пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200828
03.10.2008 | Галя Койнаш

Керована пам’ять

   

«Ми нічого вам не даємо. Ми не даємо вам Бога, бо самі, власними зусиллями повинні ви знайти його в свій душі. Ми не даємо вам батьківщини, оскільки ви повинні знайти її зусиллями власного серця та мислення. Ми не даємо вам любові, бо немає любові без вибачення, а вибачення – це зусилля, величезне зусилля, яке кожен мусить сам докладати. Ми даємо вам тільки одне – тугу за кращим життям, якого немає, але яке колись буде, тугу за істиною та справедливістю. Можливо, ця туга приведе вас до Бога, допоможе знайти батьківщину та любов.”  Януш Корчак

Під час усіх палких дискусій про історичну пам’ять, одне істотне питання не завадило би поставити: що саме ми «пам’ятаємо»? Адже дискутують люди з різними, іноді протилежними, поглядами, але зі широкими знаннями предмету.  Хотілось би знати, чи вони пам’ятають, наприклад, «Корейську війну».  Моя «пам’ять» про ту безумовно важливу та для багатьох людей суперечливу війну  спирається на кілька абзаців в підручнику з історії, наданих позірною конкретністю та теплотою героями американської комедії M.A.S.H.  Якщо ближче до нашого життя, то досвід родини, можливо, спогади знайомих, надають емоційне забарвлення – та судження – нашій «пам’яті».  Досвід відмежовує нас від тих, чиє життя виткане з інших переживань і спогадів, i це надзвичайно важливо враховувати, коли йдеться про викладання історії в школі.

  Для одного американського гегельянця розвал соціалістичного блоку означав «Кінець історії» (він, щоправда, недовго так вважав).  До такого бравурного висновку з самого початку ставились із скепсисом, насамперед, у тій частині світу, яка, нібито, прямувала немов бригада ударників до славного та беззаперечно демократичного майбутнього. А тим не менш, сподівалися, що маємо кінець брехні та пропаганди.

  Чи страждали ми від патологічної наївності, нехай вирішать інші.  Мова тут буде про одну сферу, де як педагогічний, так і життєвий досвід мене переконує, що ніхто не приречений на рецидив і що не «всі підручники брешуть».  У вільній державі діти не є лише основною складовою для створення «правильно мислячого» та гнучкого громадянина даної країни. А держава, яка намагається творити своїх громадян, замість того, щоб їм служити, ризикує з полону ідеології не звільнитися.

  Другий рік поспіль у Росії обговорюється посібник для вчителів історії.  Концепція новітньої історії Росії першої половини ХХ століття, яка розміщена на сайті видавництва «Просвещение», викликала обурення та нищівну критику у багатьох людей, зокрема, вчителів. Проблема в тому, що не менш засуджували перший прояв цього найгіршого рецидиву совєтського та імперського маразму рік тому, а перша така книжка для вчителів не тільки пройшла, але вже стала основою для кількох підручників з історії.  Поступки, на які влада (можна не лукавити – відомо, за ким криється така «ініціатива») пішла минулого року, прибравши найогидніший розділ про Сталіна, забуті в свіжому пораднику зі створення правильно мислячих росіян.

«Методологічну основу концепції становлять «новітні розробки російських істориків, які актуалізують оцінки нашої історії з огляду на завдання захисту та зміцнення державного суверенітету, виховання громадянина-патріота Росії».“

Наслідки впровадження подібного посібника з його агресивною та ідеологічною  інтерпретацією історії до болю очевидні. «Проблема» Терору, який вже не заперечуєш, «вирішується» в диявольський спосіб: до жертв зарахують лише засуджених до смерті та розстріляних.  Відразу цифри стають не такими жахливими, злочинів режиму теж менше, й взагалі все вже можна впихати в концепцію «успішного та раціонального управління».   Голод в СРСР викликаний погодними умовами.  Можна припустити, що слова «Голодомор» взагалі не будуть вживати.  Це же наша історія, наші рідні, й гірко та просто неможливо миритися з такою огидною брехнею.  

Та й страшно. Колись усі злочини режиму замовчували та заперечували, що принаймні давало дітям можливість зрозуміти, що є про що мовчати, і шанс дізнатися правду за межами школи.  Тепер фактично не заперечують, скоріше виправдують.  Чи можна уявити собі моральну атрофію дітей, яким кажуть, що Катинь, «це не було просто питанням доцільності, але й відповіддю на гибель багатьох (десятків) тисяч червоноармійців у польському полоні після війна 20-х років, ініціатором якої була не Радянська Росія, а Польща».  Будуть, як раніше, батьки, діди та інші дорослі, які тихо пояснятимуть школярам, що все було не так.  Але мало таких, та й вплив підручників, шкільних уроків неможна недооцінити, як би не нарікали, що нудно та нецікаво.  Це стане їх «пам’яттю».

