Руслан Романов став ще одним українцем, який загинув у російському полоні за нез’ясованих обставин. Навіть про сам факт його смерті стало відомо випадково. Звістка про те, що ще один український військовополонений не пережив російського ув’язнення, збіглася з офіційним виходом Росії з Європейської конвенції про запобігання катуванням. Таким чином Москва відмовилася від одного з останніх механізмів розслідування повідомлень про катування та жорстоке поводження в російських місцях позбавлення волі. Щодо українських військовополонених і цивільних заручників ці механізми завжди ігнорувалися. Проте вихід Росії з Конвенції, безумовно, підтверджує, що широке застосування катувань, позбавлення їжі й медичної допомоги та інші форми жорстокого поводження є державною політикою.
Росія дедалі частіше приховує навіть імена українських військовополонених, яких вона незаконно віддає під суд. На щастя, “Медіазона” помітила, що “судовий процес” у Південному окружному військовому суді в Ростові припинено у зв’язку зі смертю підсудного. Виданню вдалося з’ясувати, що померлий — український військовополонений Руслан Романович Романов. Про його вік і про те, скільки часу він провів у полоні, інформації немає. Утім, певне світло на ситуацію, ймовірно, проливають висунуті йому обвинувачення. Росія ухвалила політично вмотивовані рішення, за якими полк “Азов”, батальйон “Айдар” та низку інших підрозділів Збройних сил України визнано “терористичними організаціями”. Ці рішення тепер використовують як нібито підставу для абсурдних обвинувачень у “тероризмі” проти військовополонених, які захищали Україну у складі цих підрозділів на момент потрапляння в полон. Романова обвинувачували в “участі в терористичній організації” (ч. 2 ст. 205.4 КК РФ), “участі в діяльності організації, визнаної терористичною на території Російської Федерації” (ч. 2 ст. 205.5) та “проходженні навчання з метою здійснення терористичної діяльності” (ст. 205.3). Стаття 205.5 у таких справах з’являється, схоже, відносно недавно. Цілком можливо, її додають, щоб обґрунтувати ще довші строки. Усі ці безглузді “суди” над українськими військовополоненими за захист своєї країни від загарбника грубо порушують Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, учасницею якої Російська Федерація досі залишається.
Обвинувальний акт надійшов до суду лише в серпні 2026 року. Справу мав розглядати “суддя” Денис Васильович Степанов. Це не справжні суди, адже обвинувальний вирок гарантований, як і жахливо довгий строк ув’язнення. Після попереднього засідання, присвяченого процесуальним питанням, засідання було відкладене. Воно, вочевидь, таки відбулося 22 вересня 2026 року. Наступне, 15 жовтня, завершилося припиненням провадження у зв’язку зі смертю обвинуваченого. Невідомо, чи був Романов присутній на засіданні 22 вересня. Під час першої хвилі російських “судів” над українськими військовополоненими ФСБ або Слідчий комітет незмінно оприлюднювали “відеозізнання”, майже напевно отримані під тортурами. Неясно, чи Росія взагалі переймається публікацією таких “відеозізнань” у справах, де “суди” над полоненими ґрунтуються виключно на тому, в якому підрозділі вони служили. Проте не можна виключати, що катування застосовують, щоб вибити “зізнання”, від яких людина потім не відмовиться в суді. Руслан Романов був би не першим українцем, який загинув, коли так званий “слідчий” чи інші кати “захопилися”.
Повідомляючи про офіційний вихід Росії з Європейської конвенції про запобігання катуванням 1 листопада 2026 року, Рада Європи зазначила, що Комітет із запобігання катуванням отримав “численні свідчення про ймовірні акти катувань і жорстокого поводження з боку російських посадовців у місцях несвободи” як на окупованих територіях, так і в самій Росії, проте був позбавлений можливості здійснювати візити.
Перешкоджання Росії розслідуванням ООН щодо збиття російською ракетою “Бук” літака MH17 17 липня 2014 року та вбивства 50 українських військовополонених в окупованій Оленівці 29 липня 2022 року, безсумнівно, мало на меті не допустити офіційних і нищівних для неї висновків. Щодо поводження з українськими військовополоненими такі методи не можуть спрацювати, адже Росії доводиться звільняти частину полонених під час обмінів. Свідчення цих колишніх полонених дозволили як міжнародним, так і українським слідчим дійти висновку, що Росія катує 90 чи навіть 95% українських військовополонених. Майже через п’ять років після початку повномасштабного вторгнення в Україну Росія досі не відкрила офіційного табору для військовополонених, що прямо порушує Женевську конвенцію. Натомість вона утримує українських захисників у близько 300 місцях несвободи без жодного доступу міжнародних спостерігачів. Те, що катування і жорстоке поводження як із військовополоненими, так і з цивільними заручниками є частиною російської державної політики, підтвердила ще у вересні 2023 року спеціальна доповідачка ООН з питань катувань д-р Еліс Едвардс. Вона поспілкувалася з багатьма колишніми військовополоненими й говорила про повторювані форми катувань, про які вони розповідали, та про очевидно систематичний характер такого поводження. Випадки катувань, змушена була визнати вона, — це не поодинокі інциденти, а частина політики, схваленої російською державою. Відтоді Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування щодо України неодноразово це повторювала. У листопаді 2024 року Комісія дійшла висновку, що Росія проводить скоординовану державну політику катування українських військовополонених і цивільних заручників, яка є злочином проти людяності.
Дізнатися про конкретних жертв, які не пережили катувань і жорстокого поводження, досі дуже складно. Росія затягує з наданням будь-якої інформації. Минули місяці, перш ніж вона передала тіло 27-річної журналістки Вікторії Рощиної, яка, ймовірно, померла як від жахливих катувань, так і від виснаження, а також тіло міського голови Дніпрорудного Євгена Матвєєва, який помер від катувань, яких зазнав після етапування до однієї з російських в’язниць. Про інші смерті відомо ще менше. У травні 2026 року керівник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Богдан Охріменко повідомив, що Росія повернула тіла 375 українських військовополонених або цивільних, які загинули в російській неволі. Розтини виявили ознаки катувань, виснаження або того, що людям відмовляли в життєво необхідній медичній допомозі. Перебування цих людей у полоні було підтверджене або Міжнародним комітетом Червоного Хреста (у 145 випадках), або з інших джерел, зокрема колишніми полоненими, які могли засвідчити, що бачили цю людину живою в російській в’язниці. Проєкт “Меморіал. Підтримка політв’язнів” нещодавно оприлюднив звіт про 69 смертей в ув’язненні жертв репресій з 2022 року. Серед них — українські політв’язні: кримськотатарський громадський активіст Джеміль Гафаров, Костянтин Ширінг, двоє зовсім юних хлопців Данило Дахов і Павло Гримак, Василь Стеценко, Олександр Іщенко та інші. Така кількість уже жахлива, але цей перелік далеко не повний. Варто також розрізняти тих, хто, як Костянтин Ширінг, Олександр Марков і Віктор Демченко, взагалі не мав ставати політв’язнем і чиї медичні потреби не задовольнялися, і тих, хто, як Джеміль Гафаров, через стан здоров’я взагалі не мав перебувати в ув’язненні. Нині Росія утримує щонайменше двох кримськотатарських політв’язнів (Ленура Халілова та Амета Сулейманова), чиї захворювання означають, що навіть за російським законодавством вони не повинні перебувати за ґратами. Проте їх, по суті, залишили лежати, і Халілова, вельми ймовірно, у страшному болю.
Відповідно до Третьої Женевської конвенції Росія несе відповідальність за життя і здоров’я осіб, які перебувають під її контролем. Справжній масштаб її порушень залишається невідомим, оскільки вона досі не розкриває місцезнаходження багатьох цивільних заручників, захоплених з 2022 року.
