Реформа, якої не побачили ув’язнені: що насправді не виконано у Стратегії реформування пенітенціарної системи

Справжній стан реформи визначається не кількістю ухвалених наказів, проведених нарад чи заповнених таблиць, а тим, у яких умовах щодня живе людина, яку держава позбавила свободи. Невиконання Стратегії має цілком конкретний вимір: 1,42 м² житлової площі на людину, температура 13–16 градусів у лікарняних палатах, робота з 5:30 до 19:30 без вихідних, відсутність необхідної діагностики та “укриття” без вентиляції, каналізації й другого виходу. За кожною із цих цифр — не статистична одиниця, а людина, яка не може змінити камеру, звернутися до обраного лікаря, визначити тривалість своєї праці або під час повітряної тривоги самостійно залишити небезпечну установу. Для відомчого звіту це можуть бути “окремі недоліки”, але для ув’язненого це і є його щоденне життя — іноді протягом багатьох років.

Саме такі факти зафіксовані у спільних моніторингових звітах Харківської правозахисної групи і ГО “Захист в’язнів України” за 2025–2026 роки.

Ми не заперечуємо, що в окремих установах проводилися ремонти, закуповувалося обладнання, створювалися електронні реєстри та ухвалювалися нормативні акти. Але Стратегія повинна оцінюватися не за кількістю проведених заходів, а за тим, чи змінилося становище людини, позбавленої волі.

Моніторингові звіти не є суцільною статистичною перевіркою всіх пенітенціарних установ України. Однак Стратегія є загальнодержавною, а тому її результатом мала стати гарантована зміна стандартів у кожній установі, а не лише поява окремих відремонтованих камер або показових об’єктів.

Коли однакові порушення повторюються в установах різних рівнів безпеки і різних регіонів, ідеться вже не про випадкові недоліки. Це свідчить про відсутність системного результату.

За результатами аналізу наших моніторингових звітів шість із восьми стратегічних цілей слід вважати невиконаними по суті. Сьома ціль — формування ефективної моделі підготовки та діяльності персоналу — виконана лише частково. Четверта ціль, яка стосується пробації, альтернатив позбавленню волі та зменшення кількості ув’язнених, потребує окремої оцінки на підставі загальнонаціональної судової статистики.

Вісім стратегічних цілей: попередній підсумок

Стратегічна ціль	Наша оцінка	Що показали моніторингові звіти
1. Належні умови тримання	Не виконано	Переповнення, 1,42–3,97 м² на людину, холод, сирість, недостатнє освітлення, відсутність приватності
2. Запобігання катуванням і жорстокому поводженню	Не виконано	Неналежна фіксація травм, неформальна ієрархія, використання “днювальних”, перешкоджання конфіденційному моніторингу
3. Право на охорону здоров’я	Не виконано	Кадровий дефіцит, відсутність діагностики, залежність пенітенціарної медицини, проблеми зі звільненням тяжкохворих
4. Пробація та альтернативи ув’язненню	Потребує окремої оцінки	Необхідні загальнонаціональні дані про судові рішення, пробаційний нагляд і фактичне скорочення застосування тримання під вартою
5. Виправлення і ресоціалізація	Не виконано	Формальні індивідуальні програми, неоплачувана та надмірна праця, застаріле обладнання і професійне навчання, відсутність перспективи для довічно засуджених
6. Безпека і правопорядок	Не виконано	Неформальна влада одних засуджених над іншими, непридатні укриття, відсутність дієвих планів евакуації
7. Підготовка та діяльність персоналу	Виконано частково	Окремі навчальні та матеріальні покращення є, але зберігаються значний некомплект, професійна деформація та старі практики
8. Цифровізація	Не виконано	Порожні журнали доступу до Інтернету, відсутність планшетів і електронної пошти, блокування правозахисних сайтів, суперечливий паперовий облік

Ціль 1. Чотири квадратні метри, яких досі немає

Першою стратегічною ціллю визначено створення належних умов тримання засуджених та осіб, узятих під варту. Показники площі прямо зафіксовані у Стратегії як очікувані результати її реалізації.

Щодо засуджених у документі зазначено:

“Засуджені тримаються в належних умовах, що відповідають національним та міжнародним стандартам, у тому числі забезпечені особистим простором площею не менш як 4 кв. метри на одну особу, а у лікувальних закладах при виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі — не менш як 5 кв. метрів”.

Окремий очікуваний результат установлено для слідчих ізоляторів:

“Особи, взяті під варту, тримаються в належних умовах, що відповідають міжнародним стандартам, у тому числі забезпечені особистим простором площею не менш як 4 кв. метри на одну особу, а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, — 4,5 кв. метра”.

Отже, забезпечення щонайменше 4 м² особистого простору для осіб, узятих під варту, — це не довільна вимога правозахисників. Це офіційно визначений державою очікуваний результат першої стратегічної цілі.

Водночас необхідно розрізняти чинний законодавчий мінімум і показник, якого держава зобов’язалася досягти в межах реформи.

Частина перша статті 115 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлює для засуджених не менш як 4 м² житлової площі на одну особу, а в лікувальних закладах при виправних колоніях та стаціонарах колоній для хворих на туберкульоз — 5 м².

Для осіб, узятих під варту, стаття 11 Закону України “Про попереднє ув’язнення” досі передбачає нижчий національний мінімум — 2,5 м² на одну особу.

Але збереження в законі застарілої норми 2,5 м² не означає, що Стратегію можна вважати виконаною після досягнення цього показника. Навпаки, сама Стратегія визнає необхідність переходу до стандарту щонайменше 4 м².

Тому виконання першої стратегічної цілі слід оцінювати не за тим, чи вдалося адміністрації забезпечити в камері СІЗО хоча б 2,5 м², а за тим, чи досягнуто прямо визначеного Стратегією показника — не менш як 4 м² на одну особу.

Результати моніторингових візитів показують зовсім іншу реальність.

У Холодногірській виправній колонії №18 у спальному приміщенні дільниці карантину, діагностики і розподілу було встановлено 16 ліжок на площі 51,4 м². Це лише 3,21 м² на одну засуджену особу замість передбачених законом і Стратегією чотирьох.

У Житомирській виправній колонії №4 кімнату виховної роботи фактично використовували як спальне приміщення, встановивши 20 ліжок на площі 28,48 м². На одну людину припадало лише 1,42 м².

Аналогічне порушення було зафіксовано у Райківській виправній колонії №73: 20 спальних місць у приміщенні площею 28,48 м² — ті самі 1,42 м² на одну засуджену особу.

У Надержинщинській виправній колонії №65 у приміщенні площею 27,8 м² перебувало сім осіб. На кожну припадало 3,97 м².

Порушення фіксуються і щодо осіб, узятих під варту. У Криворізькій установі виконання покарань №3 у камері площею 35,2 м² утримували 17 осіб. На кожного припадало 2,07 м² — менше навіть за чинний національний мінімум 2,5 м² і майже вдвічі менше за показник Стратегії. Через нестачу ліжок люди були змушені спати почергово.

У лікарні при Шепетівській виправній колонії №98 у палаті №5 перебувало сім пацієнтів на площі 29,17 м². На одну людину припадало 4,16 м² замість передбачених для стаціонарного лікування п’яти. Аналогічні порушення встановлено ще в кількох палатах.

Проблема не обмежується квадратними метрами. Стратегія передбачає окреме спальне місце, чистоту, достатню кількість природного світла, повітря і тепла та відсутність сирості.

Проте в різних установах ми фіксували температуру 13–16 градусів, недостатнє природне і штучне освітлення, несправну або відсутню вентиляцію, сирість, плісняву, відсутність питної води та порушення приватності під час користування туалетом.

У Житомирській ВК №4 та Райківській ВК №73 одним туалетом користувалися до 22 новоприбулих засуджених. У Київському слідчому ізоляторі рівень освітлення в окремих приміщеннях становив лише 1,7–5 люксів.

У Замковій виправній колонії №58 людей продовжують утримувати в приміщеннях, архітектура яких сама по собі не дає змоги забезпечити сучасні стандарти. У камерах площею близько 5,6 м² немає достатнього природного освітлення і вентиляції, не забезпечена приватність санітарного вузла.

Постійні ремонти такої установи нагадують латання дірок у кораблі, конструкція якого давно не відповідає своєму призначенню.

Держава може відзвітувати про створення певної кількості відремонтованих місць. Але окремі відремонтовані камери не означають подолання системної проблеми.

Поки засуджена людина живе на 1,42 м², пацієнт перебуває у стаціонарі на 4,16 м², а ув’язнені у СІЗО змушені спати почергово, перша стратегічна ціль залишається невиконаною по суті.

Ціль 2. Запобігання катуванням: механізми створені, результату немає

Другою стратегічною ціллю є створення ефективної системи запобігання та протидії катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню.

Стратегія передбачає належну медичну фіксацію тілесних ушкоджень, зовнішні та внутрішні інспекції, розвиток динамічної безпеки, використання відеоспостереження з дотриманням приватності та протидію насильству серед засуджених.

Однак ефективність такої системи визначається не існуванням старшого інспектора з прав людини у штатному розписі, а тим, чи може ув’язнений безпечно повідомити про насильство, чи будуть його травми належно зафіксовані та чи буде проведено незалежне розслідування.

У Звіті Європейської комісії щодо України за 2025 рік зазначено, що катування та жорстоке поводження залишаються проблемою української пенітенціарної системи, а розслідування і судове переслідування таких випадків повинні стати оперативними та ефективними.

У лікарні при Шепетівській ВК №98 монітори виявили неналежну фіксацію тілесних ушкоджень. Окремі випадки не вносилися до відповідних журналів, фотографії не долучалися до медичної документації, а встановлена процедура оформлення довідок виконувалася не повністю.

Неналежна первинна медична документація створює ризик приховування травм і часто унеможливлює подальше ефективне розслідування.

Матеріали щодо насильства у Божковській виправній колонії №16 стали предметом кримінального провадження. За повідомленням Державного бюро розслідувань, у колонії діяла група, учасників якої обвинувачують у катуваннях і вбивствах ув’язнених. Згодом ДБР повідомило про направлення справи до суду.

Не менш показовою є ситуація в Олексіївській виправній колонії №25. Кримінальне провадження щодо масового застосування сили до засуджених 8 січня 2020 року було закрито слідчими ДБР у жовтні 2021 року без повідомлення будь-кому про підозру та навіть без належного інформування потерпілих і їхніх адвокатів. Однак у серпні 2025 року вже в межах іншого кримінального провадження ДБР затримало та повідомило про підозру п’ятьом посадовцям цієї самої колонії, серед яких — керівник установи, його перший заступник, черговий помічник начальника, керівник та оперуповноважений оперативного відділу. За версією слідства, засуджених шляхом залякування, психологічного тиску та приниження примушували до безоплатної й понаднормової праці, а як засіб впливу безпідставно застосовували дисциплінарну ізоляцію. Посадовцям інкримінували катування за частиною третьою статті 127 Кримінального кодексу України. Ці два провадження не можна ототожнювати, однак повторюваність повідомлень про насильство в одній установі та безкарність за раніше задокументовані події свідчать про значно глибшу проблему: коли перші сигнали про катування залишаються без належного розслідування, насильство не зникає — воно лише пристосовується і відтворюється.

Це не одиничні побутові конфлікти, а свідчення того, до яких наслідків може призвести закритість установ, кругова порука та відсутність дієвого незалежного контролю.

Отже, наявність у штаті установи старшого інспектора з дотримання прав засуджених та запобігання катуванням, камер відеоспостереження і затвердженого порядку медичної фіксації тілесних ушкоджень ще не означає створення дієвої системи запобігання насильству. Інспектор залежить від керівництва установи, відеоспостереження іноді використовується з порушенням права на приватність, а тілесні ушкодження не завжди належно документуються. За таких умов ув’язнений не має достатніх гарантій, що зможе безпечно повідомити про насильство, його травми будуть належно зафіксовані, а винні — встановлені та притягнуті до відповідальності.

Тому, друга стратегічна ціль не виконана по суті.

Ціль 3. Пенітенціарна медицина залишається закритою і залежною

Третя стратегічна ціль передбачає забезпечення права на охорону здоров’я та медичну допомогу, створення людиноорієнтованої моделі медичного забезпечення, інтеграцію пенітенціарної медицини до єдиного медичного простору, лікування ВІЛ, туберкульозу, вірусних гепатитів і психічних розладів, а також доступність допомоги для людей з інвалідністю.

Ця ціль також не досягнута.

У лікарні при Шепетівській ВК №98 укомплектованість лікарських посад становила лише 63%. Вакантними залишалися, зокрема, посади терапевта, клінічного психолога, невролога, інфекціоніста і нарколога.

Станом на 20 лютого 2026 року 13 осіб із підозрою на вірусний гепатит С не пройшли необхідного ПЛР-тестування. Через технічні обмеження персонал не мав можливості направляти запити на телемедичні консультації.

Не було створено належних умов для ізоляції інфекційних хворих. Приміщення залишалися недоступними для маломобільних людей, у палатах не працювала належна вентиляція, а температура в окремих приміщеннях становила 13–16 градусів.

Формально медичні працівники не підпорядковуються начальникам колоній. Проте медичні частини розташовані всередині установ ДКВС і залежать від адміністрації у питаннях доступу до пацієнтів, переміщення, конвоювання, безпеки та господарського забезпечення.

За такої моделі професійна незалежність лікаря залишається обмеженою.

Не вирішено й проблему звільнення тяжкохворих засуджених.

У 2025 році лікарсько-консультативна комісія Шепетівської лікарні направила до суду 14 матеріалів щодо звільнення тяжкохворих засуджених. Шість подань було задоволено, у семи випадках суд відмовив, а одна людина померла під час судового розгляду.

Це показує, що застосування статті 84 Кримінального кодексу України залишається складним, тривалим і непрозорим процесом.

Людина може мати тяжке захворювання, висновок лікарів та об’єктивну потребу у спеціалізованому лікуванні, але продовжувати перебувати в установі, яка не здатна забезпечити необхідну допомогу.

У Звіті Європейської комісії за 2025 рік прямо зазначено, що рекомендацію Європейського комітету із запобігання катуванням щодо передання відповідальності за пенітенціарну медицину Міністерству охорони здоров’я досі не виконано.

Отже, інтеграція пенітенціарної медицини до єдиного медичного простору поки що залишається декларацією, а третя стратегічна ціль — невиконаною.

Ціль 4. Пробація та альтернативи ув’язненню потребують окремої оцінки

Четверта стратегічна ціль передбачає збільшення кількості випадків застосування покарань і запобіжних заходів, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, та подальший розвиток пробації.

У цій сфері відбулися законодавчі зміни. Запроваджено пробаційний нагляд як окремий вид покарання, розширено можливості застосування громадських робіт та інших альтернатив позбавленню волі.

Європейська комісія у Звіті за 2025 рік відзначила збільшення кількості судових рішень із застосуванням пробаційного нагляду.

Однак наші моніторингові візити переважно охоплюють установи виконання покарань та слідчі ізолятори. Вони не дають достатньої бази для оцінки всієї системи пробації.

Для об’єктивного висновку необхідно проаналізувати:

• загальнонаціональну судову статистику щодо запобіжних заходів і покарань;
• кількість випадків застосування пробаційного нагляду;
• динаміку застосування тримання під вартою;
• кількість людей у слідчих ізоляторах;
• ефективність пробаційних програм;
• рівень повторної злочинності;
• реальну спроможність органів пробації забезпечувати соціальний і психологічний супровід.

Тому ми не зараховуємо четверту ціль ані до повністю виконаних, ані до невиконаних. Вона потребує окремого загальнонаціонального дослідження.

Ціль 5. Праця як ресоціалізація чи прихована експлуатація

П’ята стратегічна ціль передбачає вдосконалення методів та інструментів виправлення і ресоціалізації засуджених.

