пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200529
28.10.2005 | Юрій Чумак

Звернення до правоохоронного органу не є поширенням інформації

   

Нещодавно до редакції бюлетеня «Права людини» надійшов лист з Росії такого доволі цікавого змісту:

 

«Дорогие друзья!

На семинаре, который проходил в середине сентября в Москве, профессор Владимир Миронов обратил внимание участников на определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 15 марта 2005 г. В соответствии с которым, в настоящее время стало возможным порочить честь, достоинство и деловую репутацию конкретных должностных лиц, даже если сообщаемые сведения не соответствуют действительности! Совершенно безнаказанно - не боясь обвинения в клевете.

Надо только выполнить единственное необходимое условие - предварительно направить соответствующее заявление в правоохранительные органы.

Ниже - текст этого определения.

С наилучшими пожеланиями,

Сергей Кривенко.

 

Определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 15

марта 2005 г. N 59-В05-1

Обращение гражданина в правоохранительные органы с заявлением, в котором он приводит сведения, касающиеся деятельности конкретных должностных лиц, не может быть расценено как распространение сведений, порочащих честь, достоинство и деловую репутацию этих должностных лиц, даже если указанные сведения не соответствуют действительности.

(Опубликовано в  Бюллетене Верховного Суда РФ N 9 от 20.09.2005).

http://www.supcourt.ru/vscourt_detale.php?id=2773»

 

Якщо не вдаватись у подробиці, то, на перший погляд, цей лист надає факт правового «бєспрєдєлу», освяченого Верховним Судом Російської Федерації. Однак, це лише на перший погляд. Спробую розглянути це питання докладніше.

По-перше, ніяких підстав для того, щоб вважати, що в Росії відтепер з’явилася можливість безкарно ганьбити честь, достоїнство та ділову репутацію посадових осіб, немає. Бо звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Якщо громадяни перестануть скаржитись на посадовців, побоюючись, що, внаслідок перевірок, їх інформація не знайде підтвердження (а таке буває напрочуд часто, не будемо лукавити, і через те, що перевіряючі не бажають «виносити сміття з хати»), вони будуть позбавлені свого права на звернення. Це, неодмінно, призвело б до зростання зловживань з боку недбалих чиновників.

Однак, якщо людина не несе відповідальності за поширення відомостей, у разі звернення до правоохоронних органів, це не дає підстав стверджувати, що подібна відповідальність не виникне, у разі розповсюдження такої інформації у ЗМІ, оприлюднення її під час публічних заходів.

В українському правовому полі існує схожа ситуація.

Хоча в нашій країні взагалі можна не побоюватись звинувачень у наклепі, бо ще у 2001 році відповідальність за наклеп (так само, як і за образу) була вилучена із Кримінального кодексу. Після цього жоден закон не дає визначення терміну «наклеп». А відповідальність за поширення недостовірної інформації залишилася лише цивільною. За статтею 277 Цивільного кодексу. України, «фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації». А у статті 280 міститься норма про те, що у разі, «якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню». Це є загальноприйнятим правилом.

Але, відповідно до рішення Конституційного Суду України (у справі Сердюка – про поширення відомостей, від 10 квітня 2003 року), також не буде поширенням недостовірної інформації, у випадку звернення громадянина до правоохоронних органів з метою повідомити про факти неправомірних дій представників правоохоронних чи інших органів. Навіть якщо такі факти не підтвердяться, особа, щодо якої було повідомлення, не має підстав подавати до суду щодо відшкодування моральної шкоди. Хоча це рішення КСУ стосувалося тлумачення ч. 1 статті 7 «Цивільного кодексу Української РСР», тобто, документу, що втратив чинність на підставі нового Цивільного кодексу N 435-IV (435-15) від 16.01.2003, правочинність цього рішення, на мою думку, продовжує діяти, оскільки регулює питання щодо «поширення відомостей». У редакції нового Кодексу це звучить, як «поширення інформації», що, безумовно, є тотожним «поширенню відомостей».

Існує й аргумент задля того, щоб поставити заслін безпідставним зверненням «доброзичливців» до правоохоронних органів. Бо ніхто не скасовував статтю 27 Закону України «Про звернення громадян», за якою передбачено відшкодування особою за рішенням суду витрат у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості.

Отже, як зазначена ухвала Судової колегії по цивільних справах Верховного Суду РФ, так і згадане рішення КСУ не дають правових засад для зловживання поширенням недостовірної інформації. Навпаки, ці рішення приводять практику судочинства до демократичних європейських стандартів з реалізації громадянами свободи вираження поглядів і права на критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб.
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори