З Галиною Хорощак ми зустрілися в її зруйнованій від авіаударів квартирі в Бородянці. Жінка зі сльозами на очах розповіла про те, як росіяни скидали бомби на житлові будинки, розстрілювали цивільних і мародерили. Інтерв’ю записане влітку.
— Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ в Україну?
— У перший день війни прибігла дочка й каже: “Мамо, війна!” Вже були чутні вибухи, гуло, вони йшли, оті скоти російські, вже зайняли Іванків. Сотні танків їхали окружною дорогою. Потім почали стріляти, ми ховалися у льоху…
А з першого на друге березня кинули бомбу поруч із нами на будинок, від ударної хвилі дуже постраждав наш будинок, тепер його треба зносити. Також розтрощило машини, що стояли біля будинку та гаражі. Це дуже тяжко! Усе було, усе робили для того, щоб почуватися людьми, діти жили… Онуку три рочки, а він тепер каже мені: “Бабусю, бабах! Бабусю, бабах!” Я кажу йому: ”Євгенчику, немає, синочку, бабаху!” Онук у садочок ходив, садок теж зруйновано, немає вже садочку.
Була музична школа — її знищили. Перша школа — знищена, зараз ремонтують. Центр зайнятості та адміністрація — знищені, селищна рада — знищена, магазин АТБ — знищений, пожежна — наполовину знищена, нотаріальна контора — згоріла, всі документи згоріли, пошту — знищили. На дев’ятиповерхові житлові будинки кидали бомби. Вони робили це навмисно.
Другого березня я забігла у квартиру, щоб подивитися, що відбувається. Так от, тоді щось дуже страшне летіло. Гелікоптер чи літак стріляв, я падала на землю, обличчям у скло та голову закривала руками. А у дворі лежала людина, засипана…
З нашого будинку немає хлопця і його бабусі, після бомбардувань вони просто зникли. Там далі на п’ятиповерховий будинок теж бомбу кинули… Це ж варвари! Хіба це люди? Це ж гірше за Чингісхана, гірше за німців.
— Чи багато постраждало/загинуло жителів вашого та сусідніх будинків?
— У нашому будинку усі тридцять квартир постраждали. Чоловіка, Артема, з 29-ї квартири — досі не знайшли. А так наче усі живі, адже були в момент вибуху не у будинку, ховалися по підвалах. А в сусідньому будинку мама з сином нещодавно купили квартиру, вони загинули. Сина знайшли без голови, а його маму не знайшли. А з іншого будинку сім'ї немає до цього дня.
Там було троє дівчат, старшій шістнадцять, а молодша ходила у садочок. Ніхто не знає, де вони. Кажуть, що за кілька хвилин до вибуху вони піднялися з укриття до своєї квартири…
Я не знаю, як можна оце все пережити. Кажуть, хороший росіянин — мертвий росіянин. Хороших росіян – немає! Раніше мені було все одно, росіянин він чи ні, а зараз — хороших росіян немає. Вони ще побачать.
— Чи сильно змінилося ваше ставлення до росіян?
— Я їх ненавиджу! Я б їх розстріляла! Якби мені дали автомат… Навіщо вони прийшли до нас!? Навіщо вони зробили таке з моєю квартирою?! Щоб мої діти тепер без хати залишилися…? За що?! У мене сусід — росіянин, живе тут, дружина у нього українка. Так він каже, що його ніхто тут ніколи не ображав і російською розмовляти не забороняв. У нього в Росії є родичі, я питала у нього, чого вони мовчать? Чого вони не протестують? А він каже, що вони не можуть, адже їх одразу заарештують.
— Що саме з вашого майна постраждало?
— Що у мене постраждало? У мене все постраждало. У мене постраждала квартира. Постраждав гараж. У мене життя перекреслено після цього всього. Ремонт було зроблено, все було зроблено, все постраждало.
— Що відбувалося в Бородянці під час окупації?
— Росіяни розстрілювали людей, могили знаходили, а у дев'ятиповерхівках скільки загинуло… Люди були у підвалі, росіяни не дозволяли діставати людей. Люди кричали, благали про допомогу, а вони не дозволяли діставати. Лише після звільнення вдалося дістати трупи з підвалів будинків… Але на сьогодні багатьох людей немає, невідомо, де вони, а ще є тіла не ідентифіковані.
Мого свата ледь не розстріляли, він був тут в окупації. Він тут допомагав сусідам рятувати собак та свиней, не давав росіянам красти свиней, так вийшов їхній п’яний командир і наказав розстріляти.
Солдат відмовився. Бурят був. А жили по хатах, по квартирах… Вони ж ходили, паскудили там, де жили. До знайомих зайшли у льох і усіх там розстріляли. Ну, це хіба люди?
— Чи є державна допомога?
— Коли ми були в евакуації — отримали ВПО. Більше нічого. Зараз зареєстрували. Червоний Хрест зареєстрував.
— Що ви плануєте робити далі?
— Ну, я не знаю, що ми далі робитимемо. Сподіватимемося, що може, знайдеться якийсь меценат, може, цей будинок розберуть і побудують новий на цьому місці. Усі хочуть жити на цьому місці, тут мої діти виросли, мої онуки…