Праця повинна допомагати людині отримати професійні навички, законний заробіток, страховий стаж і соціальні гарантії, а не ставати додатковим покаранням.

Моніторингові звіти показують, що в багатьох установах праця залишається інструментом залежності та експлуатації.

Ми систематично виявляємо роботу без належних трудових договорів, обліку робочого часу, повідомлення податкових органів, інструктажів, медичних оглядів, засобів індивідуального захисту та повної оплати.

У Старобабанівській виправній колонії №92 засуджені працювали на кухні з 5:30 до 19:00–19:30 щодня протягом півтора-двох років. Один із засуджених близько року щоденно мив посуд у такому режимі.

У Петрівській виправній колонії №49 були зафіксовані робочі зміни тривалістю 15–19 годин на добу, нічна робота без належного обліку і доплат, символічні суми після відрахувань та завчасно підписані незаповнені документи.

У Кропивницькому слідчому ізоляторі частина людей працювала близько року або півтора року без документів, які підтверджували б оформлення трудових відносин, нарахування зарплати та сплату ЄСВ.

Один ув’язнений виконував функції мийника посуду без оплати. Близько десяти людей безоплатно розвозили їжу по корпусах. Окремі працівники харчоблока перебували на робочих місцях понад 11 годин на добу.

У Надержинщинській виправній колонії №65 суми, фактично зараховані на особові рахунки окремих засуджених за місяць, становили від 133 до 4217 гривень.

Окремі працівниці харчоблока працювали з 6:00 до 19:00 сім днів на тиждень, формально перебуваючи лише на 0,75 ставки. Неоплачувану роботу у вихідні маскували під “благоустрій”.

Особливо небезпечно, коли постійну неоплачувану працю називають “стажуванням”, “професійним навчанням”, “неформальною освітою”, “чергуванням” або роботами з благоустрою відповідно до частини п’ятої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Якщо людина місяцями виконує однакову роботу за встановленим графіком, забезпечує функціонування кухні, виробництва або господарства установи, це вже не разове чергування. Це фактичні трудові відносини, які повинні бути оформлені, обліковані й оплачені.

Не менш небезпечною є підміна трудових відносин цивільно-правовими договорами. Сам по собі такий договір є законним, коли йдеться про добровільне виконання конкретного завдання та отримання визначеного результату. Але якщо засуджений щодня виходить на одне й те саме робоче місце, працює за встановленим адміністрацією графіком, виконує постійні виробничі чи господарські функції та перебуває під безпосереднім контролем персоналу, це має ознаки трудових відносин — незалежно від назви підписаного документа. Використання ЦПД за таких обставин дозволяє приховувати фактичну тривалість робочого дня, уникати оплати понаднормової роботи та роботи у вихідні, звужувати соціальні гарантії й ускладнювати перевірку належної сплати внесків. У місцях позбавлення волі, де адміністрація контролює не лише працю, а й пересування та повсякденне життя людини, така підміна стає механізмом посилення залежності й трудової експлуатації. Зміна назви договору не змінює суті роботи.

Робота по 13–19 годин без належного відпочинку не ресоціалізує. Вона відтворює радянську модель, у якій ув’язненого розглядають як дешеву і безправну робочу силу.

Ресоціалізація, яка залишається формальністю

Стратегія передбачає індивідуальне планування, оцінку криміногенних ризиків, корекційні програми, психологічну допомогу, професійну освіту, корисну зайнятість і підготовку до звільнення.

Однак у матеріалах соціально-виховної роботи ми продовжуємо бачити формально заповнені документи замість реальної роботи з людиною.

У Старобабанівській ВК №92 в окремих матеріалах не було належних квартальних оцінювань, індивідуальних зустрічей та доказів повноцінного виконання програм соціально-виховної роботи.

У Райківській ВК №73 не було належно забезпечено окрему організацію роботи з особами, які вперше відбувають покарання.

У Сумській ВК №116 виробниче та професійно-технічне обладнання залишалося застарілим. За таких умов важко говорити про здобуття сучасної професії, яка буде затребувана після звільнення.

Окремою системною проблемою є ресоціалізація осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Йдеться не про недоліки однієї установи, а про загальну модель тривалої камерної ізоляції, обмеженої позакамерної діяльності та відсутності послідовної підготовки до можливого звільнення. Системний характер цієї проблеми раніше констатував і Європейський суд з прав людини у справі “Пєтухов проти України (№2)”, зазначивши, що режим тримання довічно засуджених в Україні несумісний із метою реабілітації.

Під час моніторингового візиту до Темнівської виправної колонії №100 встановлено, що для довічно засуджених не забезпечено достатнього спектра позакамерної діяльності, а кількість робочих місць залишається вкрай обмеженою. Через відсутність спеціально облаштованого майданчика навіть ранкову зарядку люди змушені виконувати безпосередньо у тісних камерах.

Подібні проблеми зафіксовано й під час моніторингового візиту до Замкової виправної колонії №58. Засудженим до довічного позбавлення волі не забезпечували достатніх альтернативних видів позакамерної діяльності, відповідні заходи проводилися лише епізодично, а кількість робочих місць була вкрай обмеженою. Декілька довічно засуджених близько чотирьох років перебувають в одиночному триманні. Така тривала ізоляція без змістовної діяльності, належних соціальних контактів та індивідуальної роботи не сприяє виправленню, а посилює соціальну дезадаптацію і психологічне відчуження.

Ці факти підтверджують загальний характер проблеми. Довічно засуджена людина може десятиліттями перебувати переважно в камерних умовах, маючи вкрай обмежений доступ до праці, освіти, спільної діяльності та програм, які формували б реальний маршрут змін. За відсутності зрозумілої перспективи звільнення та поступової підготовки до повернення в суспільство сама ідея виправлення втрачає зміст.

Ресоціалізація не може зводитися до заповнення характеристики, участі у формальному заході та підпису засудженого під черговим планом. Якщо держава вимагає від людини довести своє виправлення, вона повинна створити умови, у яких такі зміни взагалі можливі. Оскільки повноцінної моделі ресоціалізації довічно засуджених досі не створено, п’ята стратегічна ціль залишається невиконаною по суті.

Ціль 6. Безпека, яку переклали на самих ув’язнених

Шоста стратегічна ціль передбачає забезпечення належного рівня безпеки і правопорядку в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах.

Проте безпека не може будуватися на передачі фактичної влади одним засудженим над іншими.

У Холодногірській виправній колонії №18 монітори зафіксували використання окремих засуджених як “днювальних”, практики контролю одних ув’язнених над іншими, принизливі доручення та сегрегацію особливо вразливих людей.

Під час конфіденційного спілкування моніторів із засудженими окремі ув’язнені втручалися в розмови, поводилися агресивно та намагалися контролювати зміст спілкування.

Така модель створює ситуацію, за якої адміністрація фактично передає частину своїх владних повноважень неформальній тюремній ієрархії.

Європейський комітет із запобігання катуванням неодноразово наголошував: жоден ув’язнений не повинен мати владу над іншим ув’язненим. Використання “днювальних” підвищує ризик насильства, дискримінації та експлуатації найбільш уразливих людей.

Модернізація відеоспостереження також не завжди означає посилення безпеки.

Порушення приватності через невибіркове відеоспостереження у спальних приміщеннях зафіксовані в багатьох установах, а саме: в Холодногірською ВК №18, Темнівської виправної колонії №100, Первомайської виправної колонії №117 , Кропивницького слідчого ізолятора. Повторюваність таких випадків у різних установах свідчить, що йдеться не про локальне рішення окремого керівника, а про поширену практику застосування відеоспостереження без належної індивідуальної оцінки ризиків, обґрунтування його необхідності та регулярного перегляду.

Так само поширеною залишається практика розміщення на ліжках або дверях камер поіменних карток з описом злочинів, за які людину засуджено або в яких її обвинувачують. Такі картки були виявлені не лише у Холодногірській ВК №18, а й у Дрогобицькій ВК №40, Південноукраїнській ВК №83, Качанівській ВК №54 та Кропивницькому СІЗО.

Відеоспостереження у житловому приміщенні може застосовуватися лише у виняткових випадках, коли це обґрунтовано реальною та індивідуально оціненою загрозою. Його використання як постійного засобу загального контролю перетворюється на непропорційне втручання у приватне життя та робить режим тримання ще більш репресивним.

Розміщення інформації про злочин біля спального місця або на дверях камери взагалі не має обґрунтованої безпекової мети. Воно перетворює відомості з особової справи на публічне тавро, сприяє стигматизації людини, погіршує її відносини з персоналом та іншими засудженими й може впливати на її становище у неформальній тюремній ієрархії. Поширеність цих практик свідчить, що модернізація системи нагляду відбувається без належного переосмислення її каральної культури.

Такі практики створюють ризик непропорційного втручання у приватність, стигматизації та посилення впливу неформальної ієрархії.

Укриття без виходу: провал воєнної безпеки

Найбільш небезпечним проявом невиконання шостої цілі є нездатність держави гарантувати безпеку людей під час війни.

Стратегію ухвалили вже після початку повномасштабної агресії. У ній зазначено необхідність ураховувати воєнні виклики. Проте дієвої державної політики щодо укриттів, доступу до них, евакуації та завчасного розвантаження небезпечних установ досі не створено.

У Холодногірській ВК №18 одне укриття не мало вентиляції та було доступне лише частині засуджених. Друге, розташоване у промисловій зоні, не мало другого евакуаційного виходу, вентиляції та каналізації. Уночі доступ до укриттів залежав від дій персоналу.

У Сумській ВК №116 одне з укриттів не мало другого евакуаційного виходу, вентиляції та каналізації. Інше використовувалося для виробничої діяльності та зберігання матеріалів і готової продукції.

У Старобабанівській ВК №92 одне з приміщень не мало другого виходу, вентиляції та каналізації, а інше фактично використовувалося для зберігання майна.

У Кропивницькому слідчому ізоляторі монітори зафіксували підтоплення, вогкість та відсутність належної вентиляції у приміщенні, визначеному як укриття.

У Замковій ВК №58 приміщення, визначене як укриття, не мало належної вентиляції, каналізації та другого виходу.

Трагічним підтвердженням наслідків відсутності системної політики став російський удар по Біленьківській виправній колонії №99 у липні 2025 року. За первинними офіційними даними, загинули 17 засуджених, 42 людини були поранені.

Правозахисники, які відвідали установу після удару, встановили, що в колонії не було належного сертифікованого сховища. Приміщення, визначені як укриття, не мали другого виходу, вентиляції та каналізації і були недоступними для більшості засуджених без супроводу персоналу. Ці обставини викладено у публікації “Пастка за ґратами”.

