформацію за податковим номером.  Це означає можливість включення до банку даних, що побудований за податковими номерами Державною податковою інспекцією, усіх інших даних про особу, які збираються, та членів його (її) родини: про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках; податковий статус; власність, зокрема, нерухомість і транспортні засоби; кредитну історію; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; переміщення по країні (якщо паспортні дані таки потраплять до залізничних квитків) та за її межами, тощо. Тобто за півхвилини можна буде отримати досьє на особу, і все буде як в відомій пісні Олександра Галича:

 „Ах, да что ж тут говорить, что ж тут спрашивать,

Вот стою я перед вами, словно голенький!”.

Держава, в якій запроваджені такі засоби збору інформації про особу в усьому світі має назву поліцейської. Проте саме це передбачається запровадити в Україні.

Я думаю, що аналітики МВС просто не вивчали уважно цього питання, інакше вони  знали б, що поліції усіх країн світу сподівалися, що такі заходи допоможуть боротьбі зі злочинністю, проте, як виявила практика, сучасні засоби ідентифікації не є надійними, й результати покращуються зовсім не так, як бажалося. А втрати від  того, що усе населення країни потрапляє під прес поліцейського стеження, непоправні. І тому громадськість багатьох країн дружньо виступила проти запровадження єдиного універсального коду особи (в США і Західній Європі це відбувалося переважно в 70-х роках), і спромоглася заборонити своїм державам такі заходи. У США, наприклад, існує 15 видів ідентифікаційних кодів, і відомствам законом заборонено обмінюватися  зібраною інформацією без згоди особи-носія цих персональних даних. Серед посткомуністичних країн така заборона була здійснена в Угорщині: її Конституційний Суд у 1991 визнав введення єдиного багатоцільового коду порушенням права на приватність і заборонив, наприклад, вимагати код при відкритті рахунку в банках, те, що відбувається в Україні щогодини багато разів.

Отже, знову маємо в дії одвічне українське питання: куди йти? До цивілізованих країн  Заходу, де ця практика визнана порушенням прав людини, чи до країн Сходу, де зручності для державних службовців важливіші за права людини?