пошук  
версія для друку
14.10.2010 | Олександр Мотиль (Alexander Motyl)
джерело: zgroup.com.ua

Витираючи пам’ять про Голодомор, Україна руйнує себе

   

Перше, що зробив президент України Віктор Янукович після своєї інавгурації 25 лютого, це усунув з офіційного веб-сайту президента розділ про Голодомор. Попередник Януковича, Віктор Ющенко, зробив Голодомор – голод 1932-33 рр., організований Сталіним, винуватцем смерті мільйонів українських селян, – питанням національного значення, пропагуючи те, що чеський письменник Мілан Кундера, як відомо, назвав "боротьбою пам’яті із забуттям", у рамках його спроб зрушити країну в напрямку до демократії. Те, що Янукович так радикально повернувся спиною до цього руху з відкриття трагічного минулого України, є індикатором того, наскільки останні вибори стосувались і ідентичності, і політики.

Це все не випадково. Завдяки Помаранчевій революції 2004 року українська національна ідентичність стала синонімом демократії та Заходу. І завдяки побудові Владіміром Путіним нової впевненої в собі Російської держави, на жаль, російська ідентичність почала асоціюватися, як радянської доби, з авторитаризмом й імперією. Партія Януковича, Партія регіонів, має свою електоральну базу в південно-східному промисловому регіоні України, Донбасі; регіон створив – і все ще пишається цим – і лідера компартії Леоніда Брежнєва, і улюбленого пролетаря Сталіна шахтаря Олексія Стаханова. Іменами сталіністів тут називають вулиці, встановлюють статуї радянського диктатора, і регіон зберігає ідентичність радянської епохи як російськомовний анклав з авторитарною політичною культурою. Коли обраний президентом Янукович вирішив повернути назад годинник Ющенкової України і відновити її роль клієнта Москви, природно, він мусив почати з того, що припинив дискусію на тему того, що історик Роберт Конквест назвав сталінським "терором голодом".

Наступ Януковича на українську ідентичність, оновлену після Помаранчевої революції, зосередився на освіті, культурі, мові й історії. Розмаїті політичні заходи почали вичавлювати автентично українське з публічного життя, освіти і медіа. Залежні ректори університетів погодилися виступити на підтримку нового, російськоцентричного режиму, тоді як два незгодні – з прозахідного Українського католицького університету у Львові та Києво-Могилянської академії в Києві – опинилися під пресом влади. Але центральною мішенню заходів режиму зі згортання української ідентичності є історія. Як добре знає Янукович, усі нові нації розвивають ідентичність, спираючись на своє розуміння історії. Існують міфи про заснування, героїв, лиходіїв, поразки і перемоги, ідентифіковані – і часом вигадані – так, щоб створити "наративи", що впливають на сучасні політичні рухи. Американці прославляють батьків-засновників, тоді як французи вважають знаменною першу революцію. Після катастрофи Третього Рейху німці від святості Отто фон Бісмарка перейшли до захоплення Конрадом Аденауером. Так само українці за останні 20 років розробили суто український історичний наратив у межах свого повільного прийняття демократії та Заходу.

Будь-яка спроба сконструювати виразно українську ідентичність неминуче повинна дати собі раду з недавнім минулим. Сьогодні Україна значною мірою залишається продуктом терору, насильства, війни і геноциду російських царів, радянських комуністів і німецьких нацистів. Дослідження 2008 року, проведене розташованим в Москві Інститутом демографії, з’ясувало, що з 1914-го по 1948 рр. Україна зазнала до 15 мільйонів "надмірних смертей": 1,3 мільйона – під час І Світової війни; 2,3 мільйона – під час громадянської війни в Росії та польсько-радянської на початку 1920-х; 4 мільйони – під час Голодомору; 300000 – під час Великого терору й анексії Західної України; 6,5 мільйона – під час ІІ Світової війни; і 400000 – під час повоєнного голоду і кампанії Сталіна проти українського націоналізму.

За даними історика з Єльського університету Тімоті Снайдера, "народи України і Білорусі – насамперед євреї, але не тільки – постраждали найбільше, оскільки під час жахливих 1930-х ці землі були частиною Радянського Союзу і в 1940-х тут тривали найжорстокіші німецькі репресії. Якщо Європа була, як про неї написав Марк Мазовер [Mark Mazower], темним континентом, то Україна і Білорусь були серцем пітьми". Ця пітьма тривала аж до смерті Сталіна 1953 року. І хоча щоденне насильство зникло і табори смерті позакривали, тоталітаризм як система всюдисущого репресивного права залишився недоторканним ще на три десятиліття, проіснувавши достатньо довго, щоб сформувати людину нового типу. Те, що радянська пропаганда називала "новою радянською людиною", є якраз тим виборцем, який підтримує Януковича і Путіна, тужить за старими добрими днями радянської величі та дешевої горілки, не помічає злочинів Сталіна проти людства і не може уявити Україну як таку, що має іншу, окрему від російської ідентичність.

Проте, як свідчить надмірне число смертей, "убивство голодом" під час Голодомору залишається однією з найбільших катастроф, які пережила Україна під час радянського правління. Будь-яка спроба реконструювати національний український наратив повинна спиратися на травму таких пропорцій – особливо оскільки десятиліттями всі радянські історики, пропагандисти й офіційні особи невтомно ігнорували голод або відкидали його як емігрантський обман. Нічого дивного, що першими українцями, які привернули увагу до трагедії Голодомору, були ті, хто вижив і втік на Захід. У середині 1950-х вони уклали два великі томи свідчень людей, які пережили голод, і інших документальних матеріалів під назвою "Чорні справи Кремля: Біла книга" [The Black Deeds of the Kremlin: A White Book]. Більшість західних політиків і інтелектуального істеблішменту відмахнулися від них як від запеклих антикомуністів і воїнів Холодної війни. Протягом наступних десятиліть вони не припиняли своєї діяльності, але з дуже малим резонансом ззовні їх власних тісних емігрантських спільнот.

На початку 1980-х усе почало змінюватися. Радянські студії відкрили "національне питання", і академічні дослідження все більше зміщувалися до неросійських республік СРСР, зокрема до України. Водночас "ревізіоністські" соціальні історики переоцінювали Сталіна і досліджували походження сталінізму на початку 1930-х. У міру наближення 50-ї річниці Голодомору, 1983 року, для західних учених стало неможливо не визнавати трагедії. Деякі й далі розглядали її як наслідок сталінської політики форсованої колективізації селян. Інші наполягали, що це не був просто побічний продукт сільськогосподарської політики, яка вийшла з-під контролю, а свідомий політичний акт, який слід розглядати в контексті зловісного сталінського наступу на українську національну ідентичність.

1986 року Український дослідницький інститут при Гарвардському університеті опублікував працю, яка здійснила прорив, – книжку Роберт Конквеста "Жнива скорботи" [The Harvest of Sorrow], перше наукове систематичне дослідження Голодомору як інструменту сталінського терору. 1988 року американський історик Джеймс Мейс, який відкрито стверджував, що голод був антиукраїнським заходом, упорядкував три томи документів і свідчень для Комісії США з вивчення голоду в Україні, які були надані Конгресу у вигляді доповіді. Конквеста і Мейса таврували як антикомуністів, але зусилля, спрямовані на маргіналізацію їх праці, підірвала політика гласності Міхаїла Горбачова, яка викрила багато чорних дір у радянській історії для вивчення не тільки росіянами, але й українцями і іншими неросіянами. Тільки-но радянські історики почали вивчати жахи радянського минулого і прийшли до висновку, що Сталін був монстром, голод більше не міг вважатися змовою західних антикомуністів і невдоволених українських емігрантів.

Після незалежності України, 1991 року, потреба виразно українського історичного наративу й ідентичності набула нової нагальності, особливо коли Україна стала відкритою для західних інтелектуальних дебатів і свідчень того покоління, яке пережило голод. У міру того, як число книжок і статей, опублікованих в Україні про Голодомор, почало зростати в геометричній прогресії, він став установленою історичною реальністю: сьогодні майже ніхто не заперечує, що трапилася жахлива людська трагедія і що загинули мільйони людей. Але хоча вирішено питання, був Голодомор чи ні, питання, чому він стався, переросло в навіть ще більшу суперечку, яку ведуть два табори. Услід за Джеймсом Мейсом (який осів у Києві, де писав про Голодомор аж до своєї смерті 2004 року) українські націонал-демократи, загалом, стверджують, що голод був геноцидом. Їхні прорадянські, проросійські й антидемократичні опоненти, більшість із яких, урешті-решт, згрупувалися навколо Януковича і Партії регіонів, відкидають твердження, що голод був відверто антиукраїнським на користь більш заспокійливого погляду, який стисло висловив міністр освіти і науки Януковича Дмитро Табачник: "Голодомор 1933 року був спільною трагедією народів України, Росії, Білорусі і Казахстану".