Люди в місцях несвободи не можуть самостійно залишити небезпечну територію, обрати інше укриття або змінити місце перебування. Держава, яка позбавила їх свободи, взяла на себе особливу відповідальність за їхнє життя і здоров’я.

Тому укриття без другого виходу, вентиляції та вільного доступу — це не просто господарський недолік. Це питання виконання позитивних зобов’язань держави за статтями 2 і 3 Європейської конвенції з прав людини.

Шоста стратегічна ціль не може вважатися виконаною, якщо під час війни люди залишаються замкненими у приміщеннях без реальної можливості врятуватися.

Ціль 7. Персонал: окремі зміни є, системної трансформації немає

Сьома стратегічна ціль передбачає формування ефективної моделі підготовки та діяльності персоналу, поліпшення умов праці, навчання, технічного забезпечення та профілактику професійної деформації.

Це єдина ціль, яку за результатами наших відвідувань можна оцінити як частково виконану.

В окремих установах проводилися ремонти службових приміщень, закуповувалося обладнання, частина працівників проходила навчання. Ми також зустрічали співробітників, які були відкритими до діалогу, надавали моніторам документацію та намагалися виправляти виявлені порушення.

Однак такі приклади ще не стали системою. Моніторингові звіти свідчать, що кадровий дефіцит має не локальний, а загальносистемний характер.

У Холодногірській виправній колонії №18 штатна чисельність становила 228,5 посади, фактична — 207,5. Із трьох передбачених посад психологів була заповнена лише одна.

У Сумській виправній колонії №116 із 223,5 штатної посади фактично були заповнені 171,5 — некомплект становив 52 працівники. У колонії працював лише один психолог, а в медичній частині залишалася вакантною посада клінічного психолога.

У Дрогобицькій виправній колонії №40 штат передбачав 299,5 посади, тоді як фактично були зайняті 267,5. Загальний некомплект становив 31 працівника.

У Первомайській виправній колонії №117 із 218,5 штатної посади фактично були заповнені лише 179. Некомплект сягав 39,5 посади, а безпосередньо із засудженими працював лише один психолог.

Найгострішу ситуацію зафіксовано у Вінницькій виправній колонії №86: із 261,5 штатної посади фактично були заповнені 183,25. Некомплект становив 78,25 посади — майже третину штату. В установі працював один психолог, а посада клінічного психолога медичної частини залишалася вакантною.

Некомплект персоналу — це не внутрішня кадрова проблема відомства. Коли в установі бракує психологів, медичних працівників, фахівців соціально-виховної служби та режимного персоналу, індивідуальна робота із засудженими підмінюється заповненням документів, медична допомога відкладається, а безпека дедалі частіше забезпечується через жорсткий контроль або неформальне використання одних засуджених для нагляду за іншими. За таких умов професійне вигорання персоналу стає передбачуваним, а проголошені Стратегією динамічна безпека та ресоціалізація залишаються деклараціями.

Технічне оснащення саме по собі не змінює професійної культури. Камера, відеореєстратор або новий комп’ютер не гарантують поваги до людської гідності, якщо персонал продовжує сприймати незалежний моніторинг як загрозу, а скаргу ув’язненого — як прояв нелояльності.

Тому сьому ціль можна оцінити лише як частково виконану.

Ціль 8. Цифровізація, яка не дійшла до ув’язнених

Восьма стратегічна ціль передбачає модернізацію Єдиного реєстру засуджених та осіб, узятих під варту, електронний документообіг, електронні медичні послуги, доступ до Інтернету та використання даних для прозорих управлінських рішень.

На практиці установи продовжують жити у світі паперових журналів, суперечливих табелів і ручного обліку.

У Сумській ВК №116 існувало приміщення, визначене як інтернет-клас, але засуджені не були забезпечені планшетами, електронною поштою фактично не користувалися, а журнали доступу до Інтернету та реєстрації електронних адрес не містили жодного запису.

Під час перевірки комп’ютерів було встановлено блокування доступу до сайтів Харківської правозахисної групи та ГО “Захист в’язнів України”.

Тобто людина формально отримувала “доступ до Інтернету”, але не могла відвідати ресурси організацій, які спеціалізуються на захисті її прав.

У Темнівській ВК №100 також фіксувалися необґрунтовані обмеження доступу до правозахисних інформаційних ресурсів.

У Кропивницькому слідчому ізоляторі комп’ютери інтернет-класу фактично не забезпечували належного доступу до мережі, а журнали користування не підтверджували реальної роботи електронного сервісу.

Цифровізація не відбулася, якщо на рівні конкретної установи медична консультація недоступна, електронною поштою ніхто не користується, правозахисні сайти заблоковані, а робочий час можна приховати за суперечливими записами у паперових журналах.

Створення центрального реєстру саме по собі не є реформою. Восьма стратегічна ціль залишається невиконаною для людини, яка перебуває за ґратами.

Проблема не обмежується технічною несправністю комп’ютерів або порожніми журналами. Йдеться про фактичну здатність людини, яка перебуває під повним контролем адміністрації, безпечно повідомити зовнішній орган про порушення своїх прав.

