MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Могили вбитих цивільних у кожному дворі’, — Юрій Ляпкало, Маріуполь‘Мама померла на сходах підвалу’, — Михайло Іванов, Маріуполь‘Було видно, що місто просто знищують’, — Павло Пономаренко, Маріуполь Анонс: Голоси війни. Дискусія у ‘ЯМаріуполь. Київ’У Києві презентували книгу ‘Голоси війни. Маріуполь’Книга ‘Голоси війни. Маріуполь’: Анонс презентацій у Харкові та СумахТри тижні у підвалі психлікарні: Маріуполь очима Анни КазначеєвоїМаріуполь. ‘Мого чоловіка вбив снайпер’ Рік Маріупольського Драмтеатру: Спогад зсередини“Прийшла до тями в лікарні” — на дівчину, що врятувалася з маріупольського пекла, напав невідомий‘Гради маневрували поміж нашими будинками і били по Маріуполю’. Історія маріупольця РоманаПід час російського наступу на Маріуполь постраждала майже кожна школа у місті: Дослідження ХПГ«Була людина і раз – розриває людину» – маріупольська випускниця, що пройшла крізь пекло156 тисяч маріупольців залишилися без житла«Робили інформаційні листівки та розвозили по бомбосховищах» – маріупольський журналіст Максим Грабовський‘Ти спілкуєшся із сусідами ввечері, а на ранок немає навіть їхніх тіл’, — маріуполька, що виїхала з міста у травніAmnesty International: Напад на Маріупольський драмтеатр – воєнний злочин, вчинений російською армієюЧоловік, який був у маріупольському Драмтеатрі: ‘Я не хочу бачити їх у суді. Я хочу бачити їх мертвими’«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»Кількість загиблих маріупольців ймовірно перевищує 22 тисячі – Маріупольська міськрада

Офіцерки не працюють

07.08.2023    доступно: in English | На русском
Денис Волоха
Військова медикиня з Маріуполя проявила в російському полоні дива відваги, перевершивши сюжет відомого художнього фільму.

Протягом 237 днів російського полону офіцерку та військову медикиню утримували у п’яти різних місцях в окупованій Україні та на території Росії

Протягом 237 днів російського полону офіцерку та військову медикиню утримували у п’яти різних місцях в окупованій Україні та на території Росії

“Залучення офіцерів до фізичної праці прямо заборонено Женевською конвенцією”. Так говорить Алек Ґіннесс у фільмі “Міст через річку Квай”. Приблизно те ж саме сказала і Катерина Скопіна, потрапивши у російський полон.

Нещодавно була сімдесята річниця завершення Норильського повстання, організованого українськими політв’язнями. Через 70 років українці продовжують опинятися у неволі за вказівкою Москви: як і у часи гулагів, вони демонструють виняткову мужність у надзвичайно важких умовах сучасного російського полону.

В Україні “Міст через Квай” 1957-го року — не надто відома стрічка, яка, утім, вважається одним із найкращих зразків світового кінематографу. Події розгортаються у японському таборі для військовополонених у Таїланді, де начальник табору полковник Сайто наказує всім вирушати на будівництво моста. Командир британського контингенту Ніколсон відмовляється скерувати на роботи своїх офіцерів, починаючи зачитувати Женевську конвенцію, стоячи перед полковником Сайто, чим змушує останнього неабияк лютувати.

[bridge on the river kwai міст через річку квай]

Зрештою Ніколсон отримує покарання у вигляді тримання у ямі, де ледь не помирає від виснаження. відстоюючи свою відданість міжнародному праву.

На відміну від полковника Ніколсона, старший лейтенант Скопіна — реальна людина. Вона була заступницею командира військового шпиталю у Маріуполі, коли Росія почала наступати на місто у лютому 2022-го року. Під час невдалого маршу разом із морською піхотою вона була захоплена у полон.

Женевські конвенції не вважають особовий склад медичних служб військовополоненими — навіть якщо під час захоплення він був озброєний. Вірячи у міжнародні норми, Катерина Скопіна була переконана, що її підлеглих та її саму мають відпустити. Однак росіяни навіть не дали можливості висловити протест, одразу забравши особисті посвідчення, без яких довести свій статус було неможливо. Так для Катерини та її співслужбовиць почався час жорстокого російську полону, спочатку у сумнозвісній колонії в Оленівці, а потім — у російських тюрмах та ізоляторах.

Слід визнати, що люди, які стверджують, що здатні читати долю людини по її руці, подекуди користуються народною підтримкою. Серед російських військових побутує думка, що кожен із них наділений аналогічним даром визначати підрозділ, у якому служить людина, за слідами на її руках.

Керуючись цим містичним чуттям, пані Скопіну спершу зараховували до снайперок. Згодом на допитах її та інших змушували зізнатися у проведенні не менш міфічних “обрізань” у своєму госпіталі. Іронічно, що зізнання в нібито тортурах російські військові та гебісти вибивають за допомогою, власне, катувань — таких, які важко було б вигадати навіть російській пропаганді.

Я думала, що Оленівка — це було найстрашніше

Крім регулярних побиттів та ударів струмом, Катерина також описує, як росіяни імітували повішення полонених. Жінку ставили на стілець (враховуючи фізичні навантаження, стояти на двох ногах уже було непростим завданням), змушували накидати на шию мотузку і починали розхитувати стілець, очікуючи, що та, хто за цим спостерігає, не витримає і почне говорити. Коли на це змусили дивитися Катерину, вона підскочила і накинулася на наглядачів, вимагаючи припинити робити таке з її колегою. “Що ви робите!? Зніміть Вікторію Сергіївну! Яке обрізання!? Найтяжче, що вона може зробити, — це зуб вирвати”.

Одразу після цього починається інший спосіб катувань — людину змушують нахилитися і стояти над розпеченою пічкою. “У мене від цього деформувалися окуляри і тепер скло випадає”, — говорить Катерина.

У колонії в Оленівці Катерина Скопіна провела всього п’ять днів, однак за цей час встигла разом із іншими жінками побачити, як знущаються над чоловіками.

“Собаки розгризали на смерть наших військовослужбовців. Таке враження було, що псів навчають на наших хлопцях. І це все було показово, щоб ми бачили: було два автобуси з жінками. Жінок було 82 людини. Ці автобуси поставили перед входом, де зробили так званий коридор: чоловікам зав’язували руки, вони бігли і їх били тими гумовими кийками. У деяких від цих кийків тріскалася шкіра на голові”.

Що саме сталося 29-го липня 2022-го року у цьому селі під Донецьком, де в один день у неволі загинули понад 50 українських військових? Катерина не могла цього бачити, оскільки на цей час уже утримувалася в колонії на території Росії. По телевізору їй розповідали, що українці самі атакували своїх бійців із HIMARS. Однак Катерина мала іншу версію: до неї в колонію потрапили кілька жінок, які перебували в Оленівці під час вибуху. Вони розповіли, що одразу після трагедії на тілах загиблих були трупні плями, які не могли утворитися за такий короткий час після вибуху. Крім цього, Катерина сама пригадує звуки роботи російської артилерії безпосередньо з території колонії.

Ми говоримо з Катериною рівно через рік після масового вбивства в Оленівці. Національна поліція опублікувала заблюрену світлину “молодшого інспектора”, якого підозрюють у катуваннях. Катерина впізнає його за татуюваннями на руках. Саме цей чоловік — етнічний українець, що працює на російських окупантів — намагався змусити її чистити картоплю, а коли вона відмовилася, вдарив медикиню по голові.

Світлина, опублікована Національною поліцією України

Світлина, опублікована Національною поліцією України

Згадуючи полковника Ніколсона, доводиться визнати, що між ним та Скопіною є відмінність. Цитуючи Женевську конвенцію, Ніколсон залишається стриманим, а Скопіна говорить, що без матюків нагадувати про неї не могла, тому доводилося просити інших дівчат робити це у менш агресивній формі.

Пані Катерину вдалося змусити чистити картоплю, але будь-яку іншу роботу вона виконувати відмовилася. Особливо її розлютив наказ шити російську форму пліч-о-пліч із засудженими за кримінальні злочини. Росіяни були змушені змиритися із цим. Вони помістили її до одиночної камери, але — не за це.

[bridge on the river kwai міст через річку квай]

Голодування і розмова з генпрокурором

Після Оленівки був Таганрозький СІЗО, де катування тільки посилювалися. У колонії у селі Валуйки Бєлгородської області Росії жінок били струмом, доки вони намагалися бігти до туалету. Від перевтоми українки подекуди втрачали свідомість.

Ілюстрація: Сергій Приткін / ХПГ [валуйки оленівка мапа катерина скопіна таганрог донецьк маріуполь]

Від промзони маріупольської жіночої колонії до колоній та ізоляторів Росії: за час полону Катерину Скопіну етапували безліч разів. Ілюстрація: Сергій Приткін / ХПГ

Катерина почала організовувати бунт у формі голодування. Їй вдалося переконати долучитися до нього інших військових: пристала навіть жінка, у якої вже була анорексія. Катерину видали, адміністрація її ізолювала.

Одного дня колонію випадково відвідав генеральний прокурор Росії. Зазвичай подібні візити не дають ніякого результату: під страхом більших катувань ув’язнені майже ніколи не скаржаться під час перевірок. Нам це добре відомо і по українських колоніях. Однак, несподівано для всіх, Катерина Скопіна змогла поспілкуватися з генпрокурором і розповіла йому все, як є. Це спрацювало і згодом умови в колонії пом’якшилися — жінок перестали настільки агресивно катувати.

Загалом стійкість духу українських жінок-військових вражає: із 82-х полонених на співпрацю з окупантами під граничними знущаннями пішли коло десяти. З підрозділу Катерини — жодна, чим медикиня неабияк пишається, як і пишається дівчатами-морпіхами 36-ї бригади, що також показали себе гідно. “Найголовніше — не втрачати гідність і завжди залишатися людиною”, — говорить офіцерка, з презирством згадуючи тих, хто, вочевидь, із цим не впорався. За іронією долі, п’ятеро жінок, які погодилися на російський паспорт, досі перебувають в Оленівці, хоча інших поступово обміняли.

Правила життя у полоні Катерини Скопіної

  1. Прийняти, що твоє тіло більше не належить тобі і з цим нічого не можна вдіяти.
  2. Не піддаватися на провокації. Прохання пощади викличе у ката відчуття власної переваги і тільки посилить страждання.
  3. Підтримувати одне одного.
  4. Вірити у свою країну і в те, що тебе обов’язково обміняють.

Коли кіно програє реальності

З моменту повернення до України наприкінці 2022-го року старший лейтенант Скопіна дала безліч інтерв’ю. Після довгої розлуки її родина об’єдналася: росіяни обміняли її чоловіка Ігоря, який служив у 503-му батальйоні морської піхоти та потрапив у полон разом із дружиною, а з Маріуполя після важких і тривалих перемовин повернули доньку Анну-Марію, яку довго не хотіли віддавати проросійські батьки чоловіка та окупаційна влада: дитині навіть намагалися оформити російський паспорт.

Катерина Скопіна з чоловіком та донькою. © Офіс Президента

Катерина Скопіна з чоловіком та донькою. © Офіс Президента

Робота військового госпіталя у Маріуполі, де служила Катерина, заслуговує на окремий сюжет: у травні минулого року ми спілкувалися з одним із його підопічних, якого згодом евакуювали на гелікоптері прямо з оточеної Азовсталі — ще один неймовірний подвиг української армії та військової розвідки.

Приклад Катерини Скопіної та її колежанок укотре переконує, що зло не заслуговує на жодні компроміси. Будь-які угоди зі злом закінчуються програшем. Злу можна чинити опір, навіть опинившись у його повній владі. Московська імперія століттями намагалася знищити суб’єктність українців як через апропріацію культури й стирання мови, так і просто фізично страчуючи й катуючи мільйони людей. Однак стійкість духу це все ж щось унікальне, що відрізняє український народ: українці не зникли, зберегли мову й культуру і досі мужньо протистоять Росії, як це робили їхні предки у різні часи.

Зараз як чоловік Катерини Ігор, так і сама пані Скопіна продовжують свою службу. Катерина говорить, що це допомагає їй психологічно після всього пережитого. “Я думаю, що якщо я прийду до психолога, він після мене сам запишеться до психолога”.

“Міст через річку Квай” хоча і має деякий зв’язок із реальними історичними подіями, загалом є художньою вигадкою. Як і більшість українців, Катерина Скопіна не бачила цю стрічку, що робить її історію ще більш дивовижною: вона застосувала сценарій до реального життя, керуючись лише внутрішніми моральними законами.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США або УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ХПГ. У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів.

Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за телефоном +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт:usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: facebook.com/USAIDUkraine

 Поділитися