пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200404
09.04.2004

Домовина на... дивіденди.

   

20 грудня минулого року у с.Федорівка Карлівського району на Полтавщині сталася страшна трагедія: нелюди по-звірячому вбили родину Чинарових. Залишилася живою лише 16-річна донька, яка в той час була на дискотеці: повернувшись додому вона побачила понівечені трупи мами, тата, дідуся, бабусі й 13-річного брата.

Для розкриття резонансного злочину в район понаїхало кілька сотень міліціонерів та міліцейське начальство не лише з Полтави, а й з Києва. У кожному селі хапали десятки чоловіків, найперше тих, хто хоч коли-небудь переступав закон. У всіх примусово відбирали відбитки пальців, що саме по собі протизаконно. Та це квіточки! Карлівчани розповідали, що до схоплених масово застосовували тортури, змушуючи зізнатися в останньому серійному вбивстві та нерозкритих вбивствах людей минулих років, яких, як сказав у виступі по місцевому радіо голова Карлівської райдержадміністрації В.Слєпцов, аж 12. Не витримуючи тортур чоловіки вистрибували з другого поверху райвідділу міліції, ламаючи руки-ноги...

Не минула “сія чаша” й Голобородьківку. 23 грудня в село налетіло хтозна скільки людей в камуфляжі з автоматами й у бронежилетах і давай хапати чоловіків. “Облава!” – з жахом шепотіли люди. “Воронки” вивезли майже сімдесят чоловіків.

У число підозрюваних потрапив і 43-річний В’ячеслав Азаров. Колись, по молодості, сидів за хуліганство. Але вже років десять громаді нічим поганим не докучав, жив тихо-мирно, тримав пополам з підприємцем Олександром Опанасенком продуктовий ларьок. Та 19 грудня чийсь підступний постріл обірвав життя його молодого компаньйона...

Не сказав про В.Азарова чогось надто поганого й голова Голобородьківської сільради В’ячеслав Старейко: сумирний, єдине що “вживав”.

Сестра В’ячеслава Валентина Сіроштан розповіла, що брат почав пити з 2000-го року, коли в Карлівці на хлібоприймальному підприємстві було вбито двох чоловіків (він тоді в другому шлюбі проживав в райцентрі). А оскільки В’ячеслав раніше був судимий, то завжди, де б що не трапилося, особливо ж у таких випадках, його забирала міліція. От і того разу його забрали УБОЗівці як підозрюваного в убивстві на ХПП. І так катували, так били, що він довгий час після того й “по великому”, й “по маленькому” ходив кров’ю. Казав, що навіть якісь ін’єкції йому кололи. З того часу й почав В‘ячеслав заглядати в чарку, бо як не вип’є, – ввижаються йому кати в міліцейських погонах, то й заливав марення оковитою...

Після розлучення В.Азаров жив у матері в Голобородьківці. На здоров’я, розповідає сестра, не скаржився. Коли за ним приїхали УБОЗівці, переодягнувся в чисту білизну. Міліціонери сказали, що їм його потрібно опитати й через дві години він повернеться. Більше рідні живим В’ячеслава Азарова не бачили.

Через два дні, тобто 25 грудня 2003 року, В.Азарова у супроводі районного нарколога відправили “швидкою допомогою” до Полтавської обласної психлікарні. Ті, хто його бачив перед відправленням туди, розповідають, що він був адекватним, нормально розмовляв, але по дорозі дуже часто просився в туалет. Сестра кілька разів возила продуктову передачу до психлікарні, але побачити брата лікарі жодного разу їй не дозволили. Натомість передали великий список необхідних ліків, які вона купила. Кажуть, певно, й пацієнт відчував, що скоро відійде за межу, бо просив побачення з матір‘ю, щоб попрощатися. Не дозволили....

А 3 січня рідним В.Азарова передзвонили з психлікарні й повідомили, що він помер від “білої гарячки”. Великою проблемою, зокрема, фінансовою, для них стало перевезти тіло небіжчика з Полтави.

Та коли готували тіло В’ячеслава Павловича в останню путь, рідні вжахнулися від побаченого: два пальці на ногах були зовсім чорні, а решта – ніби чимось подавлені, пальці рук сині, як і шия, краї вушних раковин почорніли, на губах полопалися великі пухирі. “Біла гарячка” таких проявів, одначе, не має...

Місцеве сільгосппідприємство, куди здав свій земельний пай В.Азаров, трохи допомогло з організацією похорону: в рахунок дивідендів виділило труну, машину до цвинтаря, відважили 10 кг м’яса на поминки... Решту на похорон скинулися односельці: хто п’ять, хто десять гривень.

У В’ячеслава залишилося три доньки: 13, 11 й 4 років.

“Я боюся вночі спати, – каже сестра В.Азарова Валентина Сіроштан. – Не зможу я довести, що мого брата катували. Правда все одно буде на боці тих, хто має владу і зброю в руках. У мене немає ні грошей на адвоката, ні душевних сил боротися з тими виродками. Ми абсолютно безправні! Я у відчаї від беззахисності й від безсилля. Ми всі страшенно боїмося міліціонерів, бо вони з кожним можуть зробити що завгодно і їм за це нічого не буде. Одна жінка з нашого села пробувала судитися з міліціонером, який ні за що прямо в райвідділі знущався над її сином. Вона зняла побої, але зрозуміла, що шансів отримати моральну й матеріальну сатисфакцію через суд у неї мізерні. Тож вона взяла гроші, якими відкупився той молодий “мент”.

Односельці пані Валентини вважають, що цій жінці пощастило, що вони з сином отримали хоч дещицю, хоч у такий спосіб... Скількох іще мордуватиме й калічитиме той лейтенант, відомо тільки Господу Богу. А що це буде саме так, сумніватися не доводиться: нормальні хлопці довго у міліції не витримують, або стають такими ж садистами й мздоімцами, або звільняються. Пригадуєте недавній “Подвійний доказ”, присвячених темі катувань в правоохоронних органах? Телепередача викликала суспільний шок, хоч оприлюднене на ній – крапля в морі...

Незалежна преса чимало писала про катування, про махрове беззаконня й повну безкарність садистів у погонах. Але це не зупиняє катів, що калічать і катують від імені держави. Не знаходять від них захисту люди ні в прокуратурі, ні в судах.

І зовсім не риторичне запитання, чи потрібно таке розкриття вбивств, під час якого гинуть невинні люди? І невже єдиний спосіб знайти винних – тортурами змушувати зізнаватися в них непричетних осіб?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори