Реєстроване партнерство: не шлюб, але сім’я

Влітку минулого року на сайті Президента України петиція про легалізацію одностатевих шлюбів набрала необхідні 25 тисяч підписів лише за 36 днів. Володимир Зеленський тоді зазначив, що визначення шлюбу як союзу між чоловіком і жінкою закріплене в Конституції України, а під час війни основний закон держави змінювати не можна. Втім, президент дав надію, що невдовзі може бути легалізоване цивільне партнерство.

У березні цього року до розгляду у Верховній Раді України було надано законопроєкт № 9103 “Про інститут реєстрованих партнерств”. “Реєстрованим партнерством є зареєстрований в порядку, визначеному цим Законом, добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі, в основі якого лежить взаємоповага, взаєморозуміння, взаємопідтримка, взаємні права та обов’язки”. Це не є шлюбом, наголошують автори законопроєкту. “Після державної реєстрації, партнери набувають статусу близьких родичів, а саме члена сім’ї першого ступеня споріднення, незалежно від того, чи проживають вони фактично разом та чи ведуть спільно домашнє господарство, — йдеться в пояснювальній записці до законопроєкту. — …Насамперед, це необхідно щоб захистити права військових. Оскільки тисячі з них — не можуть офіційно оформити свої стосунки, бо їхні партнери чи партнерки однієї з ними статі. І тому у випадках поранення, зникнення безвісти чи загибелі — їхні сім’ї та вони самі не мають достатнього юридичного захисту з боку держави. Також захисту потребують і цивільні, життя яких є під постійною загрозою через постійні ракетні обстріли РФ”.

Рада Церков очікувано вже висловилася проти законопроєкту, вказавши на те, що ця законодавча ініціатива, мовляв, несе “загрози як для інституту сім’ї, так і для ціннісних підвалин українського суспільства в цілому, його моральних і духовних засад”.

На це ініціаторка проєкту закону народна депутатка Інна Совсун у коментарі "Укрінформу” заявила: “Ніхто не має через це перешкоджати праву людей бути щасливими. Церква могла б мати думку щодо вінчання. До світського шлюбу церква не має жодного відношення. А в законопроєкті йдеться навіть не про шлюб, він про реєстровані партнерства”.

Комітет з питань молоді і спорту рекомендував українському парламенту прийняти за основу проєкт закону про інститут реєстрованих партнерств. Зауваження членів комітету викликала, як не дивно, пропозиція щодо створення цивільних партнерств особами різної статі: члени Комітету вказали, що особи різної статі і так мають можливість проживати або в офіційно зареєстрованому шлюбі, або у так званому громадянському шлюбі.

Про те, для кого насамперед потрібен новий закон, ми поговорили з авторкою законодавчої ініціативи, юристкою Марією Клюс.

— Ми намагаємося якнайшвидше забезпечити прийняття проєкту, тому що для ЛГБТК+ військових потреба нагальна. Їм треба вже зараз. Але ми прекрасно розуміємо, що цей законопроєкт потрібен не тільки їм. Він потрібен і цивільним із ЛГБТК+ ком’юніті. Так само він поширюється на значно ширші прошарки суспільства. Ми це зараз бачимо по реакції людей. Неодноразово мені писали в приватні повідомлення і навіть були публічні пости про гетеропари, які теж хотіли би скористатися цим інститутом. Тому ми очікуємо, що він буде затребуваний різними групами. Але в основному ми писали і взагалі вирішили взятись за цей проєкт саме зараз, спираючись на потреби ЛГБТК+ військових.

— Наскільки цей законопроєкт є новаторським? Він вводить абсолютно нову категорію правових, сімейних відносин? Чи це взагалі не про сім’ю?

— Це сім’я, але не шлюб. Це одна з форм сімейних стосунків. Сім’я в законодавстві визначається досить широко. І підстав для створення сім’ї у Сімейному кодексі визначено багато, це необмежений список. Сім’я — це ж не тільки союз чоловіка і жінки у шлюбних відносинах. Двоюрідних сестер законодавство може бачити як сім’ю. Або дідуся й онука, або бабусю й онучку. Форм існування сім’ї є дуже багато. І партнерство — це просто одна з таких форм, яку ми вирішили додатково врегулювати і внормувати. Адже насправді зараз в партнерських відносинах проживає багато людей. І єдине, чого не було, — певного закріплення визнання з боку держави і врегулювання стосунків між цією парою і державою. 

Ми не створюємо чогось абсолютно нового, реально на практиці воно вже існує. Але з точки зору законодавства, звісно, ця категорія ще не була введена, і саме через це проєкт є таким комплексним, передбачає зміни в багатьох законодавчих актах. Це поняття треба ввести до багатьох можливих сфер, яких може стосуватися життя цієї пари.