  Україна теж має засвоїти деякі уроки. Інститут національної пам’яті зараз розробляє підручник з історії «з метою сприяння вихованню молодого покоління в дусі усвідомлення своєї національної ідентичності, поваги і любові до Батьківщини».  На недавній зустрічі Президента Ющенка з міністром освіти «основною темою зустрічі стали проблеми викладання історії України, зокрема, об’єктивність інтерпретації окремих історичних фактів у підручниках».  Про які окремі факти йшлося, не буду здогадуватися, але теж вважаю, що (всі!) факти мають подаватися максимально об’єктивно.  Тим не менш, здавалось би, такі питання краще залишити історикам і педагогам. 

Причин багато, але зосереджусь тут на двох. Погляди Віктора Андрійовича на окремі історичні питання загальновідомі, й не всі їх поділяють.  Він також залишається політиком. В статті, опублікованій в «Голосі України», разом із згадкою про «цинічний егоїзм і зради окремих лідерів», тобто його політичних ворогів,  Віктор Андрійович пише, що «Виховання справжнього інтелігента, громадянина і патріота, прищеплення любові до України, її мови, культури й історії, глибоке відчуття спільної причетності до долі нації – першочерговий обов’язок нашої школи».

  Знаємо, звісно, що те, що зубримо або повторюємо, немов папуги, не обов’язково можна вважати засвоєними знаннями, але маю застереження й до самого навчального курсу. Уроки історії не можуть бути спрямовані на «навчання патріотизму».  Причини в будь-якому суспільстві ясні. Якщо урок має вселяти в дітей любов до батьківщини, зрозуміло же, що одні моменти будуть підкреслювати,  а інші будуть замовчувати.  Значення якихось подій будуть занижувати, або – не дай Боже! – в новий російсько-совєтський спосіб «раціонально тлумачити».

Проблема актуальна в кожній країні, але є особливо болісною в Україні з історичних причин і з огляду на свідомі намагання, як в країні, так і ззовні, загострювати розбіжності між людьми.

Показовий приклад абсурдного – хоча й тривожного  – ступеня політизації бачимо в заголовках повідомлень про недавню серію вкрай сумнівних статей у французькій пресі: «Ющенка атакують із Франції». Оскільки в одному з тих текстів автор Михаэль Празан проштовхує імідж українців як запеклих антисемітів і фашистів, здається, наступ цей не тільки на Президента.

Іронія свободи слова, зокрема, коли контроль над тими, хто «замовляє музику» в ЗМІ, так нечітко регулюється, полягає в рівних правах і для осіб, які хочуть посилювати напруженість, розпалювати ворожнечу та розколювати суспільство.  Звертає увагу разюча пильність деяких російських агентств, чиї повідомлення  регулярно та дослівно передруковують (явно «на автоматі», що стосується мозку) багато українських ЗМІ.  Вони відразу довідуються та повідомляють, наприклад, що в Івано-Франківських школах перший урок давали про Степана Бандеру та його роль в історії України.  Коли так слабо контролюється подача інформації ЗМІ, не важко собі уявити, яку саме версію пропонують свій аудиторій ті, хто, м’яко кажучи, інакше оцінюють вклад Бандери.

  З іншого боку, чи справді можна вважати подібний перший урок виправданим? Якщо неприпустимо в класі учнів з різними релігійними переконаннями провести перший урок про Євангеліє, Коран або Тору, чому маємо право нав’язувати певну політичну ідеологію?  Розумію, що його представляють як приклад служіння батьківщині, а не політичного лідера, але є багато людей, які оцінюють його по-різному.  Оскільки ЗМІ, які так охоче висвітлюють всі «наступи українських націоналістів», зовсім інакше представляють погляди, які підтримують, можна тільки здогадуватися, про що йшла мова на перших уроках, наприклад, в російськомовних школах в Криму. Було би важко гадати, що деякі подібні погляди не менше обурювали би багатьох українців.

  Не вирішимо всі проблеми, розбіжності залишаться, та й не слід забувати роль учителів. З іншого боку, друковане слово має свою силу, й  приблизно ті самі історичні факти мають бути  викладені в підручниках, незалежно від області та поглядів вчителів, політиків чи ще когось. Коли самі факти є спірними, то чому не залишити саму тему для вищих шкіл, де студенти вже здобули більше навичок і досвіду з аналізу суперечливої інформації? 

Ніхто не стане «патріотом» на підставі нав’язаної інформації, правдивої, трохи прикрашеної чи старанно підібраної та підчищеної.  Як на мене, краще цього не домагатися

Із радянською ідеологією, згідно з якою будь-яка сфера людського життя підлягає контролю з метою створення Гомо Советікус, треба раз і назавжди  розлучитися. Свобода слова та преси вимагають довіру до своїх читачів і глядачів, які вправі формулювати свої погляди на підставі різної інформації.  Те, що більшість не скористається цією можливістю, а відшукає собі максимально спрощену «відповідь» чи людину, яка «скажет, как надо», не знімає з нас відповідальності за забезпечення вибору та свободи від маніпулювання та дезінформації.

Демократична свобода – з дитинства – так само вимагає довіру до людей. Вони мають право вибирати собі героїв, погляди та переконання. Знову таки це ідеал, а багато людей вирішать знайти собі якусь бінарну схему реальності. Вибір, тим не менш, потрібний, та й він є загрозливим лише тим, які нічого не можуть пропонувати.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори