Від Осло до Харкова: вже майже 250 постраждалих від російської агресії отримали від ХПГ Нобелівські кошти

“У мене була мама. І батько був. А тепер немає…” — каже харків’янка Тетяна, ледь стримуючи сльози. Вона — медик, працює з дітьми, а від початку повномасштабної війни ще й у госпіталі рятує військових. Що пов’язує її зі Скандинавією? Тетяна — одна з багатьох, хто отримав допомогу від Нобелівського комітету — через Меморіал і ХПГ.

Пів року тому правління Міжнародного Меморіалу вирішило передати половину Нобелівської Премії миру Харківській правозахисній групі, яка є єдиним активним відділенням Меморіалу в Україні. У ХПГ одразу вирішили спрямувати ці кошти на допомогу цивільним, що постраждали від російського вторгнення, насамперед тим, хто втратив рідних.

Відтоді майже 250 українців, у чиї родини увірвалося горе, отримали нобелівські гроші. Сума невелика — три тисячі гривень. Ця допомога не поверне вбитих ворогом найближчих людей. Це лише тоненька ниточка, що поєднує великий, далекий від війни, світ із трагедією кожної окремої людини.

...Батьки Тетяни мешкали в селі Борисівка Харківської області, біля самого кордону з Росією.

— Борисівка опинилася в окупації з першого дня. Усі ми, діти, були в той момент в Харкові. Коли мені мама повідомила про окупацію, я саме на роботі була, у мене було добове чергування, — розповідає Тетяна. — Мама загинула 12 травня. Я була у госпіталі. Чула, що надходить багато смс. Зрозуміла: щось не те відбувається, адже коли я на чергуванні, мені мама завжди дзвонила ввечері, коли я більш вільна. А потім мені зателефонувала моя знайома, у якої теж батьки залишилися в окупації. Сказала, що мами моєї немає. Мені стало погано…

Спочатку Тетяні сказали, що у її матері не витримало серце. Лише згодом вона змогла зв’язатися з маминими односельцями та з’ясувати, що ж саме сталося.

— 12 травня зранку був приліт… — каже жінка. — Село, окупація, зв’язок поганий… Люди збиралися разом — порозмовляти, обмінятися новинами. Вони сиділи на сонечку. Коли почався обстріл, вони побігли ховатися в гаражі. Мама затрималася, молодого хлопця вперед пропускала… І в спину їй осколок зайшов: прямо під лопатку. Навіть крові не було. Вона просто присіла, і люди вирішили, що у неї із серцем погано стало. Там же паніка, багато було поранених. Вже потім, коли переодягали, помітили дірочку на спині. Люди з села її поховали.

Батько Тетяни після трьох інсультів потребував постійного догляду. Він не міг ходити й розмовляти. Російські військові забрали його до Бєлгорода, як недієздатного. Там він і помер у лютому.

— Я знала, де він перебуває… Але забрати ніякої можливості не було, зверталася усюди, — розповідає Галина. — Туди б я доїхала, а назад? Вони ж там все знали — де я працюю, що мій брат у ЗСУ служить. Коли ще мама була жива, до неї приходили окупанти, допитували, хотіли, щоб я пішла на співробітництво. А мама казала їм, що в неї немає телефона, вона його ховала. Вона ж у мене з Заходу України, українською мовою розмовляла, і вони до неї не дуже добре ставилися.

На могилу мами діти потрапили лише в листопаді, коли Борисівку звільнили. Та й навіть тепер там дуже небезпечно, ворог занадто близько.

— Мама була чудовою людиною, — пригадує Тетяна. — Все життя допомагала нам, її дітям. Кожного року ми казали їй: “Давай не будемо город садити, ми можемо самі собі все купити!” А вона відповідала: “Та я трохи посаджу!” А потім нам усі ті овочі роздавала. Вона завжди намагалася щось зробити для своїх дітей, онуків. А коли щось не так, то й полаяти могла. Але при цьому вона дуже добра була. Так нас усіх любила, оберігала, вважала найкращими… Пройшов рік, а мені все ще здається, що вона жива. Вона не відпускає мене, я розповідаю цю історію, ніби фільм. Батьків я своїх не ховала. Хочеться, якось доробити все до кінця. Але війна триває, обстріли тривають.

“Програма гуманітарної допомоги постраждалим від воєнних злочинів розрахована на декілька років. Але дуже хотілося б, щоб взагалі не доводилося надавати таку допомогу, щоб не було жертв, — каже координатор проєкту Олекса Ярославцев. — На жаль, реальність інша: родин, у яких є загиблі, вкрай багато. Намагаємося допомогти всім, хто звертається і має підтверджувальні документи. Пропускати через себе усі ці історії важко. Деякі з них вражають, закарбовуються у пам’яті. Наприклад, мешканець маленького села на Чернігівщині, який, маючи багатодітну родину, не злякався і кинувся зупиняти російські танки. Загинув. Або та ж Буча, в якій на очах жінок, матерів російські військові розстрілювали чоловіків та молодих хлопців. Це важко навіть читати у вигляді свідчень та медичних документів. Можна лише уявити, як себе почуває та мати або дружина загиблого!

Непросто і нашим юристам, які не тільки вислуховують, а ще й формують документи для слідчих органів, супроводжують постраждалих під час опитувань. Дуже важка, але сьогодні вкрай необхідна робота!”

Нагадаємо, ХПГ надає правову, психологічну та гуманітарну допомогу та здійснює моніторингові візити до деокупованих територій, аби допомогти мирному населенню та задокументувати вчинені злочини.