Про критичний стан Дмитра Шурди повідомила Маріупольська міська рада із посиланням на матеріал ТСН.
Дмитру 60 років. Він відомий боксер, знаний тренер, арбітр, секретар Федерації боксу Маріуполя. Коли почалося повномасштабне вторгнення, був на змаганнях у Луцьку. Щоб врятувати родину, яка залишалася в Маріуполі, прорвався в обложене місто на початку березня. Проте виїхати було непросто. На пошуки пального для автівки пішло десять днів. Тим часом Дмитро з сім’єю волонтерили.
“Ми з донькою і чоловіком співпрацювали з волонтерським центром, допомагали мешканцям Маріуполя вижити в тому пеклі”, — розповідала дружина Дмитра, Світлана Шурда, в червні 2023 року.
16 березня з Маріуполя вдалося виїхати Світлані з дочкою. Дмитро не поїхав: поступився місцем жінкам і дітям — в автівку і так дивом помістилося вісім людей. Пообіцяв виїхати з найпершої нагоди.
“Ми як оселедці їхали. Але ми були дуже вдячні Богові, що зуміли виїхати. Їхали до Бердянська і там ночували. Потім до Токмака і там теж зупинилися на ніч. А на третій день дісталися Запоріжжя”, — пригадувала донька Дмитра Ніка.
Коли Світлана з донькою Нікою вибралися з окупації, вони довідалися, що Дмитро у полоні.
— Коли мій чоловік 17 березня 2022 року намагався виїхати з Маріуполя, його затримали на блокпосту, — розповідала Свтілана. В інтерв’ю ТСН вона припустила, що затримали його через те, що знайшли в телефоні фото червоно-чорного прапора. Відтоді він у полоні.
У квітні Дмитру вдалося зв’язатися з родиною телефоном. Він лежав у Донецьку в лікарні з інфарктом. “Після цього потрібне довге лікування і реабілітація, але його знову повернули в колонію, — казала Світлана. — Поки Дмитро знаходився в полоні, його донька Ніка стала чемпіонкою Європи зі стрибків у воду серед юніорів, але батько про це дізнався через пів року”.
Навесні 2023 року родина побачила в інтернеті відео з полоненим Дмитром. На ньому він передає вітання родині і колегам-боксерам. Каже, що в нього все добре. Але, як згодом розповів журналістам Роман Макаренко, який тоді перебував у полоні разом із Дмитром і згодом був звільнений, Шурда вже на той момент дуже погано почувався:
“Це був 23-й рік. Було все погано, дуже погано. В нього було аж два інсульти там. Його там і відкачували, і швидка допомога до нього приїжджала. Це ще в Горлівці було. А потім, коли нас привезли до Тореза, то там уже в нього виявили і туберкульоз, і ВІЛ-інфекцію”.
Восени 2024-го року Дмитра Шурду етапували до Алтайського краю РФ, а згодом у Смоленську область — до СІЗО №2 міста Вязьма. Морпіх Олександр Кім повернувся з полону під час одного з останніх обмінів. Він розповів, що бачив Дмитра, і стан його — критичний: “Там є десь приблизно 30% тяжкохворих полонених, які отримують зранку на ранковій перевірці медикаменти. І я вам скажу відверто: його стан на тлі всіх інших — найгірший”.
Переслідувати і брати в полон цивільних, як і переміщувати їх вглиб своєї території, забороняє Міжнародне гуманітарне правою. Попри це, за словами директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, у РФ та на окупованих нею українських територіях в неволі перебуває щонайменше 15 тисяч цивільних українців. Частина з них проходить через судові процеси. Їх судять за загальнокримінальними статтями — зазвичай це тероризм, шпигунство тощо. Після вироку шанси знайти місцеперебування цивільного, дізнатися про його стан, передати щось через адвоката зростають. Проте більша частина незаконно затриманих цивільних залишається за ґратами без суду і вироку.
“Більшість, яка не засуджена, — і військові, і цивільні — перебуває в неволі в режимі інкомунікадо, без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом, — розповів Євген Захаров. — Левова частка з них постійно піддаються катуванням та жорстокому поводженню в різних формах. І якщо військовополонені ще можуть розраховувати звільнитися через обмін, то у цивільних шанси бути звільненими таким чином мізерні… Цивільні українці утримуються в неволі без будь-яких правових підстав, і єдино можливим коректним рішенням було б їх звільнити без будь-яких попередніх умов”.
Чимало полонених українців мають критичні проблеми зі здоров’ям, що мало б бути окремою підставою для їхнього негайного звільнення. Втім, людей продовжують тримати за ґратами і піддавати тортурам. Ми писали про загибель у полоні цивільних бранців — Вікторії Рощиної, Євгена Матвєєва, Олексія Винниченка, Олександра Маркова. За інформацією Омбудсмана Дмитра Лубінця, в неволі від катувань загинуло щонайменше 406 українських полонених — як військових, так і цивільних. Тим часом Офіс Генерального прокурора повідомляв про досудові розслідування за фактами загибелі 311 полонених у ворожих місцях несвободи.
13 липня Європейський Союз та Україна виступили зі спільною заявою щодо утримуваних у російському полоні цивільних. “Ми настійно закликаємо Росію та Білорусь забезпечити негайне, безпечне та безумовне повернення до України всіх свавільно затриманих, незаконно депортованих та примусово переміщених українських цивільних осіб, включаючи дітей, — йдеться в документі. — Ми рішуче засуджуємо систематичну відмову Росії підтвердити особи, місцезнаходження та долю українців, які перебувають у полоні або зникли безвісти, що є порушенням її зобов’язань за міжнародним гуманітарним правом та міжнародним правом прав людини, та закликаємо всі держави посилити скоординований тиск на Росію, щоб вона виконала ці зобов’язання без подальших зволікань”.
