пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200905
24.02.2009 | Галя Койнаш

Коли мовчанка є злочином

   

Чимало «ворогів народу» 1937 року, принаймні українських, називали «націоналістами». Звісно, додавали обвинувачення в цілому наборі нерідко взаємовиключних «злочинів». Але переслідування тоді, як і ті, що супроводжували вилучення харчів в Україні й Кубані в 1932-1933 роках, дуже часто були спрямовані на уявних «петлюрівців».

Минуло 70 років, а ось бачу такий заголовок в російській газеті «Известия»: «Преподаватели ДНУ не дали присвоить вузу имя украинского националиста». Хотілось би висміяти разючий примітивізм і невігластво замітки та й годі. Не дозволяє постать людини, про котру йдеться.  Та й досада, що майже 18 років після розпаду Радянського союзу, дехто й не думає визволитися з полону отруйних штампів.

У грудні 2008 року доволі чисельна група нинішніх та колишніх студентів Донецького національного університету оприлюднила заяву з проханням  присвоїти університету ім’я найвидатнішого його випускника - Василя Стуса.  Під зверненням до міністра освіти підписалося більше 500 осіб, зокрема й син поета,  Дмитро Стус. Міністр освіти Іван Вакарчук ініціативу підтримав і звернувся до ректора університету з проханням обговорити в колективі та на вченій раді це питання.

Повернусь трохи далі до подальших подій та політизації, якщо не совєтизації, питання, але не відразу. Адже саме цього домагаються  ті, хто затіяв чергову політичну та пропагандистську гру. Щоб усі відволіклись, почали рефлекторно реагувати, й про головне забули.

Старий та несмішний анекдот про різницю між «Известиями» та «Правдою»

Безмірно прикро спостерігати за рецидивом газети «Известия», яка фактично повернулась не тільки до тупого нав’язування застарілих штампів щодо України, але й до типових совєтських прийомів.  

Гадаю, ми всі знаємо людей, на котрих можна натиснути як ми натискаємо комбінації клавіш, щоб комп’ютер виконував певні команди.  Буває, що одне слово, як наприклад, «націоналіст», відразу виконує різні функції: одного воно налаштовує проти поета, другого спонукає кричати про москалів, окупантів, тощо. Втім, усіх воно дурить, бо відводить увагу від разючої неточності, якщо не відвертої брехні, тексту. 

В «Известиях» знову забракло правди: просили присвоїти університету ім’я Василя Стуса в першу чергу студенти, й ті вичерпно обґрунтували свій вибір:  «Василь Стус – великої сили поет, відомий правозахисник, безкомпромісний борець за високі ідеали, істинний Герой України, що поклав своє життя за її майбутнє. Громадська діяльність і творчість Василя Стуса для формування сучасної української нації має ж таке ж значення, як постаті Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки».

На жаль, цим не обмежуються розбіжності з правдою версії російського журналіста.  Трохи дивно, коли власне журналіст афішує свою безграмотність, але можливо від дійсно вірить в «малоизвестность» Василя Стуса. Втім, він не може не знати значення таких подробиць: «националиста, дважды осужденного за антигосударственную деятельность и отбывавшего наказание в лагерях Мордовии и Пермской области». «На Северном Урале Василь Стус и умер» нічого, можливо, не замовчує, але на відміну від своєї безграмотності, автор явно не хоче афішувати, що Василь Стус загинув саме в таборі особливо суворого режиму за свою відданість свободі.  .

Василь Стус або чому варто слухатися студентів

Хіба тільки один російський журналіст сумнівається в масштабі таланту поета, й хай він пошукає в Гуглі. Може й різними мовами, якщо він їх знає – багато цікавого довідається про найвидатнішого випускника Донецького національного університету.  Всього цього повинно бути достатньо, аби всіх переконати у слушності пропозиції студентів.

Втім  як для студентів, так і для затятих опонентів ініціативи, роль Стуса не обмежується його беззаперечним поетичним внеском. За словами Євгена Сверстюка,  «Василь Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння».

Напевно студенти знають, що за його першу акцію протесту в вересні 1965 року проти арештів шістдесятників, він був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву.  Сподіваюсь, вони ставлять собі те найпотрібніше питання, від котрого ніхто з нас не вправі відхилитися: як би кожен із них учинив на його місці?  Очевидно, для Стуса не було вибору. Він так пояснює свій виступ 4 вересня після прем’єри фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків»:  «Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматися. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином

Тобто він не збирався відмовлятися від своєї «антигосударственной деятельности», хоча ні на мить не дурив себе відносно ціни, яку доведеться платити.  Продовжив протестувати проти переслідувань, проти обмежень свободи слова, проти тоталітарного режиму.. 

Його вперше заарештували в 1972 році. З огляду на явні розбіжності щодо відповіді на питання «за що?», скажу тільки, що його звинуватили у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. За такий «злочин» Василь Стус був засуджений до п’яти років таборів суворого режиму і трьох років заслання.

«Антидержавник» уперто не збирався мовчати.  У своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую», він писав: "Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу".  До відома принаймні одного кореспондента «Известий», цілком слушно він описав ситуацію.

Стус відбував покарання в мордовському таборі, коли десять відважних співвітчизників (чи «націоналістів»?) у листопаді 1976 р. створили «Українську Громадську Групу сприяння виконанню Гельсінських угод» (Українську Гельсінську Групу, УГГ). До його повернення в Київ у 1979 р.,, практично всі засновники та члени УГГ вже перебували в таборах, теж, до речі, за «антирадянську агітацію та пропаганду». Так радянська влада оцінювала намагання нагадати про зобов’язання, взяті на себе СРСР щодо дотримання прав людини.

Ось як відреагував «поет - націоналіст»:

„У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ („З таборового зошита“. 1983).

Василя Стуса вдруге заарештували в 1980 році, та засудили за тією самою статтею (тобто за «антигосударственную деятельность»)  на 10 років таборів особливо суворого режиму і п’ять років заслання. 

Він загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 р. в пермському таборі «Перм-36».

Його сина спитали, яка батьківська порада особливо запам’яталася. Цитую мовою оригіналу:

«Самый главный совет связан со вторым его арестом. Это май 1980 года. Когда, придя домой, мы стали свидетелями обыска, испытали унижение и оскорбления. После были последние слова отца: «Знаешь, сын, ты сегодня перенес огромное унижение, оскорбление, чувства собственного бессилия. Для мужчины это самое страшное. Но я тебя очень прошу, попробуй не дать себе озлобиться на этот мир. Через твои глаза в этот мир не должна идти ненависть. Потому что как только ты себе это позволишь, твое сердце ожесточится, и мир ответит тебе тем же». (http://www.glavred.info/archive/2005/11/25/143027-9.html )

Повертаємось до сучасності з присмаком минулого

5 лютого народний депутат Олена Бондаренко оприлюднила нову ініціативу: присвоїти університету ім’я Володимира Дегтярьова — першого секретаря Донецького обкому партії з 1963 по 1976 рік. Під ініціативою підписалися й інші нардепи, зокрема й лідер Партії Регіонів Віктор Янукович, Микола Азаров, та інші.

  Що іноземні гості зі здивуванням питатимуть, чому замість відомого поета надали університету ім’я людини з важким для них прізвищем і абсолютно незрозумілим правом на подібну честь, це тільки півбіди.  Як саме збираються пояснити такий дивовижний крок своєму населенню, геть незрозуміло. 

  Не знаю, якими мотивами керуються політики та місцева влада, коли обирають маловідомого комуністичного чиновника, котрий навіть не навчався в ДНУ, замість найпомітнішого випускника університету, відомого в світі поета, Василя Стуса.  Сподіваюсь, що про останнього вони просто нічого не знають.  Це ганебно, звичайно, але виправдати якісь брудні політичні гри чи совєтський рецидив ще більш неможливо.

  Судячи з тексту в російській газеті, дехто усвідомлює слабкість позиції, й нічого кращого не може придумати, ніж проштовхувати «націоналістичну карту».  Прошу мене правильно зрозуміти. Анітрохи не ставлю під сумнів відданість Василя Стуса своєму народу, своїй батьківщині.  Але жив він, і загинув за свою неготовність миритися з несвободою, із злочинним режимом, котрий пригноблював своїх громадян і позбував їх найцінніших прав та свобод. Як поет й людина, він вимагав для себе та для свого народу права вільно мислити, вільно виражати свої погляди та права жити у вільній країні.  Ми теж вільні опиратися намаганням використовувати будь-які брудні засоби, щоб заплутати прості питання й розколоти людей. 

  Великий респект студентам за те, що вони зуміли оцінити важливість для нас усіх прикладу самовідданості та мужності, який нам надає життя та постать Василя Стуса. 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори