Голод — російський інструмент геноциду в Маріуполі

Висновку, що Росія дійсно використовує відсутність доступу до продовольства як потужну зброю і важіль у переговорах, дійшли як міжнародні, так і українські експерти. За Римським статутом “умисне використання голодування цивільного населення як методу ведення війни шляхом позбавлення його предметів, необхідних для виживання” є воєнним злочином.

Але у випадку з Маріуполем йдеться не лише про це. Наприкінці серпня правозахисна ініціатива T4P презентувала подання до Міжнародного кримінального суду, де обґрунтувала, що Росія не просто скоїла в українському Маріуполі низку воєнних злочинів, а вчинила справжній геноцид. Юристи вказали, що злочин відбувся в трьох формах: це вбивства, створення життєвих умов, які призводять до знищення захищеної групи, і депортація дітей.

Другий пункт цього переліку містить, поміж іншим, і позбавлення людей доступу до їжі та води. Про особливості доведення цієї складової злочину геноциду говоримо зі співавторкою подання кандидаткою юридичних наук Катериною Буряковською.

— Чи можемо ми уявити, скільки людей в Маріуполі загинуло саме від голоду, а не безпосередньо від обстрілів? Адже, не маючи доступу до міста, довести, що певна людина померла саме від нестачі їжі, неможливо. Та й росіяни просто знищили багато тіл загиблих.

— Так, наразі це видається неможливим, допоки місто знаходиться в окупації. Тільки всеохопне розслідування кожної справи зможе дати розуміння про загальну кількість загиблих в Маріуполі. Лише окремі телеграм-канали є джерелом цінної інформації про смерті та загибелі людей в Маріуполі протягом лютого-травня 2022 року. 

— Чи взагалі для доведення цього злочину у міжнародних судах потрібна наявність жертв чи достатньо наміру і дій, направлених на створення умов життя, розрахованих на знищення групи?

— Щодо відповіді на це запитання інформативним є посилання на Конвенцію ООН 1948 року щодо запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Це перший міжнародний документ, який проголосив геноцид злочином і визначив зобов’язання держав щодо попередження його, криміналізації у своєму законодавстві та покаранні винних. Стаття 6 Римського статуту повністю відтворює статтю ІІ Конвенції ООН 1948 року.

Якщо звернутися до підготовчих матеріалів Конвенції, то з’ясується, що бельгійська делегація висунула пропозицію замінити початкову фразу “умови, спрямовані на заподіяння смерті” на іншу: “умови, розраховані на фізичне знищення”. Це продемонструвало очевидну різницю між пунктом с) (“навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення”) та пунктом а) (“вбивства членів групи”) статті ІІ Конвенції (як і ст. 6 Римського статуту). Ця різниця полягає саме у часовому вимірі настання летальних наслідків: у разі “вбивства членів групи” акт знищення супроводжується матеріальним діянням і збігається з ним. В іншому випадку йдеться про “метод знищення, за допомогою якого злочинець не вбиває членів групи негайно, але в кінцевому підсумку має на меті їх фізичне знищення”.

Тобто для обґрунтування ймовірного геноциду за пунктом с) статті 6 Римського статуту важливо продемонструвати, що були умисно створенні умови життя, які об’єктивно (розумно) здатні призвести до смерті людей із захищеної групи, навіть не підраховуючи жертв.

— Як саме російські військові створювали нестерпні умови, зокрема голод?

— Маріупольська територіальна громада, де на момент вторгнення проживало 446 тис. жителів, приблизно з восьмого-дев’ятого березня опинилась у повній облозі, поєднаній із безперервними обстрілами житлових будинків, об’єктів критичної інфраструктури.

Евакуація з міста була майже неможливою або вкрай небезпечною. Облога міста тривала до 20 травня 2022 року, коли відбулась повна евакуація всіх, хто перебував на території заводу “Азовсталь”. 

У поданні ми продемонстрували у хронологічній послідовності дії, якими російська сторона (ймовірно, якщо говорити юридично коректно) створювала умови, які об’єктивно могли призвести, і призвели зрештою, до фізичного знищення українців, що проживали на той момент у Маріуполі. Вже на початку березня 2022 року маріупольці були позбавлені основних засобів, що забезпечують базові потреби людей. Не було опалення. Через постійні обстріли перестала поступати вода. Міський водоканал розвозив питну воду, поки це було можливо. 6 березня “Лікарі без кордонів” повідомляли, що їхні співробітники в місті наголошують на терміновій необхідності відновлення доступу до води. Їхній координатор із надзвичайних ситуацій розповідав, що люди п’ють дощову воду або збирають сніг, що вони буквально вламувалися в тепломережі, щоб взяти з них воду та мати можливість бодай помити руки. 6 березня 2022 року маріупольська міська рада повідомила про смерть від зневоднення 6-річної дитини, мати якої загинула від обстрілу.

Атаки на склади з продовольством також відбувались майже з перших днів вторгнення, що наштовхує на думку про цілеспрямований та свідомий характер цих атак. Людей хотіли позбавити доступу до їжі. Двічі було атаковано Маріупольський офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста. Голова Всесвітньої продовольчої програми  ООН Девід Біслі тоді заявляв, що люди “вмирають з голоду” в обложеному російською армією Маріуполі. Відсутність доступу до їжі, помножена на щільні обстріли, створювала особливу небезпеку для уразливих груп населення. Додаткового забезпечення гуманітарною допомогою протягом березня не відбувалось, попри численні спроби ООН, МКЧХ та іноземних держав.

Так, 31 березня 2022 року було заблоковано гуманітарний конвой Всесвітньої продовольчої програми ООН, пізніше — МКЧХ. Як ішлося у доповіді Московського механізму, російські військові блокували автобуси, всупереч домовленостям про припинення вогню. Автобуси мали перевозити гуманітарну допомогу та вивозити мирних жителів на окуповані території та з них на схід Луганської та південь Запорізької областей України. Тоді цю інформацію підтверджували й інші країни, які звинувачували Росію в перешкоджанні доставленню їхньої гуманітарної допомоги до Маріуполя.

Також об’єктами першочергових атак були пожежні частини, заклади охорони здоров’я. При цьому, блокуючи місто, російська сторона не давала можливості людям врятуватись від збройного конфлікту та облоги. Майже з першого дня вторгнення Маріуполь був оточений російськими силами, гуманітарні виїзди цивільного населення були заблоковані російською стороною. Можливим був лише виїзд в сторону Росії або так званих “Донецької чи Луганської Народних республік”. Більшість людей вимушені були погоджуватись на такий шлях, не маючи іншого варіанту або отримуючи погрози з боку російських окупантів. Фактично це означало примусове переміщення: хоча зовні це виглядало як добровільне рішення містян, проте, враховуючи обставини гуманітарної кризи та надзвичайної небезпеки, це було вимушене рішення.

Ми вважаємо, що усі ці ймовірні дії російської сторони мали разом кумулятивний ефект, створювали умови життя, які з високою ймовірністю могли призвести до фізичного знищення українців у Маріуполі.

— Як довести, що саме росіяни вчиняли ці дії? Вони ж бо казатимуть, що це наші, мовляв, били по складах?

— Наразі це можливо встановити лише на підставі відкритих джерел, а також звітів міжнародних організацій, які процитовані у нашому Поданні. Цікаво, що ми також наводимо заяви міжнародних організацій, які самі були в оточенні деякий час. Зокрема, Міжнародний комітет Червоного Хреста у своєму твіттері вказував, що його маріупольські колеги на місцях переховуються в укриттях: “Немає електроенергії, води та газу. Тобто немає засобів для опалення. Деякі люди все ще мають їжу, але я невпевнений, на скільки її вистачить. Багато хто повідомляє, що немає їжі для дітей”.

Також деякі загальновідомі факти про хід бойових дій можуть непрямо свідчити про те, що атаки були вчинені саме російською стороною. Наприклад, авіанальоти. Українська авіація вже не могла діставатися туди через протиповітряну систему росіян. Авжеж, це має бути доведено слідством, і це наразі не має характеру юридичного аргументу.

— Яким є міжнародний досвід у доведенні такої складової геноциду, як створення нестерпних умов через відсутність доступу до їжі і води? Які складнощі можуть бути в доведенні цього в нашому випадку?

— Досвід міжнародних трибуналів є дуже обмеженим щодо розгляду злочину геноциду, але ще “біднішим” він є щодо цієї складової. В ухвалі Міжнародного кримінального суду, якою винесено ордер на арешт Омара аль-Башира, колишнього президента Судану, Суд дійшов висновку, що забруднення води, поєднане з переміщенням людей, може становити геноцид, якщо доведено намір. Але це лише ухвала щодо арешту, а не рішення по суті. І потім — це другий ордер на арешт щодо Омара аль-Башира; у першому від 2009 року Прокурор МКС не зміг переконати Суд у наявності геноциду у його політиці.

Решта справ, які перебували на розгляді у міжнародних кримінальних трибуналах, свідчить про труднощі у доведенні цього злочину, які пов’язані із обґрунтуванням захищеної групи та доведенням наміру; а також із віднесенням певних дій до геноцидальних. Доведення геноциду вимагає обґрунтування того, що геноцидальні дії спрямовані проти представників конкретної групи саме тому, що вони до неї належать, і саме із наміром її знищити повністю або частково.

Можна, тим не менш, спостерігати, що практика міжнародного кримінального права хоча і повільно, але розвивається. До прикладу, до 2010 року, тобто до другого ордеру на арешт Омара аль Башира, трибунали не вбачали у “вигнанні з дому” ознак геноциду за пунктом с) статті ІІ Конвенції ООН 1948 року. Але Міжнародний кримінальний суд відійшов від такого обмеження.

Під час роботи над поданням ми намагалися зрозуміти, як переконати Прокурора МКС, що дії російської сторони у Маріуполі були не просто воєнними злочинами, тобто порушеннями норм про невибіркові атаки, про розрізнення цивільних та воєнних об’єктів. Воєнні злочини та порушення норм міжнародного гуманітарного права були “інструменталізовані” російською стороною, тобто використані як інструменти для вчинення злочину геноциду проти українців у Маріуполі.

Ретельне дослідження та вивчення як фактичних даних, так і контексту війни Росії проти України сприятиме встановленню істини і справедливості для українців як національної групи, яким би судом ця справа не розглядалась.