Дев’ять тижнів американського професора в Україні

Коли в лютому 2022 року Росія вторглася в Україну, доктор юриспруденції Джон Голл стежив за війною з позиції професора Школи права Фаулера у Чепменському університеті в Оранжі, Каліфорнія. Голл, учений в галузі прав людини та міжнародного права, відчував безпорадність і жах. Урешті-решт, коли навчальний рік став добігати кінця, він вирішив, що має поїхати в Україну: подивитися, чим може допомогти. Літо 2023 року Джон Голл провів як волонтер в авторитетній Харківській правозахисній групі.

Голл, англієць за походженням, спеціалізується на мистецькому праві. Він провів два тижні в Києві та сім тижнів у Харкові на північному сході України, за 18 миль від російського кордону. Джон Голл підтримував українських юристів, які працювали сім днів на тиждень над справами про вчинені росіянами воєнні злочини, — справами, що, як вони сподіваються, колись стануть позовами проти Росії в Міжнародному кримінальному суді, а також в інших судах і трибуналах.

Він відчув на собі, що таке ракетні обстріли, і на власні очі бачив руйнування, які щодня відбуваються по всій Україні.

Багато часу Голл присвятив збиранню доказів злочинного умислу Росії. За його словами, медіа цей умисел, висвітлюючи таку кількість людських трагедій, просто гублять. “Мета Путіна — знищити українську культуру, спадщину та історію, — каже Голл. — Росія намагається це зробити, систематично атакуючи, руйнуючи та грабуючи музеї, бібліотеки, галереї, театри, історичні будівлі, архіви та пам’ятники. Я зрозумів, що це знищення української культури є центральним у путінській війні. Він намагається знищити саму ідею окремої та незалежної української культури”.

Голл розповів нам про свою роботу в Україні, у якій поєдналися його експертиза в галузі прав людини та мистецького права; про колосальні зусилля українських юристів, з якими він працював, і про приголомшливі історії, які він почув.

Ви зосередили свою увагу на дослідженні та зборі доказів знищення Росією культурної спадщини України. Про що ви дізналися?

Більшу частину свого часу я провів у Харкові, промисловому та університетському місті. Це місце освіти, культури та історії, яскравої музики та мистецтва. Після кількох місяців російських бомбардувань багато ключових культурних об’єктів лежать у руїнах. По університетах б’ють керованими ракетами, від будівель залишаються лише порожні оболонки. Обстрілів зазнають музичні заклади, театри, музеї та художні галереї. Зруйновані культурні об’єкти по всій Україні підтверджують мету Росії, про яку рідко кажуть масмедіа: це війна, спрямована на знищення української культури, спадщини та історії.

Путін і російські пандити беруть під сумнів саме існування незалежної України і, виправдовуючи незаконне вторгнення, називають українську владу та її прихильників “фашистами” та “неонацистами”. Знищення українських культурних центрів лежить в основі путінського бачення України як країни, що не має власної культури та спадщини, що, звичайно, є абсолютно хибним поглядом.

Наведіть приклади такого свідомого знищення української культури.

На жаль, їх багато. У березні 2022 року Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі був зруйнований бомбою, скинутою російською авіацією. Загинули щонайменше 600 мирних жителів, які там ховалися. На будівлі було чітко написано “діти”. У лютому 2022 року музей в Іванкові, присвячений прекрасній народній художниці Марії Примаченко, частково спалили та зруйнували, унаслідок чого було втрачено 23 її картини. У квітні 2023 року російська ракета знищила історичний музей у Куп’янську.

Одна з найбільш явних ідеологічних атак на українську ідентичність сталася у травні 2022 року, коли російські ракети влучили в старовинну будівлю музею найвідомішого українського поета та філософа Григорія Сковороди, розташовану у віддаленому та нічим іншим не примітному селі Сковородинівка. Сковорода мав величезний вплив на багато поколінь українців, починаючи з XVIII століття. Він вважається символом української спадщини. Росія, однак, вважає Сковороду своїм, і знищення будинку, в якому він жив, було способом стерти зв’язки філософа з Україною.

Як саме ви збирали докази і якою повсякденною роботою ви займалися?

Моя робота передусім полягала в аналізі, перевірці та зборі розрізнених свідчень очевидців, матеріалів у медіа, фотографій зруйнованих історичних будівель, бібліотек, галерей тощо. Потім, якщо була потреба, я оцінював відповідні юридичні теорії, на користь яких свідчили зібрані докази, — будь то позови за Гаазькою конвенцією 1954 року, Конвенцією ЮНЕСКО 1970 року, Конвенцією про геноцид або за звичаєвим міжнародним правом.

Я планую невдовзі завершити статтю-огляд правових проблем, пов’язаних зі знищенням культурної спадщини в Україні. Я сподіваюся повернутися до України наступного літа, щоби продовжити там свою роботу, але це залежить від фінансової підтримки.

Як вам було працювати з українськими юристами?

Для мене було честю працювати з ними, і мій невеликий внесок тьмянів у порівнянні з тим, що робили вони. Я завжди дуже чітко усвідомлював, що я іноземець. Але я міг використати свою роль досвідченого адвоката з прав людини, щоб запропонувати якщо не щось більше, то хоч певну психологічну підтримку.

Це дуже молоді юристи. Більшості з них — за двадцять. Вони постійно ризикують життям, щоб побувати в місцях, де траплялися погані речі. Щодня вони проводять інтерв’ю за інтерв’ю. Люди, які приходять до них, розповідають їм про найгірші речі, які тільки можуть статися. Юристи працюють так уже понад рік, сім днів на тиждень. Вони прекрасні, дивовижні, віддані люди, але явно виснажені. Вони відклали власні травми та власний психологічний добробут, щоб обслуговувати своїх клієнтів 24/7. Це так зворушливо бачити.

Чи можете ви поділитися деякими з історій, які ви почули від українців?

З мого попереднього правозахисного досвіду я знав, що зараз, на цьому етапі мого життя, я міг ефективніше досліджувати знищення культурної спадщини України, а не спілкуватися безпосередньо з тими, хто вижив, з людьми, які зазнали жорстокого поводження, зі зґвалтованими або з тими, хто втратив близьких.

Протягом своєї кар’єри я все більше і більше усвідомлював, яким іноді неприйнятним є цей різновид “комплексу рятівника”, з яким зазвичай включаються в конфліктні ситуації білі чоловіки. Мені здається це неправильним, особливо в контексті, коли я не володію мовою. Чесно кажучи, був також елемент захисту від психологічної травми. Але ви не можете уникнути історій. Вони скрізь. Ви розмовляєте з кимось у потязі й дізнаєтеся, що ця людина втратила всю сім’ю.

Одного разу ми з колегами їхали машиною по селу поблизу Бучі (місце задокументованих масових вбивств цивільних, вчинених Росією на початку 2022 року). Ми зупинилися на одній із вулиць, щоб зробити кілька фото, і літня жінка вийшла, щоб поговорити з нами. Вона розповіла нам, що під час окупації росіяни сиділи у своїх бетеерах на цій довгій вулиці, що тяглася через село, і якщо бачили людей — вони їх просто розстрілювали. Вони напивались і розстрілювали людей. Вони зібрали молодих жінок і дітей. Загнали їх у підвал. Вони зґвалтували їх і багатьох убили.

Вона розповідала нам, як деякі старші люди в селі голодували, бо росіяни нікого не випускали з хат. Тож її чоловік ночами розносив їжу по селу. Росіяни побачили його, застрелили і не дозволяли їй забрати його тіло кілька тижнів. І коли вони пішли, то підпалили її хату і багато інших хат. Її син, який в той час навчався в університеті і, звичайно, не міг повернутися, коли в селі були росіяни. Коли росіяни пішли, він нарешті повернувся і настільки розлютився, що вступив до лав української армії, а потім був убитий у Бахмуті. І ця бідна літня жінка, яка втратила все, чий будинок спалили, тепер живе в маленькому металевому модульному будинку, наданому урядом.

Чим довше я був в Україні, тим злішим ставав. Я, звичайно, злився на Путіна і на його оточення, яке організувало вторгнення. Але також мене злила насильницька, жорстока та недисциплінована поведінка російської армії та її союзників.

Ви самі коли-небудь почувалися в небезпеці?

Коли я вперше приїхав до Києва, місто не обстрілювали вже близько шести місяців, але потім раптово стався цілий шквал значних повітряних атак. Систему протиповітряної оборони Patriot якраз встановили за тиждень чи два до того, як я туди приїхав. Отже, “Патріоти” летіли навколо мого готелю, збиваючи ракети. Не думаю, що я був там достатньо довго, щоби справді злякатися. Як не дивно, я почувався дещо відсторонено, і в певному сенсі це було навіть захопливо — відчувати на собі такі історичні події.

Якось увечері в Харкові було дуже страшно. Я був у готелі, а вдалині пролунав вибух. Увімкнулися сирени — і я спустився у підвал разом з рештою персоналу та гостей. Через декілька хвилин знову стався потужний вибух. Готель здригнувся, зі стелі полетів пил. Усі почали кричати, а потім ми відчули сильний запах гару. Ми побігли нагору, щоб переконатися, що готель не горить. Коли все було позаду, я запропонував трохи шоколаду одній українській парі, і коли я став знімати обгортку, то виявив, що не можу цього зробити, бо в мене дуже тремтіли руки. Я подивився на свої руки, і мені здалося, що вони належать комусь іншому.

Наступного дня ми дізналися, що ракета влучила за кілька кварталів від нас, у дорогу. Це перебило водопостачання та електроенергію, тож у нашому готелі не було води майже тиждень.

Чому ви обрали для співпраці саме Харківську правозахисну групу?

Перш ніж поїхати в Україну, я досліджував різні правозахисні організації. За роки роботи з правозахисними НУО по всьому світу я зрозумів, що дуже важливо виявляти визнані організації. Надто багато таких, які використовуються лише для збору коштів і не обов’язково роблять щось особливо цінне.

Харківська правозахисна група є найстарішою правозахисною організацією в Україні. До російського вторгнення вона активно брала участь у боротьбі з корупцією, а корупція була і залишається величезною проблемою в Україні. Найголовніше, що засновником і співголовою ХПГ є Євген Захаров, який є відомим правозахисником ще з радянських часів. Я знав про його надзвичайну репутацію та добре знав про його роботу у Гельсінській спілці з прав людини та в міжнародній правозахисній організації “Меморіал”, що є лавреатом Нобелівської премії. Для мене було честю життя працювати з ним.

Наскільки оптимістично ви налаштовані щодо того, чи судитимуть врешті-решт Путіна та інших за воєнні злочини?

Можливо шанси побачити Путіна на лаві підсудних невисокі, принаймні на цей момент, але ніколи не кажи “ніколи”. Утім, не це головне. Документування злочинів забезпечує можливість майбутнього правосуддя та стане основою для оцінки збитків і відшкодування. Точна інформація про масштаби злочинів протистоїть фальшивому російському наративу.

Крім того, такі гуманітарні організації як ХПГ виконують дуже важливу психологічну функцію, оскільки вони дозволяють жертвам говорити з кимось, хто їх слухає, хто документує їхній досвід, сприймає їх серйозно та створює як юридичні, так і історичні документи. Ті, хто пережив російські звірства, часто настільки глибоко травмовані нещодавніми подіями, що важливо, щоб вони мали відчуття контролю на своїм життям. Вони повинні знати, що їхні страждання, їхні жахливі втрати видимі, задокументовані та не будуть забуті. Що їхні життя важливі. Наш обов’язок — забезпечити це.

Джон Голл викладає міжнародне право, права людини, делікти та трудове право в Школі права Фаулера в Чепменському Університеті. Уродженець Англії, він здобув ступінь бакалавра американістики в Університеті Сассекса та ступінь доктора сучасної історії в Оксфордському університеті. Він став першим студентом, який двічі отримав премію Карла Мейсона Франкліна з міжнародного права. Його докторська дисертація “Вгамування шторму: відновлення порядку в постреволюційній Південній Кароліні” була нагороджена премією Сари Нортон з історії. Протягом 10 років він був професором і завідувачем кафедри коледжу Альбіон у Мічигані, де викладав курси ранньої американської та військової історії. Голл провів широкі польові дослідження з прав людини у Філіпінах та Камбоджі, де його робота була зосереджена на притягненні до відповідальності червоних кхмерів, вивченні умов праці на виробництві, боротьбі з торгівлею людьми.