Взагалі ми не придумали чогось нового. Є міжнародна практика. Інститут партнерств поширений багато де, в різних формах.

У деяких країнах він існував тимчасово, як перехід до шлюбної рівності. В деяких — це абсолютно паралельні інститути: вони мають і шлюбну рівність, і гендерно нейтральні партнерства. Вони існують паралельно, і кожен із цих форматів має свою затребуваність.

У Франції розподіл популярності між шлюбами і партнерствами — 50 на 50. Це просто одна із форм існування сімейних стосунків і одна із форм визнаня державою: так, в такому форматі живуть люди. Їм також потрібні певні права. 

— Чи завжди йдеться про якісь романтичні стосунки? Чи це може бути корисне для людей, пов’язаних дружбою, майновими відносинами?

— Ми взагалі не відштовхувалися від романтичних, сексуальних критеріїв. Це зовсім не про те. Ми по суті опиралися на те, що людям потрібна взаємопідтримка, взаємні права і обов’язки, взаємоповага. На цьому ґрунтується сім’я. Це про взаємну динаміку, взаємодію, підтримку. І в цьому аспекті партнерства — це одночасно і про пару, яка хоче закріпити своє життя разом перед державою, і так само це може бути про двох подруг, сусідок-бабусь, наприклад, які, дійсно, мають якісь взаємні права і обов’язки, вони домовились, що вони одна одній допомагають, і так далі. І немає жодних обмежень до них, щоб укласти таке партнерство і отримати додаткові якісь певні гарантії з боку держави, щоб можна було реалізовувати ці їхні внутрішні домовленості і підтримку. У такому аспекті це буде досить універсальний інстититут.

Це і про пару, яка хоче закріпити своє життя разом перед державою, і так само це може бути про двох подруг, сусідок-бабусь, наприклад, які мають якісь взаємні права і обов’язки, вони домовились, що вони одна одній допомагають.

— У тексті законопроєкту є список осіб, які не можуть перебувати у такому зареєстрованому партнерстві. Це брати, сестри, тітки, дядьки, племінники тощо — по суті, кровні родичі до певного коліна, яким традиційно забороняється мати спільних дітей. Але якщо інститут цивільного партнерства не про секс і дітонародження, чому потрібно було взагалі згадувати про такі обмеження?

— Законопроєкт, дійсно, не про це, але водночас треба розуміти, що нам потрібно якось пояснювати концепт, який ми створюємо, зокрема, народним депутатам. Їм до цього двадцять п’ять разів сказали, що партнерство — це, мовляв, про одностатеві шлюби. І якщо вони почують, що партнерство взагалі можна родичам… Їм треба якоїсь визначеності та мінімальної стабільності, тому ми ввели обмеження на близьких родичів. Їм все одно потрібне якесь звуження, щоб вони розуміли, про що мова. Якщо ми почнемо пояснювати, що це про всіх взагалі людей, депутати втратять фокус. Буде складно пояснити, для чого це взагалі потрібно. З точки зору публічної комунікації і подальшої адвокації потрібно якось визначатися і йти по вужчих концептах.

— Противники цього законопроєкту можуть сказати, мовляв, нащо створювати щось нове, хай люди, що живуть разом, узгоджують майнові питання за допомогою заповіту чи договору дарування. Що ви їм відповісте?

— Я дуже часто отримую такі зауваження. Мені хочеться сказати: вийдіть з окопів, підіть до нотаріуса, оформлюйте спадщину. Або ще таке запитання: хто заплатить 5 відсотків податку? Якщо людина в спадок отримує квартиру, яка коштує під мільйон, хто заплатить цей податок? Якщо людина не є родичем першого або другого ступеня споріднення, то це велика сума. Спадщина і дарування нічого не вирішує. Не про все можна домовитись. У цих відносинах є ще й держава. А якщо мова йде про соціальні виплати партнеру-військовослужбовцю, який загинув? Ви ж не можете в договорі між парою прописати, що в разі загибелі першого другий отримає ці виплати! Це має держава врегулювати. Або, наприклад, відпустки військовослужбовців за сімейними обставинами. Якщо ви не сім’я, тобі не дадуть відпустку з сімейних причин, щоб відвідати партнера. Ти мусиш залучати державу і ти мусиш для цього мати певний офіційний статус.

Зазвичай противники законопроєкту зводять усе до того, що достатньо заповіту. Ну, добре, ти можеш визначити якусь кількість певного майна, яке ти хочеш залишити партнеру. А потім з’являться родичі першого ступеня спорідненості і зможуть оскаржити цей заповіт. На практиці це просто не буде працювати і буде створювати велику кількість проблем.

А якщо мова йде про соціальні виплати партнеру-військовослужбовцю, який загинув? Ви ж не можете в договорі між парою прописати, що в разі загибелі першого другий отримає ці виплати! Це має держава врегулювати.

Ми вважаємо, що це має бути все надзвичайно просто і швидко — без зайвої бюрократії. Не може військова людина, яка обмежена у своєму пересуванні, покинути свої бойові позиції і піти розбиратися з нотаріусами: яке там у мене взагалі є майно. Чому, наприклад, ми зараз максимально спрощували укладання шлюбів і зробили це через “Дію” і відеозв’язок? Просто тому, що треба орієнтуватися на потребу. Потреба у швидкості, мінімальній кількості бюрократії і максимальному при цьому забезпеченнні прав. Ці проблеми не вирішуються на рівні двох людей.

— Чому в законі поки що не йдеться про усиновлення? Є юридичні причини, багато змін треба вносити до існуючих законодавчих актів? Чи, може, це для того, щоб у законопроєкту було більше шансів у Верховні Раді?

— Буду говорити відверто, другий варіант. Ми розуміли, що взагалі з питаннями дітей, опіки, всиновлення, сурогатного материнства, будь-чого такого, у реального законопроєкту просто немає шансів, на жаль. І нам потрібно було дати хоч щось, хоч якийсь мінімальний шанс, щоби новий етап обговорення починати і далі адвокувати. Втім, у нас немає конкретного плану: ось, мовляв, ми зараз приймемо цей проєкт, а далі візьмемося за дітей. Ні. Ми розуміємо, що суспільство зараз не готове, це дуже триґґерна тема — і в суспільстві, а тим більше у Парламенті, який є консервативним і настороженим стосовно цих питань.

— Мін’юст взяв на себе обов’язок вирішити питання з цивільними партнерствами ще у 2017 році, коли цей пункт було внесено до Національної стратегії з прав людини. Чи були в міністерстві з того часу якісь рухи в цей бік?

— Певні рухи були, мені здається, у 2018 році. Тоді місцеві ради надіслали таку кількість звернень проти законопроєкту, що в уряді вирішили не брати його до роботи. Не було навіть реєстрації законопроєкту в Раді. Мін’юст щось запропонував, їх завалили зверненнями, і вони вирішили: окей, значить, не приймаємо. Ми зараз вперше дійшли до того, що є офіційний законопроєкт, і він офіційно зареєстрований в Раді, йому присвоєний номер і є текст, над яким можна далі працювати. Це вже піднімає рівень дискусії на новий етап.

Мін’юст почав знову активніше працювати, коли ми вийшли в публічну комунікацію із своїм проєктом. Я не кажу, що це якось пов’язано, просто коли ми наприкінці минулого року почали внутрішнє обговорення з громадськими організаціями, обмінювалися текстами і правками, тоді Мін’юст теж активізувався. Я розумію, що ми створюємо попит на це. Навіть реєстрація проєкту знову підняла дискусію в публічному просторі і, серед іншого, забезпечила певну реакцію Мін’юсту. Я бачу по їхній комунікації, що вони все ж таки готують якийсь проєкт, його чернетка буде готова десь у червні, але її ще буде треба обговорити внутрішньо, з іншими міністерствами. Можливо, під кінець року буде зареєстровано якийсь проєкт. Тобто цей рік, по суті, не те що буде втрачений… Але люди гинуть щодня! Нам треба якнайшвидше це робити. Якщо законопроєкт знову застрягне на етапі погодження з якимись міністерствами чи роботи над певними положенням чи пунктами, до етапу прийняття цього проєкту так ніколи і не дійде. Тому ми будемо далі “пушити” це питання і активізувати Мін’юст максимально, наскільки це можливо.

— Які перспективи? Коли він може потрапити до порядку денного?

— Дуже складно зараз сказати. У нас є 13 різних комітетів і один головний — це Комітет з питань правової політики. По суті, зараз саме від головного комітету все і залежить. Поки вони не розглянуть, виносити текст на порядок денний неможливо. Головний комітет має прокомунікувати з усіма стейкхолдерами, проговорити всі зауваження до проєкту. Це насправді дуже великий шматок роботи. І це триватиме найближчі кілька місяців точно. Тому до винесення на порядок денний і якогось голосування в першому читанні може минути кілька місяців. Ми будемо робити все, що від нас залежить, щоб пришвидшити цей процес. Уже зараз до нас надходять запити від наших іноземних парнерів, які дуже пильно спостерігають за рухом проєкту. Я думаю, якщо вони будуть бачити, що робота над ним штучно затягується і затримується, то вони будуть піднімати ці питання. Для них це дуже важливо. Офіційно прийняття законопроєкту про партнерства не входить до переліку євроінтеграційних вимог. Але коли Україна заповнювала опитувальник на статус кандидата, вона вказувала у відповіді на одне з питань, що ми ведемо роботу над цим проєктом. Зарубіжні партнери враховують це. Я думаю, це теж впливатиме на таймлайн, але щось спрогнозувати досі складно. Тільки один із тринадцяти комітетів розглянув законопроєкт.

— Зараз в ЄСПЛ перебуває справа двох українських чоловіків щодо права на шлюб. Якщо Євросуд ухвалить рішення на їхню користь, це допоможе?

— Я думаю, так. Мін’юст, напевно, уже усвідомлює, що буде в цьому рішенні. ЄСПЛ, скоріш за все, вкаже, що ми тривалий час не здійснювали належних та достатніх дій, щоб врегулювати це питання, хоча зобов’язувалися це робити. Я впевнена, що Мін’юст захоче на цьому кінцевому етапі продемонструвати, що робота активізувалася. Адже це, насамреред, міжнародний імідж. Якщо в рішенні ЄСПЛ будуть вказані такі самі формулювання, як і в аналогічному рішенні состовно Росії, то нас по рівню виконання конвенції прирівняють до країни, яка найбільше не поважає права людини. Це буде, м’яко кажучи, незручно. Тому я думаю, що рішення ЄСПЛ точно відіграє свою роль.

На жаль, люди мало ознайомлені з цим питанням. І вони не розуміють, що офіційне визнаня державою союзів гомосексуальних пар є, по суті, вимогою Європейської Конвенції. І це вже було прямо комуніковано у рішеннях стосовно інших держав. Люди дотримуються позиції, що поки немає рішення щодо України, не треба брати цього до уваги. А що це є трактуванням самої суті конвенції, вони ігнорують. Я внутрішньо не чекаю на рішення ЄСПЛ щодо України. Я розумію, що це складова статті восьмої Конвенції. Що ще потрібно? Щоб у ЄСПЛ сказали: “І для України теж”? Є багато формалістів, які вважають, що такі законопроєкти треба приймати тільки коли Україні вкажуть на це. Тому для цієї частини суспільства це, звичайно, зіграє свою роль. Вони перестануть перебувати у стані заперечення.

— Які можуть бути контраргументи під час ухвалення цього законопроєкту, окрім очевидних? Зрозуміло, що будуть противники серед тих депутатів, хто виступає за традиційні цінності. Можуть тут бути якісь юридичні камені спотикання?

— Коли ми подавали проєкт, я прекрасно розуміла, що текст закону, який пишеться однією людиною, апріорі не є ідеальним, його треба доопрацьовувати. Я хотіла, щоб спеціалісти в кожній сфері сказали своє слово. Щоб пропрацьовували кожне з положень. Але після реєстрації проєкта я зрозуміла, що ми досі на етапі “традиційні цінності vs існування проєкту”.

Мені хочеться перейти до професійної дискусії, зробити круглий стіл, щоб обговорити конкретний розділ чи статтю, бо вона дуже комплексна… Але досі чую заперечення штибу “ви всі психічно хворі содоміти, Рада Церков сказала своє слово, я буду слухати її”.

Тому я все чекаю аргументів. Я сподівалася, що, може, в Раді Церков є професійні юристи, які вискажуть якісь певні конкретні позиції. Наразі я бачила більш-менш юридичну аргументацію в реакціях міністерств і різних державних органів. Там, наприклад, є і концептуальні певні речі: до прикладу, чи будемо ми надавати право на еміграцію поза квотою партнерам, чи це залишиться тільки за шлюбними відносинами. Якісь певні юридичні речі: що треба якусь правку довнести, щоб все це працювало. У цьому аспекті, мабуть, з державними органами можна ще якось подискутувати на цю тему. Але загалом, коли мова йде про аргументи проти проєкту, я наразі чула лише декілька. Перший: навіщо нам все це потрібно? Ти пояснюєш. Другий: навіщо це потрібно зараз? Пояснюєш. І третій — це коли взагалі нікого не слухають, у людей своя хвиля, свої цінності. 

— Тиск на себе ви зараз відчуваєте? Були погрози?

— Були, звичайно, але я не всі з них сприймаю серйозно. “Ми вас найдемо після війни!” Я думаю, що це погрози в стилі коментаторів тіктоку чи телеграму, які нікого і ніде не будуть шукати, їм просто хочеться створити враження, що вони все тримають під контролем, що вони в силі.

Я відчуваю багато тиску, тому що паралельно у мене відбувається якісь внутрішні процеси, мій особистий камінг-аут, реакція моєї сім’ї… Для мене зараз все це взаємосплетене і поєднане між собою. Тому, звичайно, психологічно це дуже непростий період у житті.

Але все-таки реакція суспільства мене приємно здивувала. Підтримки значно більше. Підтримка дуже активна, вона не зупиняється. Люди постійно пишуть, пропонують підписувати петицію, надсилати листи тощо. Люди горять цим і усвідомлюють важливість законопрєкту і дуже підтримують психологічно. Це допомагає ігнорувати різні неприємні закиди.