Катерина Буряковська: ‘Важливо постійно повертати фокус уваги до Маріуполя’

Нещодавно Харківська правозахисна група випустила фільм “Голоси Маріуполя”. В ньому звучать свідчення трьох мешканців міста, яким вдалося виїхати з облоги на підконтрольні Україні території: школярки Марії Вдовиченко, лікарки Ганни Шевчик, фотомитця Євгена Сосновського. Герої розповідають, як після приходу “руського міра” протягом кількох тижнів зникло все, до чого звикає людина у мирному житті: світло та електрика, теплопостачання, вода, продукти та медикаменти. Маріупольці згадують, як у цих умовах доводилося виживати тим, хто не міг евакуюватися.

Євген Сосновський, фотограф, знімав життя міста з 2014 року, коли до Маріуполя стали приїжджати українці з окупованої частини Донеччини та коли провалилася спроба Росії “приєднати” Маріуполь до своєї території, як це пізніше вдалося зробити з Донецьком, Луганськом та іншими населеними пунктами регіону. З 24 лютого 2022 року він зафіксував на свій фотоапарат 62 дні трагедії своєї сім’ї та міста. Його знімки стали чи не останнім свідченням про справжній стан справ у місті до моменту, коли Маріуполь перейшов під повний контроль Росії — на той момент усі журналісти та міжнародні організації вже не могли продовжувати свою роботу та залишили Маріуполь.

Ганна Шевчик раніше працювала лікарем-неонатологом, але під час облоги почала надавати медичну допомогу тим, хто не міг евакуюватися. Вона приймала пологи у підвалі та змушена була працювати з мінімальним набором ліків. У фільмі Ганна розповідає і про те, як їй вдалося зв’язатися із сім’єю, що перебувала в іншій частині міста, де вже не було зв’язку, та повідомити, що вона жива.

Марія Вдовиченко мала закінчувати школу навесні 2022 року і готувалася до ЗНО. Натомість їй з родиною довелося проходити фільтрацію, під час якої росіяни застосували фізичне насильство до її батька. Із самою дівчиною спілкувалися без присутності батьків (хоча їй не було 18), на неї тиснули. Все, що сталося під час самої фільтрації та перед цим, серйозно позначилося на здоров’ї батьків Марії.

Окрім цих трьох голосів, ХПГ записала і розповіді інших маріупольців. У 2023 році ХПГ підготувала та подала до Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду подання згідно зі статтею 15 Римського статуту про злочини Росії в Маріуполі, які ХПГ обґрунтовує як геноцид.

Експертка ХПГ Катерина Буряковська розповіла, як влаштована юридична робота тих, хто збирає відомості про воєнні злочини Росії в Україні, якою конкретно роботою ХПГ займалася після початку повномасштабного вторгнення і продовжує займатися зараз, як склалися долі героїв і коли злочини перестають бути лише злочинами, перетворюючись на геноцид.

— Від початку повномасштабного вторгнення команда ХПГ разом з іншими організаціями створила ініціативу Т4Р (Трибунал для Путіна) для документування воєнних злочинів Росії. Отримати інформацію з окупованих територій складно. Як вдалося отримати перші дані про злочини Росії в Маріуполі?

— Події облоги та знищення росіянами Маріуполя та його мешканців протягом лютого-травня 2022 року — окрема та значна частина документаційної, юридичної та адвокаційної роботи ХПГ. Вона розпочалася у березні 2022 року і суттєво зросла після того, як у другій половині березня 2022 року з Маріуполя змогли виїхати на підконтрольну Україні територію приблизно 75 тисяч осіб. ХПГ у рамках своєї документаційної роботи знайшла жахливі свідчення вцілілих людей, які вирвалися з пекла, що відбувається у Маріуполі. Тоді стало зрозуміло: документування цих злочинів, разом із наданням юридичної, психологічної та гуманітарної допомоги маріупольцям, просто необхідне. Пізніше зібрана інформація стала основою подання до Міжнародного кримінального суду (МКС), в якому ми доводимо, що у подіях, які відбулися в Маріуполі, вбачаються ознаки геноциду, як це передбачено Римським статутом, статтею 6.

Враховуючи, що місто було під окупацією Росії, інформацію можна було отримати лише з відкритих джерел — телеграм-каналів, соціальних мереж, інтернет-видань, повідомлень журналістів та міжнародних організацій, які ще були в Маріуполі протягом перших трьох тижнів, повідомлення міської ради Маріуполя. З початку березня, коли в місті зник зв’язок, доступ до інтернету, води, електрики, газу, теплопостачання, інформацію отримували від учасників подій. Цю інформацію ми зібрали та представили в хронологічному порядку як додаток до подання до МКС.

Пізніше юристи ХПГ провели близько 40 інтерв’ю з уцілілими маріупольцями. Так з’явилася збірка ”Голоси війни. Маріуполь” —  унікальні інтерв’ю з людьми, очевидцями маріупольської трагедії. До речі, ми досі збираємо такі свідчення.

При складанні подання до МКС автори та співробітники ХПГ проводили перехресну перевірку зібраних даних — шукали шляхи, як за допомогою відкритих джерел підтверджувати свідчення уцілілих і навпаки, тобто верифікували інформацію. З цією метою ми відстежували російські засоби масової інформації та соцмережі, де часто знаходили вагомі докази вчинення росіянами страшних злочинів. Ця інформація також архівувалася з метою збереження.

Вцілілі маріупольці переважно посилалися на спостереження, спогади, почуття. На жаль, через фільтраційні процедури, влаштовані росіянами, більшість людей змушені були стерти зі своїх пристроїв відео та фото, де було зафіксовано обстріли та руйнування, — росіяни панічно боялися поширення інформації про події в місті; в інших випадках через відсутність електрики люди й не могли вже робити фото та відео. Євген Сосновський, один з героїв фільму, — той, кому вдалось неймовірним чином зняти й потім провезти світлини через блокпости. Ці фото (з 2014 по 2022 роки) розлетілися інтернетом і увічнили Маріуполь і трагедію, яка з ним сталася після 24 лютого. Про те, як йому це вдалося, він розповідає в інтерв’ю ХПГ.

— Чи виходить через два з половиною роки окупації отримувати інформацію про життя в місті?

— Наша робота щодо Маріуполя обмежена 20 травня 2022 року, коли місто перейшло повністю під контроль Росії. І поки ми не документуємо порушення прав людини, які відбуваються в Маріуполі зараз. Ми зосереджені на роботі з безвісти зниклими з окупованих територій (зокрема і під час подій 2022 року в Маріуполі), незаконно засудженими, які перебувають у Росії або в колоніях на окупованих територіях.

Однак ми спостерігаємо, що багато інформації публікують мешканці міста, які перебувають у ньому, — анонімно в телеграм-каналах вони повідомляють про події в Маріуполі зараз, з яких можна зробити висновок про стан дотримання прав людини там. Багато Tiktok-сторінок проросійських блогерів, а також проросійських телеграм-каналів також проливають світло на стан речей у місті зараз. Серед колишніх мешканців міста звучить інформація про серйозні посягання на право власності маріупольців, особливо евакуйованих звідти; часто трапляються випадки “націоналізації” чи “експропріації” вцілілого житла, навіть такого, що належить людям, які в Маріуполі так і залишилися і нікуди не їхали. Компенсаційні механізми, які запроваджує окупаційна влада, непрозорі та несправедливі. Але слід повторитися, це лише те, що відомо з відкритих джерел, і не верифіковано юридично для цілей документації.

Ще одна характерна складова поведінки російських окупантів на захоплених територіях — вплив на освіту в школах. З пропагандистських телеканалів уже влітку 2022 року (коли місто вже було під повним контролем Росії) стало відомо про негайне та агресивне перероблення навчальних програм у школах та вишах, вилучення українських підручників. Фактично для дітей, які вціліли та залишились у місті, не залишили жодного вибору — лише російська програма шкільної освіти. Це серйозне посягання на ідентичність українських дітей.

Надзвичайно важливо, щоб Маріуполь не випадав із порядку денного правозахисників, міжнародних організацій та української держави, щоб досвід та жахи, які пережили вцілілі, не стали невидимими. ХПГ робить важливу роботу, бо повертає фокус уваги до Маріуполя, його трагедії, зокрема за допомогою цього фільму.

— Ви направили до Офісу Прокурора МКС подання, де докладно описані події РФ у Маріуполі. Як би Ви пояснили, чому те, що відбувається в Маріуполі, — геноцид?

— Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року визначила, що покаранню за геноцид підлягають дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу. Це може бути скоєно або (1) шляхом вбивств, або (2) через заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або ментальної шкоди; характерним діянням для злочину геноциду є також (3) навмисне створення для групи умов життя, розрахованих на її фізичне знищення повністю або частково;(4) вжиття заходів, спрямованих на запобігання дітонародження всередині такої групи; (5) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

У нашому поданні ми доводимо, що події, які відбулися в Маріуполі протягом лютого-травня 2022 року, мають ознаки геноциду проти українців як національної групи.

Це проявилося, по-перше, у великій кількості мирних жителів, убитих різними видами озброєння — це й авіабомби, артилерія, зокрема корабельна, і стрілецька зброя (під час так званої “зачистки” міста росіянами останні вдавалися до вбивства цивільних зі стрілецької зброї). Інтенсивність обстрілів була дуже високою (що ми також вважаємо навмисним), люди не мали змоги сховатися та врятуватися. Обстріли були з повітря, суші та моря. 2-3 березня 2022 року місто вже було беззахисним з усіх флангів.

По-друге, це виразилося у створенні умов, які фактично повільно призвели до смерті українців (на додаток до жорстоких обстрілів) — у перші дні вторгнення росіяни цілеспрямовано обстріляли лінії електропередач, постачання води, газу, тепла, газопроводів, гуманітарні склади. Буквально на другий тиждень люди змушені були готувати їжу на вогнищах, пити талу воду (зафіксовано навіть одну смерть дитини від зневоднення). Потім каскадом — смерті від поранень і хвороб через відсутність світла в лікарнях, води у пожежників, які вже не могли гасити пожежі, спричинені обстрілами, смерті від холоду в нещадно холодному березні 2022 року, зрештою, суїциди від зневіри та страху. І слід наголосити, що це відбувалося дуже інтенсивно, буквально протягом перших тижнів березня, відбувалося у півмільйонному місті. У МКЧХ є таке поняття як “міський парадокс” — люди в містах уразливі до системних збоїв і, з урахуванням також щільності населення, розміру та складної соціальної динаміки та динаміки управління, катастрофи у містах відрізняються від інших місць, де відбуваються війни та насильство. Маріуполь був в облозі росіян (у першому звіті Московського механізму ОБСЄ випадок з облогою Маріуполя був названий “екстремальним”), він був у пастці.

Додатково російською стороною були заблоковані гуманітарні виїзди цивільного населення, Росія не погоджувалася на евакуацію мирних жителів або порушувала такі домовленості та нападала на тих, хто намагався виїхати. Здебільшого можливим був лише виїзд у бік Росії чи так званих “Донецької та Луганської народних республік”, на що більшість людей змушені були погоджуватися. Фактично це означало примусове переміщення, хоч зовні виглядало як добровільне рішення містян. Виїзд на територію, підконтрольну уряду України, в умовах неможливості гуманітарних коридорів з описаних вище причин, жителі могли організовувати лише за допомогою приватних автомобілів. Цей шлях був дуже небезпечний, адже колони часто обстрілювали з російського боку, машини потрапляли на міни.

Фільтраційні процедури, які українці змушені були проходити під час евакуації що в той, що в інший бік, полягали у перевірці зв’язку людини з українським військом, українською владою, фактів проукраїнської позиції (фактично росіяни поводилися жорстоко з українцями за те, що вони українці). Ці перевірки часто супроводжувалися фізичним та психологічним примусом, перевіркою телефонів, особистих речей. У разі, коли маріупольці викликали “занепокоєння”, фільтраційні процедури подовжувались на 30 днів і навіть довше затриманням у фільтраційних таборах — імпровізованих відділках поліції, у приміщеннях, які використовуються як в’язниці — та полоном у колоніях, наприклад, в Оленівці.