Нульова кількість скарг в установах, де монітори систематично виявляють порушення, не може автоматично вважатися показником благополуччя. Вона може свідчити про непоінформованість, недовіру до механізму звернень, страх переслідування або адміністративні й технічні перешкоди. Якщо засуджений не впевнений, що зможе конфіденційно звернутися до Уповноваженого, прокуратури чи правозахисної організації, то наявність інтернет-класу або запису про “доступ до мережі” не має практичного значення. Цифровізація, яка не забезпечує людині безпечного зв’язку із зовнішнім світом, модернізує відомчий облік, але не посилює захист її прав.

Чому Стратегія не дала очікуваного результату

Проблема не в тому, що Стратегія обрала неправильні цілі. Більшість із них сформульована правильно. Проблема — у механізмі реалізації.

По-перше, держава часто підмінює результат процесом. Ухвалений наказ, створений підрозділ, закуплена камера або відремонтоване приміщення автоматично зараховуються як прогрес.

Але головне питання залишається без відповіді: чи перестали люди жити у переповнених приміщеннях, працювати без оплати, чекати на діагностику та ховатися від ракет у непридатних підвалах?

По-друге, кількісні індикатори дозволяють звітувати про окремі відремонтовані місця, не змінюючи ситуації в системі загалом.

Навіть дві тисячі належно обладнаних місць не виправдовують утримання інших людей на площі 1,42 м².

По-третє, відомчий контроль продовжує переважати над незалежним.

Підрозділи із захисту прав людини, створені всередині ДКВС, не можуть замінити Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює функції НПМ за моделлю “Омбудсман+”, громадський моніторинг та незалежне розслідування.

По-четверте, зберігається закритість системи.

Моніторингові висновки нерідко сприймаються не як джерело інформації для усунення порушень, а як загроза репутації відомства. Наслідком стають формальні відповіді, заперечення очевидних фактів і спроби пояснити системні проблеми “окремими недоліками”.

По-п’яте, реалізація Стратегії не була належно синхронізована з війною.

Операційний план реалізації Стратегії на 2025–2026 роки уряд затвердив лише 29 жовтня 2025 року — майже через десять місяців після початку періоду, на який цей план був розрахований.

У результаті реформа рухалася швидше на папері, ніж у камерах, лікарнях, виробничих приміщеннях та укриттях.

Що має зробити нове керівництво Міністерства юстиції

Міністр юстиції України Денис Маслов очолив відомство на завершальному етапі реалізації Стратегії, розрахованої до кінця 2026 року. Він отримав не чистий аркуш, а систему з накопиченими структурними проблемами та численними зобов’язаннями, виконання яких досі не забезпечено.

Неприйнятним завершенням реформи було б підготувати оптимістичний відомчий звіт, перелічити ухвалені накази, проведені ремонти й закуплене обладнання та на цій підставі оголосити Стратегію виконаною. Її результативність має оцінюватися за реальними змінами в умовах тримання, доступі до медичної допомоги, захищеності від насильства, трудових правах і можливостях ресоціалізації.

Першим рішенням нового керівництва має стати незалежне підсумкове оцінювання реалізації кожної стратегічної цілі. До нього необхідно залучити Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює функції Національного превентивного механізму за моделлю “Омбудсман+”, громадських моніторів, правозахисні організації, представників Ради Європи та інших міжнародних партнерів. Міністерство юстиції і ДКВС повинні надати всі необхідні дані та пояснення, але не можуть залишатися єдиними оцінювачами результатів власної роботи.

Першочерговими кроками мають стати:

1. Проведення незалежного оцінювання Стратегії. Необхідно оцінити не формальне виконання заходів, а досягнення результатів за кожною із восьми стратегічних цілей. За кожним напрямом має бути встановлено, що виконано повністю, що виконано частково, а що залишилося нереалізованим, із зазначенням причин, відповідальних органів і строків усунення недоліків.
2. Запровадження публічної звітності на рівні кожної установи. Результати виконання Стратегії мають оприлюднюватися не лише у вигляді загальнонаціональних цифр, а з розподілом за конкретними установами та вимірюваними показниками: наповнюваністю, площею, температурою, освітленням, станом вентиляції, доступом до води, медичної допомоги, праці, освіти, Інтернету та належних укриттів.
3. Проведення повної інвентаризації житлових і камерних приміщень. Для кожного приміщення необхідно зафіксувати його фактичну площу, кількість установлених і зайнятих спальних місць, правовий статус утримуваних осіб та реальну площу на одну людину. В оцінюванні слід чітко розмежовувати чинний мінімум у 2,5 м² для осіб, узятих під варту, встановлений статтею 11 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, 4 м² для засуджених і 5 м² у лікувальних закладах при виправних колоніях, передбачені статтею 115 Кримінально-виконавчого кодексу України, а також цільовий показник Стратегії — щонайменше 4 м² для засуджених та осіб, узятих під варту.
4. Розроблення міжвідомчої програми розвантаження слідчих ізоляторів. Вона повинна охоплювати зменшення переповненості, належне використання альтернатив триманню під вартою, перегляд логістики розміщення ув’язнених і завчасне переміщення людей з установ, розташованих у зонах підвищеної воєнної небезпеки. Для кожної такої установи мають бути визначені безпечні маршрути, транспорт, установи приймання та відповідальні посадові особи.
5. Проведення незалежного аудиту всіх укриттів. Із залученням ДСНС необхідно перевірити місткість, доступність, евакуаційні виходи, вентиляцію, водопостачання, каналізацію, освітлення, засоби зв’язку та пожежну безпеку. Приміщення, які не забезпечують базових умов виживання, не повинні надалі обліковуватися як укриття.
6. Початок інституційного передання пенітенціарної медицини до системи Міністерства охорони здоров’я. Потрібна узгоджена дорожня карта із чіткими етапами, строками, фінансуванням, порядком передання персоналу, майна та медичних даних. До завершення передання необхідно гарантувати професійну незалежність медичних працівників і безперешкодне направлення пацієнтів до цивільних закладів охорони здоров’я.
7. Забезпечення прозорого обліку праці засуджених. Необхідно запровадити електронний персоніфікований облік часу початку і завершення роботи, правової підстави працевлаштування, виконаного обсягу, нарахованої заробітної плати, податків і соціальних внесків. Багатомісячні неоплачувані “стажування”, “чергування” та “навчання”, які фактично є постійною працею, мають бути припинені.
8. Створення дієвої процедури реагування на ознаки насильства. Інформація про тілесні ушкодження, які можуть свідчити про катування або жорстоке поводження, повинна невідкладно і без попередньої відомчої фільтрації передаватися до ДБР та прокуратури. Необхідно забезпечити фотографування травм, використання схем тіла, збереження медичної документації та записів відеоспостереження, а також захист потерпілої особи від можливого переслідування.
9. Припинення використання одних засуджених для контролю над іншими. Із нормативних актів мають бути вилучені положення, які передбачають або фактично легалізують діяльність “днювальних”. Підтримання порядку, безпеки та дисципліни є виключною відповідальністю належно підготовленого персоналу, а не засуджених, наділених неформальною владою над іншими людьми.
10. Забезпечення реального цифрового доступу. Комп’ютери та планшети повинні бути фактично підключені до мережі, а засуджені — мати персональні засоби авторизації й доступ до електронних медичних послуг, освіти, правової інформації та комунікації. Блокування сайтів правозахисних організацій має бути припинене.
11. Підготовка нової стратегії після 2026 року. Новий документ повинен ґрунтуватися на результатах незалежного оцінювання чинної Стратегії та містити вихідні показники, конкретні цільові значення, гарантоване фінансування, строки, відповідальних виконавців, персональну управлінську відповідальність і механізм регулярної незалежної перевірки. Кожен захід має оцінюватися за тим, яку фактичну зміну він забезпечив для людини, а не за самим фактом ухвалення наказу або проведення закупівлі.

Ключовий принцип нового етапу реформи полягає в тому, що Міністерство юстиції не може одночасно бути виконавцем Стратегії та єдиним суддею її успішності. Без незалежного оцінювання, відкритих даних і персональної відповідальності будь-яка наступна стратегія ризикує повторити долю попередньої — бути виконаною у звітах, але не змінити життя людей за зачиненими дверима.

Замість висновку

Стратегія реформування пенітенціарної системи не провалилася через неправильний напрям. Вона не дала очікуваного результату, тому що держава знову підмінила зміну системи зміною документів.

Два з половиною квадратних метра для людини у слідчому ізоляторі — це не гуманний стандарт, а застарілий національний мінімум, який сама держава зобов’язалася підвищити до чотирьох.

Чотири квадратні метри для засудженого — не амбітна мета реформи. Це встановлений законом мінімум.

П’ять квадратних метрів у стаціонарі — не привілей пацієнта. Це нормативна вимога.

Своєчасна медична допомога — не винагорода за хорошу поведінку. Це обов’язок держави.

Оплачувана праця — не заохочення. Це право людини.

Належне укриття — не господарське покращення. Це питання життя і смерті.

Поки людина спить у приміщенні, де на неї припадає 1,42 м², працює по 13–19 годин, не може пройти необхідне обстеження, а під час повітряної тривоги залежить від того, чи відчинить працівник двері до непридатного підвалу, жодна кількість наказів, електронних реєстрів і відомчих звітів не може бути доказом успішної реформи.

Справжня реформа почнеться тоді, коли держава перестане оцінювати себе за власними документами й дозволить оцінювати себе за становищем конкретної людини, яку вона тримає за зачиненими дверима.

Основні джерела

Стратегічні та нормативні документи

• Стратегія реформування пенітенціарної системи на період до 2026 року
• Операційний план реалізації Стратегії на 2025–2026 роки
• Кримінально-виконавчий кодекс України
• Закон України “Про попереднє ув’язнення”
• Кримінальний кодекс України
• Європейська конвенція з прав людини

Міжнародні та незалежні джерела

• Звіт Європейської комісії щодо України за 2025 рік
• Матеріали Європейського комітету із запобігання катуванням щодо України
• Офіційне пояснення моделі НПМ “Омбудсман+”

Моніторингові звіти та правозахисні публікації

• Холодногірська виправна колонія №18
• Житомирська виправна колонія №4
• Райківська виправна колонія №73
• Надержинщинська виправна колонія №65
• Лікарня при Шепетівській виправній колонії №98
• Замкова виправна колонія №58
• Петрівська виправна колонія №49
• Криворізька установа виконання покарань №3
• Кропивницький слідчий ізолятор
• Старобабанівська виправна колонія №92
• Сумська виправна колонія №116
• Темнівська виправна колонія №100
• “Пастка за ґратами”: Біленьківська виправна колонія №99

Офіційні повідомлення

• Профіль Міністра юстиції України Дениса Маслова
• Повідомлення ДБР щодо подій у Божковській виправній колонії №16
• Повідомлення ДБР про направлення справи до суду
• Повідомлення про наслідки удару по Біленьківській ВК №99