Вони не пішли на співпрацю з окупантами у Вовчанську

Олександр Скрипніченко — депутат міської ради у Вовчанську, а його дружина Наталія працювала завучем у школі і виявилася однією з лише трьох вчителів, хто не погодився співпрацювати з російською адміністрацією. Подружжя розповідає про обшуки, життя в окупації та емоції у день звільнення півночі Харківщини.

Наталіє та Олександре, ми зараз з вами перебуваємо в Харкові, але ви живете у Вовчанську. І жили там протягом усього часу окупації.

Наталія: Так, 6,5 місяця або 200 днів ми прожили в окупації.

Можете пригадати, як для вас почалася окупація?

Олександр: Окупація почалася з великого шоку, тому що о 4 годині ранку було чути шум ракет, які пролітали над нами. Тобто ми прокинулися від незрозумілого шуму. А це, як виявилось потім, були ракети, які пролітали через Вовчанськ, через наше село Вовчанські Хутори. Від них залишався тільки шум і світло. Над нами набирали старт ракети, які летіли в бік Харкова, в бік інших міст України.

Наталія: А вже на початку сьомої пішли танки нашим селом Вовчанські Хутори в напрямку Харкова.

Олександр: Вони спокійно зупинялися в супермаркеті у нас у Вовчанську. Заходили в магазин, скуплялися. І далі їхали, направлялися у бік Харкова. На початку, я пам’ятаю ще, вони просили поліцейських виходити на роботу, продовжувати патрулювати вулиці. Місцевій раді продовжувати займатися комунальними справами.

У нас на початку збирали депутатів і проводили роботу [переконували], що потрібно відкривати магазини, аптеки. Щоб зняти цим із людей стрес. Тому що в перші дні все почало зачинятися, люди почали все розбирати. Коли вже підірвали міст у Старому Салтові, ми повністю були відрізані від Харкова. Нам не підвозили ані продукти, ані медикаменти, ані паливо. Нічого не підвозилося, у першу чергу зачинилися банкомати. Люди не змогли навіть зняти гроші з карток, які в них були. Зарплати, пенсії. Це такий перший шок був.

Чи приходили до вас росіяни?

Олександр: Так, до нас приходили неодноразово. До нас приходили 5 разів. Вперше приходили питали про мисливську зброю. Це було у перші тижні. Сказали, що потрібно на час бойових дій та воєнного стану здати мисливську зброю на зберігання до Вовчанського районного відділу поліції. Вони приїжджали, вилучали її та вивозили туди.

Наталія: Але при цьому жодних довідок не давали. Приїхали навіть без ручки, без паперу. Ми винесли їм зошит, ручку дали, щоб вони могли записати дані. Одного разу приїжджали ФСБ. З обшуком приїжджали, тому що у нас син офіцер Збройних сил України. Хтось їм сказав про це, вони приїхали й перше питання у них було: “Де ваш старший син?” А потім: “Покажіть кімнату старшого сина”. Вони обшукали будинок та всі будівлі, які є у нас у дворі.

Чи вдалося їм щось знайти?

Олександр: Так, знайшли. У нас від сина залишилася деяка державна символіка, шеврони. Прапор знайшли в його кімнаті. Я їм сказав, що тут нічого немає дивного — це ж державна символіка, на що вони відповіли: “Не хвилюйтеся, скоро у вас цього не буде”, — цієї державної символіки. Ось так якось. Вони так до цього ставилися. Що вони мали на увазі, я навіть не можу уявити. Тому що у кожної держави є своя символіка, яка б держава не була. Це прапор, герб, мова.

Наталіє, я знаю, що ви працюєте завучем з виховної роботи у місцевій школі.

Наталія: Так.

Зараз багато говорять, що вчителі почали співпрацювати з росіянами. Але ви відмовились.

Наталія: Так, я відмовилась співпрацювати. Нас останніх викликали написати заяви. Ми були у відпустці до 10 серпня, але 29 липня нас викликала директорка школи й сказала, що треба написати заяви на звільнення з української школи, тому що ми будемо здавати печатки. Їх будуть утилізувати. Потім вона сказала, що всі пишуть заяви на звільнення, але ось, поруч, лежать заяви, які люди пишуть, щоб йти працювати до російської школи. На що ми відповіли, що ми не підемо працювати. Директорка нам сказала, що кожен робить свій вибір.

Ми не пішли на співпрацю. Нас всього не пішло троє людей з педагогічного колективу. А інші пішли.

Олександр: Ми кілька разів збиралися виїжджати. Одного разу ми хотіли виїхати через місток, який ще залишався, через село Рубіжне. Ми вже домовилися виїжджати в колоні. Але в той день, коли ми домовлялися, колона ця потрапила під обстріл, там дуже багато загинуло людей. І ми таким чином зупинилися. Ще раз ми хотіли виїжджати через Росію до Європи, щоб заїхати потім в Україну. Але у нас батьки похилого віку, я боявся, що мене не пропустить ФСБ через російський кордон, тому що складали в селі списки всіх депутатів: якщо вже приїжджали ФСБ з перевіркою, мене б могли там затримати. Знаємо приклади людей, які виїжджали, їх затримували, а потім вони потрапляли у в’язниці, де їх катували та допитували. Багато було таких випадків.

А життя у вашій громаді під час окупації — яке воно було?

Олександр: Дуже важке було, тому що ми довгий час були без світла. З 7 квітня по 10 червня ми жили без світла. Більше двох місяців — це було дуже важко для людей. До того ж, не було продуктів. Ліків не було. Я вже не кажу про лікарів і спеціалістів. Тому що багато хто виїхав. Лікарів дуже багато повиїжджало за кордон.

Наталія: Щоб не йти на співпрацю з росіянами.

А чи могли росіяни затримати когось на вулиці? Якщо так, то за що?

Олександр: Так, могли затримати, якщо ти без документів їдеш. Могли затримати за те, що ти не дотримуєшся комендантської години. Улітку комендантська година у нас починалась з 20:00. Це зарано було. На початку взагалі було повне безвладдя.

Я думаю, що ви довго чекали повернення української армії.

Наталія: Дуже! Але я з перших днів казала, що наші хлопці прийдуть. На що мені відповідали: “Ти не розумієш, ти ж удома сидиш, ти нічого не розумієш. Ми ходимо Вовчанськом, ми бачимо, це вже все — це назавжди вони прийшли”. Кажу: “Ні, наші хлопці прийдуть. Обов’язково!” Десяте вересня, мабуть, ніколи не забудеться, воно й зараз стоїть перед очима. Я готувала обід, Сашко зайшов, мовляв, швиденько готуємо льох, тому що хтозна… Будуть бої. Ми не розуміли, як це відбуватиметься. Я кажу: “Сашко, почекай”. Я почала верещати, кричати: “Ура!” Я дочекалася. Російським військам ніколи було відбиватися, їм треба було тікати.

Олександр: Вони всі швиденько згорнулися — за 20 хвилин, як нам сказали. Година-дві та всі покинули Вовчанськ. Вовчанськ став порожнім повністю.

Наталія: Звільненим від російських військ.

Без жодного пострілу?

Олександр: Так, без жодного пострілу відбулося це все. Але потім минуло декілька днів і почалися обстріли, які продовжуються, на жаль, до сьогодні. Стріляють по всіх селах. По Вовчанську стріляють. Хоча, я скупчення техніки не бачив. Їздять іноді військові. Куди стріляють? Просто по мирних будинках стріляють, гинуть люди. Ми потрапили під обстріл. Загинула на наших очах молода дівчина. Залишилась дитина. Це серед білого дня. Спочатку вони обстрілювали лише вночі.

Наталія: Після першої години ночі — чекай на постріли. А тепер зранку й до вечора. Стріляють куди їм заманеться.

Олександр: Звісно, важче стало через обстріли. Але дихати стало легше й самопочуття стало краще.

А куди поділися колаборанти?

Олександр: Це вирішить суд — хто колаборант, хто не колаборант. Я вважаю, що більша частина втекла. Навіть 90% їх втекло. Вони виїхали до Росії. Зараз, по чутках, вони всі жалкують та хочуть повернутися додому. Більшість із них. Багато хто вертається: ми чули, через Суми верталися. Багато до нас в село прийшли. І назад через митницю пішки повернулися за тиждень. Багато хто до Харкова приїхав через Європу. Поживши там, люди розуміють, що це не їхнє місце, не їхня Батьківщина. Не наше життя. Там зовсім інше життя.

Ви розповідали, що існують телеграм канали, куди публікують людей з проукраїнською позицією у Вовчанську. І ви навіть двічі потрапили туди, так?

Олександр: Так. Ми його не бачили, але нам друзі двічі вже надсилали, бо в нас інтернет там поганий. Вони двічі нам надсилали різні фотографії, де ми утрьох зі старшим сином. Але ми не можемо зрозуміти: які ми бандерівці, які ми нацисти? Ми живемо в Україні, живемо в себе вдома, на Батьківщині — там, де виросли, там, де нас народили та виховали батьки.

Наталія: І любимо свою Батьківщину.