Щодо примусової депортації: розробники Конвенції 1948 року про геноцид, додаючи пункт про примусове переміщення дітей, виходили з того, що для знищення групи необов’язково фізично її винищувати (вбивати). Якщо дітей цієї групи видалити з неї, надати їм інше культурне виховання, унеможливити спілкування своєю рідною мовою, то, як наслідок, такі діти вже не зможуть зробити внесок у розвиток своєї групи. Тобто йдеться про знищення групи у перспективному аспекті, оскільки наступне покоління цієї групи просто не існуватиме. Дії росіян у Маріуполі полягали у вивезенні дітей із цього міста на територію Росії, що означало надання їм російського громадянства у спрощеному порядку, подальшу передачу цих дітей до російських прийомних сімей. В підсумку такі діти виховуватимуться в зовсім іншому середовищі, де їхня власна країна сприйматиметься як ворог. Оскільки повернення цих дітей — важкий процес, їхня асиміляція тягне за собою великі ризики того, що в майбутньому вони вже не зможуть повернутися на батьківщину. Також варто пам’ятати, що уповноважена РФ з прав дитини Марія Львова-Бєлова, ордер на арешт якої видав МКС, усиновила підлітка Пилипа саме з Маріуполя.

За всіма правилами, якщо Росія обґрунтовувала вивезення дітей гуманітарними цілями, то вона мала після евакуації з Маріуполя та околиць передати їх третій стороні — міжнародній гуманітарній організації чи третій країні, яку погодила б Україна. Наш колега Микола Комаровський підготував окреме подання до МКС щодо депортації українських дітей в Росію.

Отже, ми вважаємо, що ворог мав (і має) конкретний намір знищити українців, і Маріуполь був містом та місцем, де ворог цей намір реалізував, враховуючи його географічне положення. Слід зазначити, що у 2014 році сепаратисти, яких підтримує РФ, вже робили невдалу спробу захопити контроль над Маріуполем. Тоді ж вони повністю провалили у Маріуполі кампанію з референдумом щодо приєднання до Росії. З того часу населення міста надзвичайно згуртувалося у протистоянні постійній загрозі з боку Росії, з’явилася велика кількість громадських організацій, волонтерських хабів. 2015 року тисячі людей вийшли на площу з національною символікою та плакатами, заявляючи про те, що прифронтове місто є українським.

Міжнародні кримінальні суди кажуть: щоб з’ясувати намір злочинця вчинити геноцид, слід оцінити, як він, злочинець, сприймає свою жертву. Наведене вище пояснення того, яким був Маріуполь до повномасштабного вторгнення, факти жорстокого поводження з українцями під час фільтрації, сам факт фільтрації, невибіркові та жорстокі обстріли цивільних у місті, факти примусової депортації дітей Маріуполя до Росії — все це свідчить про те, що помилки немає: Росія сприймала Маріуполь як місто українців та хотіла їх знищити. Це пов’язано з ширшим контекстом — запереченням Росією української державності, стигматизацією українців, що є проявом імперськості, чому немає місця у сучасному світі.

— Чи відомо, що зараз із героями фільму?

— Інтерв’ю, які використовувалися у фільмі, були записані у 2022 році. Євген Сосновський проживає у Києві, він активно адвокатує інтереси маріупольців, які роз’їхалися країною. Він продовжує публікувати у своїх соціальних мережах свої фото довоєнного Маріуполя. 

Про Анну Шевчик відомо, що вона працює лікарем-неонатологом у Трускавці, 2023 року було опубліковано її інтерв’ю маріупольському місцевому інтернет-виданню.

Щодо Марії Вдовиченко, то із соціальних мереж відомо, що й без того тяжка хвороба її матері серйозно почала прогресувати після пережитого в Маріуполі. Тому Марія зараз дбає про матір. З приводу епізоду нападу (після того, як Марії з сім’єю вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, її почала цькувати російська пропаганда, дівчині почали надходити погрози, а пізніше на неї напали в одному з українських міст із криком “нацистка”), я особисто нічого не чула від неї чи інших людей, але тут описана ця ситуація. (Харківська правозахисна група теж писала про напад — ред.)

Оригінал статті доступний за посиланням.