Куля, яка не вилетіла: 25 років потому

1 вересня 2026 року виповнюється 25 років від дня набрання чинності Кримінальним кодексом України 2001 року. Це добра дата, щоб згадати один із найважливіших цивілізаційних зламів українського кримінального права — відмову держави від смертної кари.

Юридично вона відбулася трохи раніше. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу, що передбачали смертну кару. У 2000 році законодавство було приведене у відповідність до цього рішення, а новий Кримінальний кодекс, ухвалений 5 квітня 2001 року і введений у дію 1 вересня, остаточно закріпив систему покарань, у якій найсуворішим стало довічне позбавлення волі.

Україна перестала розстрілювати людей.

Безумовно, це був цивілізаційний крок.

Але через чверть століття залишається питання, на яке держава так і не дала переконливої відповіді: що робити з тими, кого вона вже встигла засудити до смерті, але не встигла розстріляти, — якщо сьогодні існують серйозні підстави сумніватися у справедливості цих вироків?

Їм пощастило. Куля не вилетіла.

Але для декого смертний вирок лише змінив форму: замість кількох секунд перед пострілом — десятиліття за ґратами й роки, а іноді — десятиліття боротьби за можливість довести, що вирок міг бути неправосудним. Смертна кара перетворилася на смерть у розстрочку.

Вироки з іншої епохи

Коли сьогодні ми відкриваємо кримінальні справи кінця 1990-х років, варто пам’ятати, у якій системі їх розслідували. Українська кримінальна юстиція значною мірою залишалася спадкоємицею радянської системи. Зізнання нерідко фактично залишалося “царицею доказів”, повідомлення про катування та жорстоке поводження не отримували ефективного розслідування, можливості обвинувачення і захисту були нерівними, а справи про найтяжчі злочини розглядалися за процедурою, яка суттєво відрізнялася від сучасної.

І саме ця система мала право ухвалити найбільш незворотне рішення — забрати людське життя. Частина винесених нею смертних вироків не була виконана лише тому, що Україна встигла відмовитися від смертної кари. Серед таких людей — Ярослав Мисяк та Іван Покотило. Їхні справи представлені у правозахисному проєкті Харківської правозахисної групи “Боротьба за життя”.

Це не історії про те, що кожен довічно засуджений є невинуватим. Це історії про обов’язок держави перевірити власну можливу помилку.

Особливо тоді, коли ця держава колись уже була готова поставити людину до стінки.

Ярослав Мисяк. Смертний вирок — сфабриковані матеріали справи і підроблений підпис

18 серпня 1999 року Закарпатський обласний суд засудив Ярослава Мисяка до смертної кари за вбивство трьох його рідних — дідуся, бабусі та дядька.

Пізніше смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі.

Мисяк своєї вини не визнає.

У матеріалах справи відсутні прямі докази його вини. Одним із ключових елементів обвинувачення стали зізнання, які, за твердженням Мисяка, він дав після тиску і погроз щодо його дружини та дворічної доньки. Його алібі, підтверджене двома свідками, належним чином перевірене не було.

Але найсерйозніші питання виникли пізніше, коли матеріали старої кримінальної справи почали досліджувати повторно.

Проведена за ініціативою сторони захисту почеркознавча експертиза встановила, що деякі підписи у процесуальних документах були виконані не Ярославом, а іншими особами. Інші дослідження поставили під сумнів ключові елементи доказової бази та висновки, покладені в основу обвинувачення.

Матеріали справи містять ознаки штучного формування доказової бази, процесуальні суперечності та невідповідності, які неможливо просто відкинути фразою: “вирок набрав законної сили”.

У 2015 році розпочався перегляд вироку за нововиявленими обставинами. Нині 2026 рік. Одинадцять років держава перевіряє, чи не засудила вона до розстрілу невинну людину.

І тут питання виникають уже не лише щодо вироку 1999 року. Вони виникають до правосуддя 2026 року.

Іван Покотило. Смертний вирок і п’ятнадцятий том

Історія Івана Покотила інша. У середині 1990-х років на Хмельниччині було вбито п’ятьох людей. Покотила звинуватили у замовленні цих убивств та забезпеченні виконавців зброєю. 23 грудня 1998 року Хмельницький обласний суд засудив його до смертної кари — розстрілу з конфіскацією майна. Верховний Суд залишив вирок без змін. Після скасування смертної кари Покотилу призначили довічне позбавлення волі. Але у цій справі є обставина, яку неможливо пояснити жодною повагою до остаточності судового рішення. П’ятнадцятий том кримінальної справи. Під час розгляду справи судом першої інстанції цей том не був досліджений. Згідно з позицією захисту, саме там містилися матеріали, отримані, зокрема, від компетентних органів Латвійської Республіки, які підтверджували алібі Покотила, містили відомості на користь його непричетності та ставили під сумнів версію обвинувачення.

Вдумаймося. Людину засуджують до розстрілу. І цілий том кримінальної справи, що містить матеріали на користь підсудного, залишається поза судовим дослідженням. Не один документ. Не загублений аркуш. Не технічна помилка. Цілий том.

Іван Покотило також багато років заявляє про застосування до нього насильства з метою отримання потрібних слідству показань.

Він не просить повірити йому на слово. Він вимагає перевірити докази. Саме це і повинно робити правосуддя.

Вони не просять повірити їм на слово

Тут надзвичайно важливо не перейти межу між правозахистом і популізмом. Ніхто не пропонує автоматично звільнити Мисяка чи Покотила. Ніхто не пропонує оголосити невинуватими всіх довічно засуджених, які заявляють про судову помилку.

І ніхто не заперечує право держави суворо карати людину, вина якої у вчиненні особливо тяжкого злочину доведена у справедливому судовому процесі. Питання в іншому. Що повинна робити правова держава, коли через роки з’являються об’єктивні дані, здатні поставити під розумний сумнів справедливість смертного вироку?

Підроблений підпис.

Експертні висновки, що суперечать доказовій конструкції обвинувачення.

Неперевірене алібі.

Том кримінальної справи з матеріалами на користь підсудного, так і не досліджений судом.

Обґрунтовані твердження про катування.

Це не підстави для автоматичного виправдання. Але це безумовні підстави для ефективного судового перегляду. І такий перегляд не може тривати десятиліттями.

Законопроєкт останньої надії

Найгірше в цій історії те, що проблема давно відома державі. Її не відкрили сьогодні. Правозахисники, адвокати, науковці та окремі народні депутати роками намагалися створити на національному рівні спеціальний механізм для виправлення судових помилок у старих кримінальних справах.

Ще раніше пропонувався законопроєкт №2107. А у 2015 році спільно з експертами Реанімаційного пакету реформ було розроблено законопроєкт №2033а — “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок”. Його дуже точно назвали “законопроєктом останньої надії”. Він пропонував спеціальний надзвичайний механізм перегляду старих вироків щодо людей, які продовжували відбувати покарання за судовими рішеннями, справедливість яких викликала серйозні сумніви.

26 листопада 2015 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт №2033а у першому читанні. Він був підготовлений до другого читання, але далі парламентський шлях фактично зупинився. І це при тому, що 10 лютого 2017 року проєкт отримав схвальний висновок Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи: запропонований механізм розглядався як надзвичайна правова база для виправлення системних та інших серйозних недоліків, успадкованих українською кримінальною юстицією від минулого.

У новому парламенті цей законопроєкт отримав номер 0881. 10 вересня 2019 року його зняли з розгляду. Офіційна картка Верховної Ради це підтверджує.

Пізніше була ще одна спроба — законопроєкт №3078, який також передбачав можливість перегляду вироків довічно засуджених за старим кримінально-процесуальним законодавством.

Але минали роки. Парламенти змінювалися. Законопроєкти отримували нові номери. А проблема залишалася.

Двадцять справ. І ті, хто вже не дочекався

Свого часу експерти Харківської правозахисної групи дослідили двадцять справ довічно засуджених за судовими рішеннями, справедливість яких викликала серйозні сумніви. Ярослав Мисяк і Іван Покотило були серед них.

У цьому переліку були також Володимир Панасенко, Олександр Рафальський, Максим Орлов, Станіслав Левенець, Ігор Вовкодав, Володимир Зякун, Євген Тимченко та інші.

За кожним прізвищем — кримінальна справа.

За кожною справою — людина.

За кожною людиною — роки.

А дехто цих років не мав.

Олександр Рафальський, Віктор Щетка, Андрій Сорока та інші померли, так і не дочекавшись справедливого судового рішення.

І ось тут юридична дискусія закінчується.

Бо померлі вже не потребують механізму перегляду.

Для них держава запізнилася.

Звільнення довічника — не виправлення судової помилки

За останні роки Україна зробила важливі кроки у розв’язанні іншої проблеми — фактичної нескоротності довічного позбавлення волі. З’явилася законодавча перспектива заміни довічного покарання та подальшого умовно-дострокового звільнення за визначених законом умов. Це важливий гуманістичний крок. Але він не має нічого спільного з виправленням судової помилки.

Бо існують два принципово різні питання. Перше: чи має винний, який відбув десятиліття довічного покарання і змінився, залишатися у в’язниці до смерті? І друге: а чи винна ця людина взагалі? Мисяк, Покотило та інші, які стверджують про фундаментальні дефекти своїх кримінальних справ, ставлять перед державою саме друге питання.

Якщо людину засуджено помилково, вона не повинна через двадцять п’ять — тридцять років просити державу про милість. Держава повинна мати мужність визнати помилку.

Правосуддя — це не про недоторканність вироку

Так, принцип правової визначеності має фундаментальне значення. Так, остаточне судове рішення не може переглядатися нескінченно лише тому, що одна зі сторін ним незадоволена. Але res judicata не може перетворюватися на право держави довічно утримувати людину за ґратами лише тому, що визнати стару судову помилку незручно.

Правосуддя існує не для захисту вироку. Вирок існує для здійснення правосуддя.

І якщо з’являються об’єктивні, перевірювані обставини, які створюють розумний сумнів щодо справедливості засудження, держава повинна мати механізм їх перевірки. Не масової ревізії вироків. Не амністії. Не автоматичного виправдання. А незалежного, професійного, повного судового перегляду.

Критерії доступу до такого механізму можуть і повинні бути суворими. Але двері до правосуддя мають існувати. Особливо для тих, кого держава колись збиралася вбити.

Куля, яка не вилетіла

Ярослав Мисяк мав бути розстріляний.

Іван Покотило мав бути розстріляний.

Вони живі не тому, що держава переглянула їхні справи та встановила судову помилку. Вони живі тому, що Україна встигла скасувати смертну кару.

Куля просто не вилетіла.

І саме тому ці справи мають особливий моральний і правовий вимір. Якби смертні вироки встигли виконати, сьогодні ніхто не досліджував би підроблений підпис у справі Мисяка.

Ніхто не сперечався б про 15-й том справи Покотила.

Не перевіряли б алібі.

Не призначали б експертиз.

Не подавали б заяв про перегляд за нововиявленими обставинами.

Не писали б законопроєкти №2033а і №3078.

Могили не подають апеляцій.

Саме тому незворотність смертної кари є одним із найсильніших аргументів проти неї: судова система, створена людьми, не може мати привілею вважати себе безпомилковою.

Двадцять п’ять років тому Україна зробила надзвичайно важливий цивілізаційний вибір.

Вона відмовилася від права держави вбивати засудженого.

Тепер цей шлях необхідно завершити.

Визнати ще одну просту істину: держава має не лише право засуджувати. Вона має обов’язок виправляти власні помилки.

Не помилування.

Не співчуття.

Не подарована державою свобода.

Справедливий суд.

Минуло двадцять п’ять років. Куля не вилетіла.

Але якщо людина, яку держава збиралася розстріляти, через чверть століття продовжує доводити навіть не свою невинуватість, а право на ефективну перевірку обставин, які ставлять під сумнів справедливість смертного вироку, — наша відмова від смертної кари ще не завершена.

Ми скасували постріл. Але для когось замінили його часом. І цей постріл досі триває.

Читайте також статті: 

Реформа, якої не побачили ув’язнені: що насправді не виконано у Стратегії реформування пенітенціарної системи

За сім з половиною років за ґратами померло понад 200 довічників — Центр охорони здоров’я ДКВС