Відображаючи часовий лаг між українськими і західними інтелектуальними течіями, українці почали дебатувати про тезу "Голодомор як геноцид" саме тоді, коли західні вчені рухалися до її визнання. Нещодавно виявлена промова 1953 року Рафаеля Лемкіна, єврея польського походження й ученого, який створив термін "геноцид", зробила свій внесок у дискусію; сталінський голод, сказав він, був "не просто справою масового вбивства", а "й справою геноциду, знищення не тільки окремих людей, а й культури і нації". За словами Лемкіна, український геноцид складався з чотирьох компонентів: "Перший удар [був] спрямований на інтелігенцію, розум нації, з тим щоб паралізувати решту тіла". Другий був "атакою проти церков, священиків і ієрархії, "душі" України… Третій удар радянського плану був націлений на фермерів, велику масу незалежних селян, які були вмістилищем традицій, фольклору і музики, національної мови і літератури, національного духу України. Зброя, яку використали проти них, є, можливо, найбільш жорстокою зі всіх – голод… Четвертий крок цього процесу полягав у фрагментації народу України… домішуванні до України інших народів і шляхом дисперсії українців по всій Східній Європі".

Так само як перші дебати на Заході про голод були політизованими і протиставляли "антикомуністів" їх критикам, так і в Україні дебати щодо тези "Голодомор як геноцид" стали глибоко політизованими. По-перше, ця теза кидала виклик природі радянської реальності. По-друге, після Помаранчевої революції вона стала основою проекту національного будівництва Ющенка. І по-третє, вона підривала гегемонію Росії над Україною.

Щодо першого, якщо націонал-демократи мали рацію, коли говорили, що Голодомор був геноцидом, тоді Сталін, комунізм і Радянський Союз були винуватими і побудова демократичної прозахідної української ідентичності обов’язково повинна потягнути за собою відкидання всіх трьох як порівнянних у своїх злодіяннях до Гітлера і нацистської Німеччини. Отже, опоненти націонал-демократів, ідентичність яких залишилася просталінською, проросійською і прорадянською, неодмінно боролись би проти такої інтерпретації. Їх битва велася не тільки у великих абстрактних суперечках, а й у малих лінгвістичних сутичках. Хоча націонал-демократи почали називати війну проти Гітлера "ІІ Світовою", табір Януковича дотримувався радянського терміна "Велика Вітчизняна війна" з Радянським Союзом, а не з Україною як "Батьківщиною". Оскільки дебати відображали також ставлення народу до цієї тези – за опитуванням InterMedia 2009 року, 83% українців на Заході, 58% у центрі, 28% на Півдні і 15% на Сході прийняли тезу "Голодомор як геноцид", – то Голодомор швидко став головним фокусом зусиль і націонал-демократів, і їхніх опонентів для мобілізації виборців під час останніх виборів.

Ускладнювало справу те, що Ющенко зробив тезу "Голодомор як геноцид" центральним принципом своїх зусиль з національного будівництва, які переважно складалися з програм позитивної дискримінації для пропагування української мови як конституційно визнаної державної в державній освіті та в цілком русифікованих медіа. Ющенко підтримував побудову по всій Україні монументів у пам’ять про Голодомор, увів Голодомор у шкільні підручники, для досліджень Голодомору заснував Український інститут національної пам’яті, збудував Меморіал пам’яті Голодомору (по вулиці, на якій розташована Києво-Печерська Лавра і Музей Великої Вітчизняної війни радянської епохи), ініціював серію поминальних заходів на відзначення 75-х роковин Голодомору 2008 року і прагнув міжнародного визнання Голодомору як геноциду. 14 країн погодилися з цим, хоча Європарламент трохи не дотягнув, назвавши його злочином проти людства.

У міру загострення політичного суперництва між Ющенком і Януковичем, особливо напередодні президентських виборів 2010 року, опозиція до Ющенка виливалася в опозицію до його проекту національного будівництва. Окрім підвищення свідомості про жахи Голодомору, цей проект містив декілька інших важливих історичних вимірів. Першим було твердження, що історія України включає історію держави Київська Русь, яка тисячу років тому була однією з найбільших і наймогутніших у Європі. Другим була реабілітація Івана Мазепи, козацького гетьмана, чиє бажання більшої незалежності від Росії привело його до союзу із шведським королем Карлом XII у боротьбі проти Петра І в катастрофічній битві під Полтавою 1709 року. Третім була переоцінка трьох контроверсійних лідерів української антирадянської національної боротьби у ХХ столітті: Симона Петлюри, Романа Шухевича і Степана Бандери. Петлюра був соціал-демократом і довічним філосемітом, на чию долю 1918-го і 1919 року випало керування цілком недієздатним урядом, саме тоді, коли країною прокотилися жахливі погроми. Обидва, Шухевич і Бандера, були лідерами міжвоєнної Організації Українських Націоналістів, радикального націоналістичного руху (подібного за структурою, тактикою й ідеологією до Національного фронту визволення Алжиру, Організації визволення Палестини і єврейського Іргуну), які першими спробували викарбувати незалежну Українську державу за допомогою нацистської Німеччини, а після розгрому, вчиненого Берліном, вели безнадійну боротьбу і проти німців, і проти совітів.

Націонал-демократи доводили, що українці не могли б мати історії й ідентичності, якби не шукали своїх коренів у далекому минулому і змирилися з подіями й особистостями, демонізованими російською імперською історіографією та радянською пропагандою. Прихильники Партії регіонів і комуністів відкинули весь пакет запропонованих змін, наголошуючи, що, без сумніву, Мазепа, Петлюра, Шухевич і Бандера були абсолютними "ворогами народу", "фашистами" і "зрадниками" і що Голодомор є загальною людською трагедією. Коли український парламент у листопаді 2006 року проголосував за визнання Голодомору геноцидом, голоси, як і передбачалось, розділилися: націонал-демократи голосували "за", тоді як Партія регіонів і комуністи – "проти".

Історія й інтерпретація історії увійшли в сучасний політичний діалог. Опоненти Ющенка зрозуміли, що в намаганні переписати радянську і російську версію історії України, реабілітувати тих, хто традиційно розглядався як протофашисти, і викарбувати виразну українську ідентичність, чиє коріння лежить у демократичній і прозахідній політичній культурі, президент фактично кидав виклик радянській і російській ідентичності, як і російським претензіям на політичну гегемонію над Україною. Як занепокоєно зауважив 2010 року неофіційний російський речник з питань України Константін Затулін, "Значна частина громадян України прийняла націоналістичні кліше. Ці люди доволі щиро вірять, що Україна обов’язково повинна мати мову, історію і героїв, відмінних від російських". Російські політики повністю усвідомлювали ідеологічні та політичні наслідки того, що можна чекати від Ющенка і націонал-демократів. Путін висловив занепокоєння, і 2006 року російська Дума прийняла резолюцію, яка заперечувала, що голод був геноцидом. Для створення підручників з історії, які наголошували на спільній українській історії з Росією і на запереченні української специфіки Голодомору, було мобілізовано російських істориків, і Кремль почав виділяти значні суми грошей на своїх прихильників і агентів спецслужб в Україні.

Обійнявши посаду, для Януковича мало сенс передусім усунути Голодомор із президентського веб-сайту: це був мовчазний жест, що означав і для Кремля, і для його співвітчизників, що його Україна, на відміну від України Ющенка, прийме прорадянську і проросійську позицію. Наступним логічним кроком для Януковича було поінформувати світ про свої наміри. 26 квітня під час засідання Парламентської асамблеї Ради Європи він заявив, що "було б помилкою і несправедливістю визнати Голодомор актом геноциду проти однієї нації". Через день, на прес-конференції у Страсбурзі, він дав авторитарне визначення демократії як "порядку". Тільки-но Янукович зробив ці дискурсивні зміни, було відчинено двері для російського президента Дмітрія Мєдвєдєва, який 2008 року підкреслено відмовився від участі в 75-х роковинах ушанування пам’яті жертв Голодомору – не відвідав Меморіалу пам’яті Голодомору в Києві 17 травня. Тепер вони вшановували дію Бога, а не навмисний геноцид.

Режим Януковича також просигналізував, що він розглядає дискурс геноциду як політичну дію. Міністр освіти і науки вже оголосив, що має намір очистити підручники історії від "злочинної гіперболізації" Голодомору. Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань загрозливо зауважив, що, можливо, Інститут національної пам’яті потребуватиме реорганізації. Новопризначений директор Інституту з Донбасу, симпатик комуністів, публічно заявив, голод був "результатом важких обставин" і він має намір сприяти "національній пам’яті", що "об’єднує" українців. Керівник Служби безпеки України закрив архіви спецслужби, тоді як інший важливий урядовець заявив, що "люди знають усе, що їм необхідно знати". Через це Голодомор було трансформовано в наріжний камінь політичної лояльності і код того, що дозволяється говорити про режим Януковича. І далі стверджувати, що голод був геноцидом чи антиукраїнським злочином – це фактично стати дисидентом і декларувати власну політичну опозицію до Януковича. І в Україні Януковича, як і в Росії Путіна, дисидентство – це ризиковане заняття.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори