MENU

Права в’язнів на охорону здоров’я та медичну допомогу (матеріали вебінару ХПГ 18.06.2021)

Українською | In English
18.06.2021
Таміла Беспала, Євген Захаров, Ганна Овдієнко, Максим Ревякін, Геннадій Токарев

В’язнична медицина (ілюстраційне зображення)

Кожна держава-учасник Конвенції ООН проти катувань зобов’язана подавати періодичні доповіді про заходи щодо виконання Конвенції до Комітету ООН проти катувань та жорстокого поводження (далі Комітет). Попередня, Шоста доповідь України, розглядалася Комітетом в листопаді 2014 року.

На початку 2017 року Комітет надав уряду України перелік з 42 питань, що цілком охоплюють проблематику катувань і жорстокого поводження. До листопада 2018 року уряд підготував проект Сьомої періодичної доповіді, в якій даються відповіді держави на всі питання. Проект розміщений на сайті Міністерства юстиції України[1].

Доповідь Харківської правозахисної групи, що пропонується увазі читача, відповідає на декілька питань Комітету і є частиною нашого коментаря до Сьомої періодичної доповіді держави.

Реформа медичної системи в пенітенціарних установах

Медичне обслуговування засуджених є однією з найбільш гострих проблем системи виконання покарань. В ході моніторингових візитів до УВП було отримано інформацію про реальний стан речей з медичною допомогою для ув’язнених, яка кардинально відрізняється від тієї, що надана Урядом.

У вересні 2016 року ХПГ провела візит до міжобласної лікарні при Бучанській виправній колонії №85 у Київській області та виявила низку порушень. Зокрема було встановлено грубе порушення вимог санітарних правил, погане харчування хворих засуджених, практичну відсутність прогулянок хворих на свіжому повітрі, особливо для тих, хто не може самостійно пересуватися, неналежну організацію надання медичної допомоги. Головне – було виявлено відсутність адекватного лікування хворих, а також самих правил проведення медичних маніпуляцій, передбачених протоколами МОЗ (зокрема, засуджені роблять один одному медичні ін’єкції замість медичного персоналу і навіть ставлять крапельниці). В одному випадку був виявлений факт тримання засудженого з очевидними ознаками психічного розладу разом з іншими засудженими, який незабаром після візиту помер. Про ці недоліки був складений акт і направлений до Міністерства юстиції, але останнє фактично проігнорувало наше звернення, врахувало ці недоліки як незначні відмовилось проводити службову перевірку з цього питання і фактично проігнорувало наше звернення[2].

Після проведення реформи системи тюремної медицини, у липні 2018 року, монітори нашої організації знов відвідали цю лікарню, яка була перейменовану в багатопрофільну лікарню ЦОЗ, і виявили всі старі недоліки, ще й з доданням проблеми катастрофічної нестачі лікарів.[3]

Реформування в’язничної системи охорони здоров’я, про яку йдеться у Доповіді Уряду, насправді навіть ускладнила ситуацію з наданням медичної допомоги ув’язненим. Звісно, існують об’єктивні чинники цього, про які йшлося, – недостатнє фінансування тюремної медицини (50%), потребу ремонту медичних частин (забезпечено на 30%), нестача обладнання, 70% з якого є застарілим, але вони не є головною проблемою. У більшості медичних частин при установах, як і в багатопрофільних та спеціалізованих лікарнях ЦОЗ, не вистачало лікарів різної спеціалізації. Некомплект медичного персоналу пенітенціарних установ є триваючою проблемою, яка залишається гострою і дотепер. Відповідно до інформації ЦОЗ, станом на кінець вересня 2018 року некомплект складав близько третини, з них лікарів – до 40%. В окремих установах ситуація була критичною[4]: в деяких з них наявні лише керівники медичних частин, у медичній частині при Дніпровському СІЗО (№4) був лише один фельдшер у зміну на 1700-1800 в’язів, що унеможливлює навіть здійснити обхід всі камери установи для з’ясування наявності в ув’язнених скарг на стан здоров’я, не кажучи вже про лікування. ЦОЗ повідомив про те, що станом на травень 2019 року в українських установах виконання покарань затверджений штатний розпис на 2559 штатних одиниць, із яких лікарі – 885,25 одиниць. Вакантні посади складають 832,25 штатних одиниць (34.6%) із них лікарі – 336,25[5] (40.4%). На теперішній час за даними ЦОЗ забезпеченість персоналом складає близько 90%, хоча в деяких установах його нестача є істотною.

За звітом Омбудсмена за 2019 рік, другий рік поспіль на низькому рівні залишалося забезпечення права осіб на охорону здоров’я та медичну допомогу у переважній більшості місць несвободи[6]. У зв’язку з таким становищем у в’язничній медицині та зростанням смертності серед в’язнів Генеральний прокурор Руслан Рябошапка неодноразово звертався до Прем’єр-міністра України Олексія Гончарука щодо невідкладного втручання у ситуацію з гальмуванням реформи кримінально-виконавчої медицини[7].

Лише з квітня 2019 року в ЦОЗ було розпочато заходи щодо отримання ліцензій для кожної філії (медичної частини та лікувальних закладів, що входять в її структуру) окремо відповідно до Ліцензійних умов на провадження господарської діяльності з медичної практики. Станом на 01 січня 2020 року 19 філій ДУ «Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України» набули права на провадження господарської діяльності з медичної практики, крім філії у Дніпропетровській та Донецькій областях.

Але і у 2021 році багатопрофільна лікарня при Дніпровській УВП (№4) не провела за рік жодної операції[8].

Звичайно, виведення медичних працівників із складу службовців правоохоронного органу та скасування їх підпорядкованості адміністрації колонії є позитивним кроком, але в багатьох випадках така «незалежність» в дійсності є уявною. Заклади охорони здоров’я ДКВС розташовані на території відповідних установ, а відтак, мають підкорятися адміністрації установ з питань дотримання режиму, нагляду за засудженими та безпеки, їхні керівники є присутніми на оперативних нарадах, що проводить керівник установи, вони мають звертатися до адміністрації установи із запитами на вивезення засуджених до цивільних закладів охорони здоров’я, використання з цією метою автотранспорту і т. і. З таких міркувань твердження Уряду про незалежність прийняття рішення щодо лікування ув’язнених (див. п. 200 Доповіді) є перебільшенням.

Діяльність ЦОЗ була абсолютно непрозорою. Під тиском громадськості був створений веб-сайт ЦОЗ. Але і зараз статистика захворювань наводиться лише в узагальненому вигляді по Україні в цілому. Також відсутня інформація про орієнтовні переліки закладів охорони здоров’я по областях для надання медичної допомоги засудженим.

Після виокремлення в’язничної медичної служби у самостійну державну установу керівники СІЗО та УВП стали вважати, що вони перестали нести відповідальність за життя і здоров’я в’язнів, хоча жодних змін у законодавстві у цьому плані не відбулося і не могло відбутися. На практиці таке ставлення призвело до ситуації, коли адміністрація УВП або СІЗО не приймає заяв, скарг, запитів засуджених, їхніх близьких та адвокатів з питань медичної допомоги, а заклади охорони здоров’я ДКВС при установах не мають самостійних засобів зв’язку, і вся комунікація відбувається через керівництво відповідної філії ЦОЗ, що значно ускладнює і збільшує в часі завдання допомогти хворому ув’язненому з лікуванням.

Міжнародний експерт Спільного проекту ЄС та Ради Європи «Європейський Союз та Рада Європи працюють разом для підтримки в’язничної реформи в Україні» Йорг Понт дав наступні рекомендації щодо покращення співробітництва між ЦОЗ ДКВС та ДКВС, зокрема такі:

– забезпечити безперешкодний доступ не лише медичних працівників до засуджених/взятих під варту, а й навпаки;

– здійснити чітке розмежування компетенцій медичного персоналу ЦОЗ та співробітників ДКВС, щоб кожен виконував лише свої службові обов’язки;

– забезпечити збереження лікарської таємниці щодо стану здоров’я засуджених, в т.ч. при проведенні їх медичних оглядів та зберіганні медичної документації;

– організувати своєчасне (а при необхідності, негайне) транспортування засуджених до цивільних лікарень та їх перебування там;

– ввести обов’язок начальників установ розглядати висновки лікарів стосовно здорових умов життя засуджених, подібно до статей 45.1, 45.2 Європейських пенітенціарних (в’язничних) правил;

– розробити кодекси професійної етики для медичних працівників та співробітників ДКВС[9]

– розробити стандартні робочі процедури і навчальні процедури для обох категорій працівників;

– вирішити питання з фіксацією скарг на застосування насильства;

– запровадити механізм розгляду скарг засуджених на медичне обслуговування[10]

Загальні проблеми в багатопрофільних лікарнях та медичних частинах

На сьогоднішній день залишаються невирішеними питання: належного рівня обстеження в’язнів на туберкульоз та надання медичної допомоги хворим на різні форми туберкульозу; безперервного лікування антимікобактеріальною терапією ув’язнених, які хворіють на заразну форму туберкульозу; безперервного лікування високоактивною антиретровірусною терапією ув’язнених, які мають ВІЛ-позитивний статус; приховування фактів отримання засудженими та ув’язненими тілесних ушкоджень під час перебування в установах; належного забезпечення медичних частин необхідним обладнанням та медикаментами; непроведення або формальне проведення медичних оглядів в’язнів при звільненні зі штрафних приміщень або застосування до них спецзасобів; відсутності організації медичного забезпечення в’язнів під час їх етапування (переміщення в’язнів, хворих на заразні інфекційні хвороби (туберкульозу), відбувається загальним порядком етапування, без забезпечення необхідної ізоляції та засобів індивідуального захисту, що сприяє погіршенню епідеміологічної ситуації з туберкульозу)[11].

Після введення законодавчого дозволу на проведення замісної підтримувальної терапії (ЗПТ) у УВП у січні 2021 року таку терапію запровадили лише у двох установах, при цьому її отримують 53 засуджених[12], що складає декілька відсотків від загальної потреби у ЗПТ.

За наявності всіх цих об’єктивних чинників головною проблемою все ж таки є ставлення тюремних лікарів до здоров’я в’язнів. В ході моніторингових візитів нашої організації практично в кожній установі якість медичної допомоги, а нерідко, її повна відсутність, є одним із головних питань, на яке поступають скарги від ув’язнених. Хворі тижнями чекають на огляд лікаря, без якого годі й казати про призначення лікування, їм пропонують купувати ліки власним коштом, потрібні як для проведення операцій, так і для консервативного лікування.[13] Нерідко засуджені самі роблять собі перев’язки.[14] Через півтора роки після начала реформування в’язничної системи охорони здоров’я у ході моніторингових візитів нашої організації виявилось, що стан з наданням медичної допомоги в системі в цілому є катастрофічним, а в окремих установах вона відсутня як така. Надання медичної допомоги засудженим, які страждають на тяжкі хвороби, також знаходиться на низькому рівні. Зокрема, не надавалась допомога хворому на гепатит С (Дніпровське УВП № 4), хворому на онкологічне захворювання (Дніпровська УВП № 4), хворому на туберкульоз (Чернігівське СІЗО)[15]. Деякі заклади охорони здоров’я ДКВС взагалі не отримала ліцензію на здійснення медичної практики, відповідно, відсутні гарантії, що їх діяльність відповідає ліцензійним стандартам за технічними та кваліфікаційними вимогами (Львівська УВП № 19). Аналогічна ситуація склалася в Закарпатській УВП № 9, Чортківській УВП № 26, Кропивницькому СІЗО, П’ятихатській ВК № 122 та в інших установах)[16].

У лютому 2019 року під час візиту представників нашої організації до Жовтоводської виправної колонії №26 в Дніпропетровській області виявилось, що у медичній частині відсутні найчастіше потрібні ліки, один із засуджених скаржився, що немає навіть бинтів. Хворі на цукровий діабет не отримують інсулін, засудженим із переломами не накладають шини. Хоча у колонії є лаборант, але в лабораторії немає ані реактивів, ані обладнання для проведення аналізів на місці. Щоби провести медичне обстеження, як і огляд спеціалістів, або отримати стоматологічну допомогу, потрібне вивезення засуджених за межі колонії, але вивозять лише тих, хто може заплатити за пальне. В установі більше року не працював флюорограф, тому флюорографію засудженим не робили, в той же час з установи звільнилася людина, у якої згодом виявили відкриту форму туберкульозу[17]. За словами терапевта установи, не всі ліки надаються безоплатно за державними програмами. Тож, ті засуджені, які мають фінансову можливість самостійно купувати ліки, отримують призначення від лікаря на більш дорогі препарати, яких немає в наявності в медичній частині, а ті, що не мають коштів, лікуються тим, що є в наявності у медичній частині[18].

У серпні 2019 року представники нашої організації провели моніторинговий візит до Дніпропетровської багатопрофільної лікарні (№4), яка розташована на території Дніпровської УВП (№4). В ході візиту виявилось, що лікування хворим засудженим, в тому числі таким, що перенесли інфаркти міокарду, не надавалось. За словами лікарів цього лікарняного закладу, він не забезпечений у повному обсязі навіть основними лікарськими засобами, не кажучи вже про спеціалізовані. Якщо в засудженого є родичі, то ліки купують вони. Лікарі установи не контролюють стан своїх пацієнтів: не здійснюють щоденні обходи та навіть не приходять на прохання засуджених. Потрапити хворому на прийом до лікаря є непростим завданням, журнали попереднього запису на амбулаторний прийом є недоступними для засуджених, скарги на ім’я керівництва лікарні є безрезультатними. Якщо засудженому потрібні додаткові обстеження, які неможливо провести в умовах установи, такі обстеження або взагалі не проводяться, або проводяться з величезною затримкою. Одного із хворих, який приїхав здалеку, під загрозою фізичної розправи примусили написати відмову від лікування. У такий спосіб, за словами хворих, у лікарні звільняють місце для інших осіб, які платять за відбування покарання, перебуваючи у лікарні місяцями без потреби у лікуванні[19]. За інформацією адвоката, який надає правову допомогу двом важко хворим засудженим, що утримуються у цій установі, кожен з них утримується у звичайній камері, їм взагалі не надається медична допомога. Один із в’язнів є інвалідом з дитинства, у нього ще в дитинстві була видалена селезінка, він страждає на гепатит С, в нього розвинувся цироз печінки, при зрості 1.80 м, він не може їсти, його вага складає 50-55 кг, але його відмовляються поміщати до в’язничної лікарні, яка знаходиться на території цієї є установи. У іншого хворого ув’язненого, з гомілки якого не була видалена тимчасова ортопедична пластина, розвинувся гнійний процес, який загрожує розвиненням абсцесу і втратою кінцівки або летальним кінцем. Про ці випадки наша організація зверталась до Міністерства юстиції, ГПУ, Омбудсмена, але це не змінило ситуацію.

Звернення до слідчого судді зі скаргою в порядку ст.206 КПК осіб, які утримуються під вартою в установах попереднього ув’язнення, потребують медичної допомоги і не отримують її, також є не надто ефективним, оскільки ні тюремні лікарі, ні адміністрація установ в переважній більшості випадків не виконують судове рішення про надання хворому медичної допомоги або, щонайменше, затримують його виконання на невизначений час.

У п.204 Доповіді Уряд зазначив про передбачення у статті 116 КВК можливості для засуджених отримання консультації та лікування у цивільних закладах охорони здоров’я, що відповідає праву кожної людини на вільний вибір лікаря. Разом з тим, отримання медичних послуг у цивільних закладах охорони здоров’я, крім тих, що входять до переліків закладів, що визначаються окремо у кожній області України, може відбуватись лише власним коштом засуджених або коштом їх родичів. Враховуючи вкрай низьку укомплектованість в’язничної медичної служби персоналом і особливо обладнанням, а також погану забезпеченість ліками, потреба у лікуванні поза межами ДКВС або проведення оглядів «цивільних» лікарів виникає досить часто, оскільки система в’язничної медицини в багатьох випадках об’єктивно нездатна провести обстеження і лікування хворих ув’язнених. Отже, окрім того, що такий підхід до лікування уявляється дискримінаційним стосовно малозабезпечених засуджених, фінансово неспроможних отримувати платні медичні послуги, в реаліях обмеженої здатності української в’язничної системи надати лікування ув’язненим, позбавлення їх реальної можливості отримати лікування в цивільних лікарнях – це у багатьох випадках є позбавленням їх шансу зберегти своє життя. Практично такою можливістю може скористатися незначна доля засуджених, зокрема VIP-персони, на зразок колишнього Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко (рішення ЄСПЛ від 30.04.2013)[20] та відомого бізнесмена та лідера політичної сили Геннадія Корбана (рішення ЄСПЛ від 04.07.2019)[21].

У п.п. 204, 205 Доповіді Уряд стверджував, що медичні частини установ забезпечені медичними препаратами для лікування ув’язнених, які страждають на туберкульоз та ВІЛ/СНІД. Натомість, до нашої організації регулярно звертаються ув’язнені та їхні близькі з приводу відсутності адекватного лікування від ВІЛ. В окремих випадках лікування відсутнє взагалі, є невідповідним характеру ВІЛ-інфекції хворого або має місце несумісність препаратів АРТ з протитуберкульозною терапією, внаслідок чого хворі змушені припиняти приймання АРТ-препаратів. Зафіксовано випадки, коли у деяких хворих рівень клітин CD4 складає 50-100 і навіть менше 20. Зокрема в 2019 році нами була отримана наступна інформація щодо нелікування ув’язнених, хворих на ВІЛ.

У Кам’янській виправній колонії №101 не виконувалось рішення суду про проведення судово-медичної експертизи хворого з IV клінічною стадією ВІЛ з метою встановлення кількості клітин СД4. У Олексіївській виправній колонії №25 хворий з IV клінічною стадією ВІЛ працював (вимушено) на виробництві, лікування йому не надавалося, він звернувся до нас по правову допомогу з приводу нелікування. У Дніпропетровській багатопрофільній лікарні №4 був виявлений засуджений, хворий на ВІЛ IV клінічної стадії, гепатит В та С, якому не надавалось лікування[22].

У 2020 році Національним превентивним механізмом виявлено факти переривання лікування замісної підтримувальної терапії засуджених, а саме під час моніторингових візитів до Вінницької УВП № 1, Дніпропетровської УВП № 4 тощо, встановлено, що ув’язнених не вивозять з установ до закладу охорони здоров’я для отримання замісної підтримувальної терапії, через що лікування переривається. Таким особам проводять лише детоксикацію в умовах установи [23].

Також викликає занепокоєння низький рівень діагностики інфекційних хвороб. Зокрема, у Жовтоводській ВК № 26 вже більше року не проводиться флюорографія для діагностування туберкульозу легенів. Це може призвести до епідемії хвороби серед засуджених. Жодний СІЗО та УВП з функцією СІЗО не може забезпечити повну ізоляцію осіб, хворих на активну форму туберкульозу. У деяких установах медична частина взагалі не отримала ліцензію на здійснення медичної практики, а саме, не має гарантій, що вона відповідає ліцензійним стандартам за технічними та кваліфікаційними ознаками (Львівська УВП № 19). Аналогічна ситуація склалася в Закарпатській УВП № 9, Чортківській УВП № 26, Кропивницькому СІЗО, П’ятихатській ВК № 122 та в інших установах)[24].

Через відсутність дозволу на здійснення діяльності у сфері використання ядерної енергії було призупинено роботу із джерелами іонізуючого випромінювання, а саме рентгенологічних кабінетів в усіх медичних закладах ДУ «Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України», що вплинуло на якість надання медичної допомоги в установах попереднього ув’язнення (як приклад ДУ «Київський СІЗО», в якому утримується близько 2 000 осіб та інші), установах виконання покарань та особливо у спеціалізованих туберкульозних лікарнях (Голопристанська, Херсонська, Снігурівська, Дніпропетровська, Збаразька та інші) та недотримання інфекційного контролю в пенітенціарних та медичних закладах.

Протиепідемічні і профілактичні заходи в установах потребують додаткової уваги зі сторони медичних закладів ЦОЗ ДКВС України. В багатьох установах не створено комісій з інфекційного контролю туберкульозу, збір мокротиння відбувається в непристосованих для цього приміщеннях, через відсутність таких пунктів збору, відсутні інфекційні ізолятори. Також потребувала уваги організація медичного нагляду за ВІЛ-інфікованими. Так, в установах не було визначено медичних працівників, відповідальних за здійснення заходів з протидії ВІЛ/СНІДу. Контрольні карти диспансерного нагляду за ВІЛ-інфікованими особами не велися. Як наслідок, в установах підвищений ризик зараження туберкульозом інших осіб. Зазначене було виявлено в Ізяславській ВК № 31, Петрівській ВК № 49, Жовтоводській ВК № 26, Черкаській ВК № 62, Херсонському СІЗО, Київському СІЗО, Криворізькій ВК № 80 тощо.

Через відсутність спеціального стаціонарного транспорту, призначеного для етапування пацієнтів до спеціалізованих туберкульозних лікарень для обстеження, встановлення або виключення діагнозу, хворі зі встановленим діагнозом туберкульозу етапуються без урахування профілю резистентності та в окремих випадках з іншими в’язнями, які не хворіють на зазначену хворобу, що не відповідає вимогам інфекційного контролю за туберкульозом.

З початку 2018 року в Україні почалося захворювання на кір. Випадки такого інфекційного захворювання були зафіксовані і в установах виконання покарань, зокрема, у Вільнянській УВП № 11, Хмельницькому СІЗО, Дніпровському УВП № 4. Однак заходи щодо профілактики захворювання серед засуджених (зокрема, щеплення чи лабораторні дослідження рівня резистентності імунітету) не проводилися, а сам факт випадків такого захворювання тривалий час заперечувався медичною службою ДКВС. У зв’язку із небезпекою масового захворювання засуджених, враховуючи низький рівень діагностики, погані умови тримання, та недостатню якість харчування у березні 2019 наша організація звернулись до Міністра юстиції та Омбудсмена с проханням вжити заходів для запобігання виникненню епідемії кіру. У травні 2019 року кір був виявлений у групи засуджених Старобабанівській виправній колонії № 92 у Черкаській області. На наше звернення через Facebook до органів державної лади з проханням вити заходи для запобігання епідемії Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань відповіло жартом: «.. роз’яснюємо, що інколи люди хворіють» [25].

Конкретні випадки неадекватного лікування в’язнів

Нижче наведені конкретні випадки неадекватного лікування ув’язнених, в період 2014-2021 рр., які характеризують стан медичної допомоги, що надається ув’язненим в Україні.

1. Засуджена за збут наркотиків жінка, хвора на ВІЛ IV клінічної стадії та онкологічне захворювання, у 2014-2015 рр. не отримувала своєчасного адекватного лікування раку ні у Збаразькій виправній колонію №63 у Тернопільській області, ні у лікарнях пенітенціарної служби. До того ж, ЄСПЛ визнав порушення Україною обов’язку виконати тимчасові заходи, зазначені Судом, а саме в терміновому порядку провести її обстеження та відповідне лікування[26].

2. Чоловіку, який утримувався у Кропивницькому (тоді Кіровоградському) СІЗО №14 за збут наркотиків, і у якого був виявлений вірусний гепатит С, не забезпечили регулярного та систематичного медичного нагляду за станом здоров’я заявника та не розробили план терапевтичних заходів з метою лікування його гепатиту. У цьому випадку Україна також не виконала заходи по лікуванню хворого, зазначені ЄСПЛ[27].

3. Чоловік був засуджений за умисне убивство до 14 років позбавлення волі. В процесі відбування покарання в нього розвинулася хвороба Бюргера, внаслідок чого йому поступово ампутували дві нижні та дві верхні кінцівки, окрім того хворий страждав на гіпертонію, ішемічну хворобу серця та переніс інфаркт й інші захворювання. Звичайно, цей чоловік не міг самостійно себе обслуговувати, а його транспортування до лікарні і назад по причині його нездатності самостійно сидіти на лавці, відбувалося у спосіб, який не просто містить ознаки нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, а вражає своєю жорстокістю – його прив’язували до унітазу. З червня 2015 року протягом двох років суди відмовляли у звільненні заявника за тяжкою хворобою, хоча лікарі зробили висновок, що його лікування в умовах в’язниці було неефективним, і що подальше відбування ним покарання загрожує його життю. Кінець кінцем після направлення до ЄСПЛ заяви про застосування до хворого термінових (тимчасових) заходів з його лікування і догляду районний суд у липні 2017 року звільнив його від подальшого відбування покарання. Через три тижні чоловік помер.

4. 53-річний чоловік з липня 2016 року утримувався під вартою у Чернігівському СІЗО, у вересні 2016 року в нього відбувся інфаркт міокарду, і було діагностовано низку серцево-судинних захворювань, в тому числі серцева недостатність ІІ ступеню. У лютому 2017 року лікарі цивільної лікарні встановили, що для життя хворого в його стані існує великий ризик, йому потрібно було провести кардіовертикулографічний тест, який можна було провести у м. Києві і який коштував 4000 грн. За час тримання під вартою хворому 12 разів викликали швидку, в тому числі у квітні 2017 року – у судове засідання, після чого адвокат направив до ЄСПЛ заяву з проханням зобов’язати Уряд застосувати термінові (тимчасові) заходи для лікування хворого. ЄСПЛ вказав Уряду на необхідність його термінового обстеження та лікування, проте це прохання не було виконано, після чого ЄСПЛ вдруге повторив свою вказівку Уряду надати хворому адекватне лікування. У жовтні 2017 року заявнику змінили запобіжний захід, і він самостійно пройшов необхідні дослідження в м. Києві[28].

5. У 2017 році жінку з 1.5 місячною і 5-річною доньками затримала поліція за підозрою у вчиненні шахрайства і прямо з її оселі, відірвавши її від дітей, доправила до слідчого судді, який обрав їй запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Жінка перебувала на психіатричному обліку, і через декілька місяців перебування у Житомирському СІЗО у неї виявився психічний розлад, який швидко прогресував. Адвокат просив змінити їй запобіжний захід, але суд відмовив. В результаті стан хворої став настільки важким, що вона стала нездатною до контакту, виявляла агресію, повністю втратила контроль над собою, й її направили на стаціонарне лікування до психіатричної лікарні. При перевезенні хворої її жорстоко побили конвоїри за невиконання їх команд та буйство. Після спливу дії запобіжного заходу жінку виписали з лікарні, але вона не повернулась до здорового психічного стану і періодично перебуває на стаціонарному лікуванні у психіатричній лікарні.

6. Чоловік з березня 2017 року відбував покарання у Софіївській виправній колонії №45 у Дніпропетровській області. Він страждав на ВІЛ IV клінічної стадії, а також сечокам’яну хворобу, відчував нестерпні болі, від яких не міг пересуватися, і за рекомендаціями лікарів потребував невідкладної операції. Влітку 2018 року хворий перебував на стаціонарному лікуванні у багатопрофільній лікарні, але операцію йому не зробили, і у листопаді 2018 року стан його здоров’я став загрожуючим, в зв’язку з чим адвокат подав до ЄСПЛ заяву про застосування термінових (тимчасових) заходів щодо його лікування. Після того, як ЄСПЛ вказав Уряду України на необхідність термінового лікування хворого відповідно до медичних рекомендацій, йому зробили операцію.

7. Влітку 2017 року 19-річну дівчину, яка була ВІЛ-інфікована при пологах, отримала інвалідність з дитинства, а також хворіла на туберкульоз периферичних органів, вмістили до СІЗО. При прийнятті до СІЗО їй зробили томографію, яка виявила лімфоденопатію (збільшені лімфовузли), що вимагало подальшого дослідження в умовах стаціонару, в тому числі біопсію. Ці дослідження не були проведені, і півроку дівчину лікували від туберкульозу легенів, хоча лабораторні тести на туберкульоз давали негативний результат. Нарешті, після проведення необхідних досліджень в онкологічному диспансері у січні 2018 року у хворої виявили лімфому, яка вже досягла стадії II-В. Але і після діагностування раку ще три місяці лікування не починали, в тому числі внаслідок нестачі транспорту для її транспортування до онкодиспансеру. Коли наприкінці квітня 2018 року дівчині розпочали хіміотерапію, то замість чотирьох призначених їй лікарями препаратів їй давали лише один. З серпня 2018 року їй провели курси терапії із двох препаратів. З вересня 2018 року по січень 2019 року лікування знов не проводилося, в тому числі внаслідок того, що у хворої були ознаки токсичного гепатиту після сеансів хіміотерапії, оскільки в СІЗО їй своєчасно не надавали гепатопротектори та іншого лікування для реабілітації після хіміотерапії, крапельниці їй ставили співкамерниці[29].

8. Засудженому чоловіку 27 років, який відбував покарання у Старобабанівській виправній колонії № 92 у Черкаській області, у вересні 2018 року в багатопрофільній лікарні, розташованій у Львівській УВП №19, був встановлений діагноз «Вузловий зоб ІІІ-IV ступеню» та рекомендовано планове оперативне втручання. Пухлина заважала йому дихати, він відчував постійне запаморочення та печіння в області серця, але операцію там йому не зробили, а повернули знову до колонії. До операції хворому рекомендували провести додаткові обстеження у цивільних закладах охорони здоров’я за власні кошти. Кінець кінцем мати засудженого домовилась у цивільній лікарні, де сину у січні 2019 року видалили пухлину.

9. Чоловік, якого звинувачують у вчиненні крадіжок, протягом двох з половиною років утримувався у Одеському СІЗО. У червні 2020 року він втратив можливість рухатись внаслідок паралічу невстановленої етіології, але його не перевели до медичної частини, а залишили у загальній камері. Відповідно, догляд за ним взяли на себе його співкамерники. Суд не змінив йому запобіжний захід, хворого заносять на ношах до суду, де під час судових засідань він постійно лежить на лаві підсудних. Незважаючи на численні скарги адвоката до всіх можливих інстанцій, необхідні медичні обстеження хворого не проведені.

10. Засуджений відбуває покарання у Одеській ВК № 14. Він має низку захворювань, серед яких ВІЛ 4-ї стадії із супутніми хронічними інфекційними хворобами. Лікарсько-консультативну оцінку комісією його стану ВК відмовляється проводити, з приводу чого адвокат звернулась до суду з клопотанням про звільнення засудженого за хворобою та зобов’язання адміністрації колонії провести комісію, але суд відмовив у відкритті провадження. За апеляційною скаргою адвоката це рішення місцевого суду було скасовано, і справа відправлена на новий розгляд. Вже більше восьми місяців жодне з призначених засідань не відбулося.

11. Засуджена відбуває покарання у Кам’янській ВК №34, вона страждає на хвороби жіночих статевих органів, які протягом 2018-2019 років супроводжувались постійними болями та кровотечами. Лікування у в’язничних лікарнях не дало результату, а навесні 2021 року у неї почалося загострення хвороби. Проте жодних обстежень, спрямованих на встановлення діагнозу, та можливої схеми лікування, незважаючи на неодноразові звернення до відповідних інстанцій, не було проведено, натомість їй запропонували за це заплатити. Звернення адвоката до суду з клопотанням про проведення обстеження і лікування хворої було залишено без задоволення, поклавшись на запевнення в’язничних лікарів про адекватність лікування хворої, а апеляційний суд залишив в силі це рішення.

12. У засудженого, який відбуває покарання у Вінницькій ВК № 86, у 2019 році стався інсульт, що призвело до паралічу частини його тіла і втрату можливості рухатися. Адвокат підготувала клопотання до суду про звільнення засудженого за хворобою, але під тиском адміністрації установи він відмовився від адвоката, оскільки начебто адміністрація сама це зробить. В листопаді 2020 з’ясувалось, що хворого не звільнили, він лежить, прикутий до ліжка, і йому забороняють спілкуватись із зовнішнім світом. Адвокат подала до суду клопотання про звільнення засудженого за хворобою, після чого його декілька разів вивозили у різні в’язничні лікарні нібито для обстеження, але навіть після отримання висновку лікарсько-консультативної комісії вже більше півроку не проводяться судові засідання. Одного разу це сталося внаслідок травмування хворого, коли він випав на сходи між поверхами з простирадла, на якому його несли до приміщення колонії для участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

13. Засуджений відбуває покарання у Харківській ВК №43, у якого навесні 2021 року виникла підозра на онкологічне захворювання легень. Адвокат звернулась до суду щодо забезпечення обстеження та лікування хворого, але суд відмовив у цьому, навіть не повідомивши адвоката про призначене засідання та винесене рішення. Після цього хворого все ж-таки вивезли до цивільної лікарні, де зробили комп’ютерну томографію, але йому не повідомили про результати обстеження.

За такого стану медичної допомоги годі й казати про якість ведення медичної документації, а у разі повної відсутності медичної допомоги такі записи з’являться (фальсифікуються) у медичних картках хворих лише у випадках ініціювання юридичних процедур бездіяльності в’язничних лікарів, зокрема подачі заяви до ЄСПЛ. Про неналежне ведення медичних записів йшлося у рішеннях ЄСПЛ проти України, наприклад, у таких Сергій Смірнов проти України[30], Бекетов проти України[31].

Реакція пенітенціарної системи України на пандемію COVID-19

У 2020 році світ охопила пандемія коронавірусу SARS-СоV-2 (COVID-19). В березні 2020 року було видано спільний Наказ Міністерства Юстиції, Державної установи ЦОЗ «Про затвердження Плану протиепідемічних заходів щодо запобігання занесенню і поширенню в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах ДКВС України гострої респіраторної хвороби, спричиненої новим коронавірусом, на 2020 рік» від 12.03.2020 р. № 57-ОД/08/ОД-20 (надалі – Спільний наказ). Цим наказом в УВП було введено особливий режим протиепідемічного захисту, який включав обмеження прав засуджених та введення профілактичних мір для попередження спалахів хвороби. Зокрема, із-поміж інших були введені заходи з дезінфекції корпусів та об’єктів харчування установ виконання покарань, забезпечення доступу до засобів індивідуального захисту для персоналу, проведення щоденного температурного скринінгу та візуального огляду персоналу установ, відвідувачів та осіб, які там утримуються[32].

Незважаючи на позитивні протиепідемічні міри, введені цим Спільним наказом, його текст передбачає лише забезпечення персоналу УВП та відвідувачів засобами індивідуального захисту, однак не зазначає про необхідність забезпечення такими засобами самих засуджених. У той же час опитані нашою організацією засуджені зазначають, що в багатьох установах засоби індивідуального захисту були відсутні. Ними користувалися лише окремі працівники установи, які нерідко при переході через КПП до зони взагалі знімали такі засоби[33].

Крім того, непоодинокими були випадки, які можна назвати навіть системними, пов’язані з недотриманням рекомендованої соціальної дистанції (3 метри між засудженими під час проведення перевірок та інших масових зібрань). В установах не виконували цю рекомендацію і не здійснювали жодних заходів, пов’язаних з її забезпеченням.

Спільним наказом також було передбачено проведення активного виявлення потенційних хворих, шляхом здійснення щоденного візуального огляду, температурного скринінгу та опитування засуджених й осіб, узятих під варту. За свідченнями засуджених, цей напрям діяльності не реалізувався навіть в тих установах, де керівництво вдалося до введення і підтримання карантинних заходів.

Мін’юст поставив також завдання щодо забезпечення готовності закладів охорони здоров’я ЦОЗ ДКВС України до виявлення та ізоляції хворих на гостру респіраторну хворобу, спричинену коронавірусом SARS-СоV-2, зокрема, наявність необхідних лікарських засобів, дезінфекційних засобів та індивідуальних засобів захисту (ІЗЗ), забезпечення пульсоксиметрами, апаратами штучної вентиляції легень, концентраторами кисню тощо. Міністерство вказало на необхідність розробити нові або удосконалити наявні схеми перспективного перепрофілювання закладів охорони здоров’я у разі масового надходження хворих на гостру респіраторну хворобу, спричинену коронавірусом SARS-СоV-2, переведення усіх закладів охорони здоров’я на суворий протиепідемічний режим, створення мобільних медичних бригад з метою активного виявлення хворих на гостру респіраторну хворобу, спричинену коронавірусом SARS-СоV-2, та визначення ізоляторів для госпіталізації контактних осіб з метою їх обстеження та здійснення.

Незважаючи на позитивні протиепідемічні міри, введені цим Спільним Наказом, його текст передбачає лише забезпечення персоналу УВП та відвідувачів засобами індивідуального захисту, однак не зазначає про необхідність забезпечення такими засобами самих засуджених. У той же час опитані нашою організацією засуджені зазначають, що в багатьох установах засоби індивідуального захисту були відсутні. Ними користувалися лише окремі працівники установи, які нерідко при переході через КПП до зони взагалі знімали такі засоби[34].

За свідченнями засуджених, які ми отримали шляхом їх анкетування, практична реалізація запроваджених заходів неодноманітна. Деякі особи з числа засуджених до довічного позбавлення волі повідомляють, що дійсно спілкування з зовнішнім світом переведене в режим відеоконференцій, організований прийом їжі в приміщеннях, де утримуються засуджені, приймання посилок та передач здійснюється з застосуванням засобів особистої гігієни – рукавичок та масок. Крім того, попередньо посилки передаються на зберігання протягом доби і лише після цього передаються засудженому. Зменшене пересування засуджених до суду, а також з установи до установи. Але з іншого боку, багато вимог, які можуть мати вирішальне значення, не виконуються практично. Наприклад, немає змін щодо пересування засуджених територією колонії, не забезпечено додаткових санітарно-гігієнічних обмежень під час виводу засуджених на роботу. Дезінфекція в установах здійснюється з надмірним використанням такого засобу, як хлор, який сам по собі є токсичною речовиною, яка здатна призводити до отруєнь, діючи, до речі, через систему органів дихання людини. Також серед недоліків засуджені зазначають відсутність можливості займатися фізкультурою, що є важливим в умовах зниження імунних можливостей організмів засуджених. Засудженим не завжди надається можливість отримати прогулянку на свіжому повітрі, що також не сприяє підтриманню органів дихання засудженого в належному стані. Великою проблемою є можливість забезпечення рекомендованої соціальної дистанції в місцях тримання засуджених, а також відсутність поінформованості серед засуджених з питань бажаних алгоритмів поведінки при запобіганні захворюванню та у разі виявлення окремих симптомів хвороби. Серед інших проблем зазначено про відсутність дезінфікуючих засобів, суцільного температурного скринінгу засуджених (за свідченнями засуджених в одній установі здійснювали вимірювання температури непрацюючим термометром) та дезінфекції місць загального користування. І одним з найголовніших недоліків протиепідемічної роботи засуджені називають недотримання персоналом вимог запобігання поширенню хвороби, зокрема не використання індивідуальних засобів захисту. Йдеться про просте нехтування тими заходами, які рекомендовані в установах.

Загальна системна проблема – нестача або взагалі відсутність ІЗЗ. Ними забезпечені лише працівники установ та медичні працівники, і не у всіх установах. Як пишуть наші респонденти, в УВП та СІЗО маски видають тільки тим, кого везуть на судові засідання. У виправних центрах – коли засуджені виходять за межі центрів. У виправних колоніях засуджені, як правило, взагалі без засобів захисту. А є такі установи, в яких персонал або взагалі без масок, або має, але не використовує їх.

Друга загальна системна проблема – брак медичної допомоги. Катастрофічно не вистачає лікарів, немає ліків. Внаслідок цього у багатьох установах медична допомога хворим фактично не надається. Наприклад, респондент у Полтавській УВП № 23 повідомив наступне: «У засудженого вже майже тиждень болить горло, виникають болі у голові, запаморочення, болі в м’язах, інколи піднімається температура, але лікар до нього досі не прийшов. Тільки одного разу молодший інспектор сам дав термометр. Була температура 38,8». Засуджений вказує, що лікарів в установі дуже мало, тому вони й не приходять на допомогу. Ось що написав засуджений зі Стрижавської ВК № 81: «Хоча я знаходжусь у міжобласній лікарні, але потрапити на консультацію до лікаря дуже складно. У мене кожного дня підіймається температура, виникає блювота, але допомогу не надають. Лікар приймає рідко, і огляди проводить тільки для новоприбулих». А респондент з Дніпровської УВП № 4 пише, що «лікарів в установі дуже мало, тому вони й не приходять на допомогу. Це пов’язано з неможливістю обійти всіх засуджених за день. Лікар приходить на виклик у кращому випадку на наступний день». Відповідно, фактично не забезпечена вимога щоденного температурного скринінгу.

Третя повсюдна проблема – неможливість дотримуватися соціальної дистанції більше двох метрів. Лише після розвантаження пенітенціарних установ можна намагатися зменшити скупченість і змінити процедури в пенітенціарних установах з метою збільшити соціальну дистанцію між засудженими.

Щодо інших питань ситуація строката. В жіночих колоніях ситуація загалом краще, ніж в чоловічих. Ізоляція тих, хто захворів, у 8 установах здійснюється швидко, в 15 – повільно, в 13 – взагалі не здійснюється. В одних установах є можливість займатися фізичними вправами, в інших немає. В 4 установах засуджені мають доступ до Інтернету в спеціально обладнаних класах раз на день за графіком, у 9 – два рази на тиждень, у 7 – раз на тиждень, у 16 установах – взагалі не мають. У 28 установах не надається жодних роз’яснень щодо симптомів хвороби, як убезпечити себе від неї, правил проведення дезінфекції тощо, а у 8 установах окремі такі відомості надаються.

Найбільший ризик зараження на COVID-19 або передати цю хворобу на волю мають засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі – у виправних центрах. У цих установах немає медичних частин, і засуджені мають більше контактів із зовнішнім світом. Ось опис, в цілому характерний для всіх виправних центрів: «Я перебуваю у виправному центрі. У нас працює приблизно 10%, а інші просто нічого не роблять, тому що установа не може забезпечити нас роботою. У зв’язку із коронавірусом на даний час в центрі видають тільки марлеві пов’язки і тільки тим особам, що виходять за територію установи. Міряють температуру тільки для галочки. Якщо коронавірус потрапить в наш центр, то захворіють усі. Адже згідно з законом нас зобов’язані під наглядом водити і до магазину, і до аптеки, і до поліклініки, і ми постійно контактуємо з іншими громадянами. Тобто ми можемо легко підхопити вірус або передати його іншим. Умови життя в установі також тільки сприяють зараженню. Ми постійно в будь-який час доби перебуваємо разом в тісному контакті. Побути на самоті дуже важко».

Виправні установи можна було б розгрузити за рахунок амністії та умовно-дострокового звільнення (УДЗ). Ще в квітні Міністерством юстиції за участю експертів Харківської правозахисної групи були розроблені відповідні законопроекти, вони були схвалені урядом 24 квітня та внесені на розгляд парламенту 27 квітня (реєстраційні номери 3397 та 3396 відповідно). Проте вони не розглядалися в комітетах. Стверджували, що Президент проти цих заходів, бо це погано вплине на його політичний рейтинг.

Прийняття зазначених вище законопроєктів передбачало реалізацію права на життя та охорону здоров’я осіб, які перебувають під вартою та належать до числа найбільш уразливих до вірусного зараження категорій, оскільки умови, в яких вони знаходяться, в цілому не пристосовані до масштабних епідемій, з чим, зокрема, зіткнулися інші країни в умовах пандемії. За інформацією Міністерства юстиції України, у разі прийняття окреслених законопроєктів понад 3 000 осіб могли б бути звільнені з установ ДКВС. Також Уповноважений ВР України з прав людини зверталася до Голови Верховної Ради України, голів Комітетів Верховної Ради України та депутатських фракцій з пропозицією щодо сприяння включення вказаних вище законопроєктів до порядку денного позачергового засідання Верховної Ради України та їх оперативного розгляду.

Законопроекти розглянули 17 червня на засіданні профільного парламентського комітету. Законопроект про УДЗ (№3396) відхилили, про амністію (№3397) – спрямували на доопрацювання, проте у вересні зняли з розгляду.

1 липня група з 89 депутатів внесла до парламенту новий законопроект про амністію (р.н. №3765). Але й він не розглядається – з тих же причин.

Який же рівень зараження на COVID-19 в пенітенціарних установах?

За даними Центра охорони здоров’я (ЦОЗ) Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС), які регулярно публікуються, станом на 4 січня 2021 року підтверджено 1126 діагнозів COVID-19 у 31 ув’язнених, 38 засуджених, 924 працівників ДКВС, 133 працівників ЦОЗ ДКВС. Проведено лише 2330 ПЛР-тестів. Виправні центри, де немає медичних частин ЦОЗ, ця статистика не охоплює.

Востаннє такі дані публікувалися 21 квітня. Підтверджено 2342 діагнози СOVID-19 у 181 ув’язненого, 356 засуджених, 1596 працівників ДКВС, 209 працівників ЦОЗ ДКВС. Проведено 3867 ПЛР-тестів.

Мізерні дані про хворих на COVID-19 в пенітенціарній системі не повинні вводити в оману: ми впевнені, що хворих значно більше, але це не виявлено. Тестування в’язнів не передбачено взагалі. У частини ув’язнених тести бути проведені ще до потрапляння в СІЗО. Моніторинг виправних колоній показує, що у багатьох з них медичні частини забиті засудженими, яких лікують від застуди і не тестують. Лікаря-інфекціоніста, який міг би поставити діагноз за перебігом хвороби, в медичних частинах, як правило, немає. Водночас звернень про прохання надати медичну допомогу багато, в’язні часто впевнені, що хворіють саме на COVID-19. Але перевірити ці твердження неможливо. Так і виходить: немає тестування – немає COVID-19!

Як стверджує омбудсмен Людмила Денисова, коли під час розтину у померлих в’язнів знаходять ще й COVID-19, це не фіксується у вказаній статистиці, вважається, що вони померли від основного захворювання – СНІД, туберкульоз тощо.

В’язні дискриміновані порівняльно з вільними людьми: вони не можуть пройти тести, а наявність індивідуальних засобів захисту (ІЗЗ) цілком залежить від бажання та здатності керівництва установи знайти на це кошти. Обов’язку забезпечити в’язнів цими засобами нормативні акти Міністерства юстиції та ЦОЗ ДКВС не передбачають.

Введення карантину погіршило загальну ситуацію з наданням медичної допомоги. Наприклад, хворі на туберкульоз, який виявили вже після його введення, лишилися без лікування, оскільки можуть отримати його тільки в спеціалізованих установах для таких в’язнів. Оскільки переведення в’язнів на час карантину було заборонене, та й Укрзалізниця не працювала, то такі хворі залишалися там, де були під час введення карантину. Так, 7 засуджених, хворих на туберкульоз, були в міжобласній лікарні при ВК №85 в Бучі і не могли потрапити до спеціалізованої ВК №27 в Харківській області, і омбудсмен Людмила Денисова організовувала в червні спеціальний етап, який відвіз би таких хворих. Аналогічна історія була з 7 засудженими у Вознесенській колонії №72 й в інших установах й з іншими хворобами.

Тим часом в квітні цього року спостерігався спалах COVID-19 в П’ятихатській колонії № 122[35], в травні – у Бориспільській колонії № 119[36].

Обрана державними органами позиція очікування, що виправні установи та СІЗО залишаться поза хворобою, є хибною. Ці помилки можуть дорого коштувати. Якщо керівництво держави всерйоз каже про боротьбу з поширенням COVID-19, воно просто зобов’язане проводити тести в’язням та персоналу в установах, де є підтверджений діагноз, державним коштом і терміново розглянути законопроект № 3765 про амністію.

Окремі аспекти порушення права в’язнів на медичну допомогу

Узагальнюючи ситуацію з в’язничною медициною, можна виділити такі окремі аспекти порушення права в’язнів на медичну допомогу.

1. Затримка з діагностуванням та лікуванням, неадекватне лікування, або його повна відсутність, що встановлено у численних рішеннях ЄСПЛ (див. таблицю нижче). Причинами цього є неналежне фінансування, недостатня матеріально-технічна база медичних закладів, нестача ліків, а також несумлінність персоналу ЦОЗ ДКВС та адміністрації установ. Ситуація з медичною допомогою особам, які утримуються під вартою до вироку, є ще гіршою, оскільки і дотепер відсутній єдиний нормативний документ, який би регулював питання організації надання медичної допомоги таким в’язням, незважаючи на те, що проект такого документа був розроблений, виставлений на публічний розгляд , до нього були надані пропозиції ще на початку 2020 року[37].

2. Відсутність у переважній кількості випадків забезпечення дієтичним харчуванням тих, хто його потребує, як це передбачено протоколами лікування, зокрема з хворобами шлунково-кишкового тракту, цукровий діабет, гепатити.

3. Ув’язнені, які страждають на термінальні стадії невиліковних захворювань з невідворотнім летальним результатом, не отримують паліативної допомоги.

4. Транспортування засуджених і, зокрема хворих, особливо тих, кому (за українськими правилами) потрібен супровід медичного працівника, відбувається в настільки поганих умовах, що воно неодноразово визнавалось ЄСПЛ порушенням права не бути підданим нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню[38]. При цьому хворим може надаватись лише найпростіша медична допомога, оскільки медична картка хворого під час його перевезення зберігається в опечатаному вигляді і не може бути відкрита до його приїзду до місця призначення окрім виняткових випадків, в присутності прокурора.

5. Під час охорони хворих ув’язнених у цивільних лікарнях конвойні фіксують кайданковим ланцюгом до ліжка навіть осіб, які перебувають в надзвичайно тяжкому стані, вкрай фізично ослаблені хворобою і об’єктивно нездатні самостійно пересуватися. Необґрунтоване або надмірне використання засобів стримування стосовно важко хворих ув’язнених неодноразово визнавалось ЄСПЛ нелюдським або таким, о принижує гідність, поводженням у справах проти України[39], такі засоби використовувались навіть стосовно породілля[40]. Незважаючи на це, така практика залишається в українській тюремній системі. Також, як відомо моніторам нашої організації з розмов з персоналом УВП, після змін в нормативні документи з питань організації нагляду і безпеки (які є недоступними для публічного ознайомлення), тепер при конвоюванні одного ув’язненого має бути не 4 конвоїра, як раніше, а 7. Тобто для вивезення хворого з УВП до лікарні потрібні два легкові автомобіля замість одного, що вдвічі ускладнює організаційно і фінансово вивезення хворого з установи. Всі ці конвоїри присутні в медичних приміщеннях лікарень і ускладнюють, якщо не сказати, паралізують роботу певних ділянок роботи закладу на час надання медичної допомоги особам, які охороняються конвоєм. Звичайно, що таке надмірне посилення заходів безпеки ще більше ускладнює проблему у транспортуванні ув’язнених до цивільних закладів охорони здоров’я.

6. Неналежні умови тримання засуджених з інвалідністю які часто досягають рівня нелюдського поводження. Пандуси для переміщення осіб на візках є далеко не у всіх приміщеннях. Деякі з таких засуджених не можуть самостійно одягатися. Коли один з таких засуджених, який не міг застебнути ґудзики, перестав носити формений одяг, його помістили до дисциплінарного ізолятору[41]. До того ж отримати статус особи з інвалідністю для тих, хто ще не є засудженим судом, а утримується в місці попереднього ув’язнення, є майже неможливим, оскільки нормативно питання отримання статусу особи з інвалідністю передбачені лише для засуджених. Керівник ДУ «ЦОЗ ДКВС» визнав існування проблеми в’язнів-інвалідів, які потребують стороннього догляду: «Здається, проблема більша, ніж я уявляв» [42].

7. Доступ до психіатричної допомоги [в українських установах виконання покарань] вкрай недостатній для ув’язнених[43]. У своєму звіті за 2017 рік КЗК також зазначив, що в деяких тюрмах затриманим не надаються психотропні ліки через обмеження, пов’язані з ліцензією, і що така ситуація повинна бути негайно виправлена[44].

8. Порушення вимоги конфіденційності медичної інформації про засуджених. Присутність охорони під час медичного огляду, а також використання наручників під час відвідування цивільної лікарні є загальноприйнятою практикою. У звіті НПМ за 2018 рік зазначається, що «медичний огляд новоприбулих ув’язнених проводився через металеві решітки в присутності інших ув’язнених та поліцейських, які проводжали останніх до установи, [...] пряме порушення права людини на повагу до його гідності та право на приватне життя»[45]. Під час лікування в’язнів у цивільних лікарнях їх руки прикували наручниками до ліжка, незалежно від стану здоров’я[46]. З іншого боку, самим засудженим, як загальна практика, не надається письмова інформація про стан їх здоров’я, незважаючи на те, що змінами до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі передбачено надання їм копій медичних висновків[47].

9. Проблема з забезпеченням медичними препаратами, закупка яких відбувається зараз у централізованому порядку, потребує значного часу і фактично унеможливлює оперативне придбання медичними частинами додаткових препаратів, в разі виникнення такої потреби. У 2018[48] та 2019[49] роках влада зафіксована широко поширена практика зберігання ліків із простроченим терміном придатності, включаючи противірусні та знеболюючі засоби.

Проблематика звільнення осіб за тяжкою хворобою

Звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, які страждають на тяжкі хвороби, становить окрему проблему. В цьому питанні є декілька окремих аспектів: недостатня забезпеченість системи спеціальними лікарськими комісіями, які визначають у ув’язненого наявність або відсутність захворювання, яке дає підстави для звернення до суду за звільненням; небажання адміністрації направляти хворих на такі комісії, а також банальна корупція. Але найбільш складну проблему складає підхід українських суддів до звільнення за тяжкою хворобою, оскільки після отримання висновку спеціальної лікарської комісії про наявність в ув’язненого захворювання, яке входить до відповідного Переліку, судді беруть до уваги ті ж самі обставини, що враховуються при умовно-достроковому звільненні, не зважаючи на те, що така особа має або термінальну стадію невиліковного захворювання, або втратила здатність до самостійного існування (наприклад, повна сліпота або втрата кінцівок). На жаль, українські суди при вирішенні питання про звільнення за хворобою використовують правову позицію Пленуму Верховного Суду України 1973 року з цих питань (зі змінами)[50], за якою при вирішенні клопотання про звільнення слід виходити не тільки з висновку лікарської комісії, а й враховувати тяжкість вчиненого злочину, поведінку засудженого під час відбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, замість позиції ЄСПЛ, висловленій ним у рішенні «Єрмоленко проти України» (§51)[51]:

«При оцінці сумісності стану здоров’я заявника з триманням під вартою слід враховувати три елементи: (а) стан здоров’я ув’язненого, (б) адекватність медичної допомоги та лікування в місцях позбавлення волі, і (в) доцільність продовження застосування запобіжного заходу у зв’язку зі станом здоров’я заявника». Також за позицією ЄСПЛ, «враховуючи абсолютну заборону катувань, нелюдського та принижуючого гідність поводження, не можна оцінювати сумісність стану здоров’я заявника з триманням під вартою, спираючись виключно на вичерпний перелік захворювань, без будь-якого розгляду з боку національних судових органів» (там само, §61). В реаліях української судової практики відсутність у особи хоча б одного із захворювань, що входить до такого Переліку, позбавляє її будь-яких шансів на звільнення.

В результаті такого зневажливого ставлення до здоров’я і життя ув’язнених з боку в’язничних лікарів, тюремної адміністрації, а головне, суддів, більша частина хворих засуджених помирає за гратами в умовах відсутності медичної допомоги і, в останній період життя, паліативної допомоги і будь-якого догляду, а ти, кому пощастило бути звільненими, як правило, проживають після звільнення дуже короткий строк[52].

Щодо смертності в УВП

У ЦОЗ статистику смертності формують у своєрідний спосіб – ув’язнені, які померли під час тримання під вартою у цивільних лікарнях, рахуються окремо. За рахунок переведення невиліковно хворої людини на термінальній стадії захворювання до цивільної лікарні в’язнична система штучно зменшує показники смертності, при цьому використовується термінологія «особи, які померли безпосередньо в УВП». Статистичні дані, отримані на запит нашої організації від ЦОЗ істотно відрізняються від тих, що Уряд навів у Додатку до п.198 своєї Доповіді:

Показник/Рік

2014

2015

2016

2017

2018

Кількість осіб, які померли безпосередньо в УВП ДКВС

264

166

172

197

209

Якщо такий хворий був вивезений з УВП до цивільної лікарні і там помер, такі випадки не враховуються у статистику смертності в УВП. Для такого штучного зменшення показника смертності УВП вивозять до цивільних закладів невиліковно хворих в’язнів.

Приклади неадекватної медичної допомоги ув’язненій особі, що мали летальні наслідки, наступні.

1. У Харківському СІЗО в період травня – середини серпня 2016 року померло 5 осіб, 4 з них – від захворювань шлунково-кишкового тракту. З цього приводу до установи приїздили представники Омбудсмена, розпочали розслідування, але воно було безрезультатним.

2. Навесні 2016 року у м. Києві поліція затримала 25-річного хлопця, хворого на ВІЛ IV клінічної стадії, застосувала до нього катування, після чого він за рішенням суду був поміщений до Київського СІЗО. У нього періодично підвищувалась температура, він втрачав свідомість, йому проводилось симптоматичне лікування, але стан здоров’я ув’язненого невпинно погіршувався. У квітні 2017 року він став настільки слабкий, що перестав пересуватись та став нездатний розмовляти. Влітку 2017 року він втратив можливість приймати їжу і фактично перетворився на «овоч». Суд відхилив клопотання адвоката про зміну запобіжного заходу смертельно хворій людині. У серпні 2017 року хлопець помер. Розслідування за фактом смерті розпочали лише після скарги до слідчого судді на бездіяльність поліції, розслідування передавалось з одного органу до іншого, але слідчі дії фактично не проводились.

3. Влітку 2016 року у Качанівській виправній колоні №54 для жінок впродовж 1.5 місяців померло три засуджених, в усіх трьох випадках викликали швидку медичну допомогу, але врятувати жінок не змогли. В одному з трьох випадків йшлося про якусь невідому ін’єкцію, яку зробила медсестра колонії. За словами інших засуджених колонії раніше ще принаймні у трьох випадках від неналежної медичної допомоги цієї ж медсестри померло принаймні ще три засуджених жінки. З цього приводу було відкрито спеціальне провадження в офісі Омбудсмена, а також відкрито кримінальне провадження за фактом неналежного надання медичної допомоги, але ніхто не був притягнутий до відповідальності.

4. У травні 2017 року у Темнівській виправній колонії №100 у Харківській області громадянин Білорусі помер від раку, який йому діагностували лише на 4-й стадії за 3 тижні до смерті.

5. У вересні 2017 року у спеціалізованій протитуберкульозній лікарні при Херсонській виправні колонії №61 померло троє засуджених, кожен з них подав клопотання про звільнення від відбування покарання за тяжкою хворобою, але ніхто не дожив до звільнення.

6. У 2018 році у Дніпровському СІЗО (№4), в якому засудженого, який страждав на хвороби серцево-судинної системи (тромб у серці, ішемія нижніх кінцівок з повною відсутністю кровотоку), що призвели до гангрени та сепсису, проводили лікування його гнійних наривів, флегмони, але так і не провели ампутації кінцівки, внаслідок чого він помер. За фактом смерті за заявою адвоката було відкрито кримінальне провадження, але ефективного розслідування не відбувається.

7. Чоловік з 2014 року відбував покарання у Дніпровській виправній колонії №89 за грабіж. Він страждав на захворювання опорно-рухового апарату, а також туберкульоз. 2015 році йому була призначена друга група інвалідності, а в 2016 – перша, він міг пересуватися на візку і потребував постійного стороннього догляду та допомоги. Адвокат навесні 2017 року подав клопотання про звільнення засудженого з хворобою, на цей час вага цієї хворої людини при зрості 180 см була 53 кг. У той час відбувалася реформа тюремної медицини, і не працювали спеціальні лікарські комісії, які мають визначати наявність чи відсутність захворювань, що входять до відповідного Переліку[53]. Суд першої інстанції двічі, в тому числі після скасування його рішення апеляційним судом, відмовляв у звільненні засудженого. У квітні 2019 року хворий помер не доживши 2 тижні до звільнення.

Траплялися смертельні випадки з ув’язненими, які страждають на психічні розлади, коли є підстави ставити питання про адекватність лікування і поводження з хворими:

– у жовтні 207 року після доставлення з Луцького СІЗО у важкому стані помер від токсичного гепатиту 25-річний хлопець, якого затримали для відбування покарання у вигляді 6 місяців арешту. Засуджений страждав на наркотичну та алкогольну залежність, до затримання неодноразово перебував на стаціонарному психіатричному лікуванні. Під час його тримання у ІТТ у заявника стався епілептичний напад, йому викликали швидку, надали невідкладну допомогу, але після цього у стані психічного розладу його прийняли до СІЗО. Там стан ув’язненого різко погіршився – він марив, конфліктував із співкамерниками, говорив щось незрозуміле, кричав, бився об стіни та двері камери, вів себе агресивно – у нього розвинувся алкогольний делірій. Хворого помістили до одиночної камери збірного відділення площею 1.5 кв. м., давали йому нейролептичні і заспокійливі препарати, а через дві доби він помер. Кримінальне провадження, відкрите за фактом його смерті, було закрите слідчим за відсутністю складу злочину, а згодом було оскаржено адвокатом до слідчого судді;

– у серпні 2018 року в палаті медичної частини Лук’янівського СІЗО у м. Києві, де утримують осіб з психічним розладами, один в’язень убив іншого.

Уряд у Додатку до п.198 своєї Доповіді навів наступну статистику смертності у пенітенціарних установах (в тому числі і стосовно тих ув’язнених, які померли у цивільних лікарнях), що відрізняється від щойно наведених даних:

Показник

2014

2015

2016

2017

Кількість осіб, які померли у місцях попереднього ув’язнення (кількість осіб, які померли у цивільних лікарнях)

127

(58)

103

(44)

126

(53)

164

(80)

Кількість осіб, які померли у виправних колоніях (кількість осіб, які померли у цивільних лікарнях)

666

(174)

407

(130)

397

(132)

404

(164)

Загальна кількість померлих осіб

793

510

523

568

При цьому Уряд стверджував, що «кількість осіб, померлих у пенітенціарних установах в 2015-2017 роках, залишалось майже тою самою, або було на 40% менше у порівнянні з 2014 роком. Насправді ж, якщо врахувати зменшення з 2014 року більше ніж вдвічі кількості осіб, які утримуються в установах, то за даними[54], які в абсолютних значеннях співпадають з даними Уряду, питомий показник смертності у 2015-2017 рр. не зменшився, а зріс майже на 40%:

Показники

2003

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2019

2020

Померло

824

1169

1 021

911

792

510

523

568

517

485

На 1 тис. ув’язнених

4,30

7,59

6,94

7,18

10,79

7,29

8,66

9,95

9,78

9,73

До того ж, навіть за даними Уряду смертність у СІЗО з 2014 по 2017 рік зросла у абсолютних показниках, а враховуючи зменшення кількості ув’язнених в СІЗО, питома смертність у установах попереднього ув’язнення зросла не менше ніж в 3 рази.

Наявність різної статистики смертності в установах ДКВС пояснюється ще й відсутністю у публічному доступі офіційної статистики щодо захворювань і смертності ув’язнених, яка була на офіційному сайті пенітенціарної служби в минулому.

Порушення права ув’язнених не бути підданим катуванню або жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню, визнані ЄСПЛ

Практично всі види порушень прав ув’язнених осіб на медичну допомогу, про які йшлося у коментарі на відповідь Уряду на питання 33 Комітету, були визнані ЄСПЛ порушеннями статті 3 ЄКПЛ у рішеннях проти України. Кількість осіб, які ЄСПЛ визнав жертвами порушень Україною статті 3 ЄКПЛ в аспекті неадекватної медичної допомоги особам, які утримуються в пенітенціарних установах, за 2019 рік була більше, ніж за 5 попередніх років разом (за 2014-2018 рр.). При цьому ЄСПЛ став об’єднувати заяви з цих питань в одну справу і розглядати їх спільно, без дослідження конкретних обставин справи. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ по справі Король та інші проти України (№ 54503/08 та 7 інших – див. перелік, рішення від 7 березня 2019 року), ЄСПЛ розглядав спільно 8 справ[55].

Показник/Рік

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

Кількість рішень проти України, в яких визнано порушення права не бути підданим катуванню жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню/кількість жертв

1/1

6/6

4/4

2/2

4/4

14 /21

6/6

Серед рішень 2019 року є у таких справах, де порушення відбувались у 2016-2017, та 2017-2018, тобто після реформування системи тюремної медицини. Також характерним є те, що починаючи з рішення у справі Невмержицький проти України проти України (рішення щодо прийнятності від 30.03.2004, заява №54825/00), ЄСПЛ постійно притримувався усталеної позиції, що оскарження неадекватного лікування до органів прокуратури не є ефективним національним засобом захисту[56], згодом ЄСПЛ став вважати, що в Україні відсутні будь-які ефективні механізми захисту проти порушень права на медичну допомогу, в тому числі судові. На підтвердження цього є багато прикладів, що навіть коли адвокати отримуюсь рішення суду з наказом забезпечити ув’язненого медичною допомогою відповідно до стану його/її здоров’я, адміністрації установ не виконують такі рішення. Така ситуація нещодавно мала місце в Харківському СІЗО, де медична служба повторно не виконала рішення суду про проведення лікування хворого ув’язненого у зв’язку з його хворобами хребта.

Одного разу адвокату вдалося отримати рішення адміністративного суду про визнання бездіяльності колонії протиправною та зобов’язання забезпечити адекватне лікування хворого засудженого. На жаль, це був лише рідкісний випадок, виняток, до того ж на момент ухвалення рішення судом засудженому уже провели потрібне лікування.

Влітку 2019 року Вільнянський районний суд Запорізької області призначив проведення судово-медичної експертизи за клопотанням засудженого, який відбуває покарання у Кам’янській виправній колонії № 101 та страждає на ВІЛ, гепатит С та туберкульоз, про звільнення від подальшого відбування покарання, але ця ухвала суду не виконана експертною установою.

Висновки:

1. Реформування системи медичної допомоги у ДКВС не змінила на краще якість медичної допомоги ув’язненим. Медична допомога засудженим у більшості установ ДКВС залишається незадовільною, у частині установ ця ситуація є просто катастрофічною внаслідок нестачі медичного персоналу, потрібного обладнання та ліків.

2. Усунення адміністрацій УВП та СІЗО від відповідальності за здоров’я ув’язнених у поєднанні з повною відсутністю у публічному просторі інформації про діяльність ЦОЗ та його структурних підрозділів істотно ускладнило оскарження бездіяльності в’язничного медичного персоналу. Повністю відсутні публічна офіційна інформація щодо захворювань осіб, які тримаються у установах ДКВС, а також статистика смертності.

3. Передбачена КВК право засуджених на лікування в цивільних лікарнях за власним вибором внаслідок відсутності коштів є для більшості таких хворих ілюзорною.

4. Невиліковно хворі особи на термінальних стадіях захворювань за відсутності паліативної допомоги продовжують утримуватись під вартою. Звільнення таких осіб за хворобою відбувається у виняткових випадках і, в переважній їх частині, в останні дні життя хворого.

5. Епідемія коронавірусу COVID-19 виявила величезні недоліки в роботі тюремної медичної служби у санітарно-протиепідемічному аспекті.

Рекомендації:

(a) провести загальнодержавний аудит діяльності регіональних філій та відокремлених структурних підрозділів ЦОЗ;

(b)  передати систему тюремної медицини у підпорядкування Міністерства охорони

(c) провести передбачені законом протиепідемічні заходи для запобігання поширенню інфекційних захворювань;

(d) нормативно врегулювати всі організаційні аспекти діяльності в’язничної медичної служби, в тому числі норми забезпечення медичним персоналом, обладнанням та медикаментами,

(e) передбачити грошові надбавки для медичного персоналу з метою залучення фахівців для роботи в системі в’язничної медицини,

(f) забезпечити наявність публічної повної статистичної інформації про діяльність системи в’язничної медицини,

(g) забезпечити доступ ув’язнених осіб до особистої медичної інформації;

(h) внести зміни до законодавства, що регулює звільнення від подальшого відбування покарання за хворобою – ввести обов’язкове звільнення засудженого у разі наявності у нього одного із захворювань зі списку захворювань, затверджений МОЗ та МЮ.

(i) Скасувати відомчі органи санітарно-епідеміологічного нагляду пенітенціарної системи та покласти функцію нагляду та контролю з цих питань на відповідні підрозділи МОЗ.


Проєкт «Сприяння здійсненню свободи від катувань та права в’язнів на медичну допомогу в Україні на основі міжнародних стандартів прав людини», фінансований Посольством Федеративної Республіки Німеччина в Україні.


Проєкт ЄС «Боротьба проти катувань, поганого поводження та безкарності в Україні»


[1] https://minjust.gov.ua/news/announcement/gromadski-obgovorennya-proektu-periodichnoi-dopovidi-ukraini-pro-vikonannya-polojen-konventsii-oon-proti-katuvan?fbclid=IwAR18NrKG6QsgGcRe_ti02XGCs26mkeWIQwPhwv4rtbLnnfHr0j7TwYjM5Pw

[2]http://khpg.org/index.php?id=1495012193&w=%D0%B0%D0%BA%D1%82+%D0%BF%D0%BE +%D0%91%D0%92%D0%9A%5C-85

[3] http://khpg.org/index.php?id=1531552900&w

[4] http://khpg.org/index.php?id=1543315523&w

[5] Дані отримані у відповідь на запит ХПГ до ДКВС

[6] https://ombudsman.gov.ua/ua/page/npm/provisions/reports/ . Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан реалізації національного превентивного механізму у 2019 році, с.32.

[7] https://www.gp.gov.ua/ua/news?_m=publications&_c=view&_t=rec&id=264711. Прес-реліз від 15.01.2020.

[8] https://coz.kvs.gov.ua/?page_id=160.

[9] https://www.coe.int/uk/web/kyiv/-/how-to-improve-health-care-in-ukrainian-prisons-recommendations-from-an-expert-of-joint-eu-council-of-europe-project

[10] https://www.coe.int/uk/web/kyiv/-/how-to-improve-health-care-in-ukrainian-prisons-recommendations-from-an-expert-of-joint-eu-council-of-europe-project

[11] https://ombudsman.gov.ua/files/marina/zvit2_web.pdf

[12] Відповідь ЦОЗ ДКВС від 12.03.2021

[13] http://khpg.org/index.php?id=1472626296&w=%E2%84%96

[14] http://khpg.org/index.php?id=1543315523&w

[15] База звернень по правову допомогу до ГО «ХПГ».

[16] http://www.ombudsman.gov.ua/files/Dopovidi/spec_dopov_npm_2016_n.pdf

[17] http://khpg.org/index.php?id=1531552900&w

[18] http://khpg.org/index.php?id=1553780490&w

[19] http://khpg.org/index.php?id=1565960227

[20]https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22appno%22:[%2249872/11%22],%22documentcollectionid2%22: [%22JUDGMENTS%22],%22itemid%22:[%22001-119382%22]}

[21]https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22appno%22:[%2226744/16%22],%22documentcollectionid2%22: [%22JUDGMENTS%22],%22itemid%22:[%22001-194188%22]}

[22] http://khpg.org/index.php?id=1565960227

[23] https://ombudsman.gov.ua/files/marina/zvit2_web.pdf

[24] http://www.ombudsman.gov.ua/files/Dopovidi/spec_dopov_npm_2016_n.pdf

[25] http://khpg.org/index.php?id=1559041136

[26] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-167128

[27] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-166965

[28] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-189592

[29] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-194008

[30] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-188382

[31] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-190025

[32] http://khpg.org/index.php?id=1585728892

[33] http://khpg.org/index.php?id=1588607936

[34] http://khpg.org/index.php?id=1588607936

[35] http://khpg.org/1608808929

[36] http://khpg.org/1608808985

[37] https://rm.coe.int/09000016809f57a4, Communication from Ukraine concerning the case of Nevmerzhitsky v. Ukraine (Application No. 54825/00) and Sukachov v. Ukraine (Application No. 14057/17)

[38]http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-167128 ; http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-141632

[39]http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-117134 ; http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-158963

[40] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-161543

[41] http://khpg.org/index.php?id=1543315523&w

[42]https://www.slidstvo.info/articles/ochilnyk-tyuremnoyi-medytsyny-kerivnyky-kolonij-zvykly-shho-medyk-povynen-buty-rabom/.

[43] CPT/Inf (2018) 41, para. 90).

[44] Ibid.

[45] Special Report of the Ombudsperson, Op. cit. p. 14.

[46] CPT/Inf (2012) 30, §8 and 53.

[47] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0990-14#Text

[48] https://inspections.gov.ua/subject/view/inspections?subject_id=250459&tab=2018&page=1.

[49] https://inspections.gov.ua/subject/view/inspections?subject_id=250459&tab=2019.

[50] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0008700-73

[51] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-114468

[52] База стратегічних справ ХПГ.

[53] З приводу відсутності СЛК ХПГ у червні 2019 року зверталась до Міністра юстиції з відкритим зверненням.

[54] http://ukrprison.org.ua/articles/1612352140

[55] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-191359

[56] http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61685.

 Поділитися