![© Depositphotos [медицина, тюрма, ліки]](https://khpg.org/files/img/1608825312.png)
6 листопада 2026 року суддя Сарненського районного суду Рівненської області Юрій Валентинович Березень ухвалив рішення про звільнення Олександра Олександровича Іванішка від подальшого відбування покарання за хворобою на підставі частини другої статті 84 Кримінального кодексу України (справа № 572/3492/26).
Прокурор Сарненської окружної прокуратури Куліш Тарас Дмитрович заперечував проти звільнення засудженого, посилаючись на те, що діагностоване в нього захворювання не включене до Переліку хвороб, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення від подальшого відбування покарання, затвердженого як додаток 13 до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі (наказ Мін’юсту та МОЗ від 15 серпня 2014 року № 1348/5/572).
Попри документально підтверджену неможливість забезпечити засудженому призначене лікування, прокурор наполягав на відмові в задоволенні клопотання. Після ухвалення судом рішення про звільнення Іванішка прокуратура подала апеляційну скаргу.
Ця історія заслуговує на увагу не лише через протилежні позиції судді та прокурора щодо дотримання прав людини. Вона порушує значно важливіше питання: що має робити держава, коли сама позбавила людину волі, але не може забезпечити їй необхідне лікування?
Хвороба є. Лікування немає. Держава це визнає
Олександр Іванішко відбуває покарання в Катеринівській виправній колонії № 46. Він страждає на герпетиформний дерматит Дюрінга — хронічне захворювання, що супроводжується поширеними ураженнями шкіри, висипаннями, сильним свербежем і тривалими загостреннями.
Лікарсько-консультативні комісії Шепетівської багатопрофільної лікарні № 98 у висновках від 4 травня та 7 вересня 2026 року підтвердили необхідність спеціального лікування. Засудженому рекомендовано сувору безглютенову дієту, специфічні лікарські препарати, зокрема дапсон або сульфапіридин, та постійний медичний контроль.
Однак у відповіді медичної частини № 46 від 20 травня 2026 року зазначено, що безглютенова дієта не передбачена встановленими нормами харчування, а необхідні препарати неможливо закупити. Повторний висновок лікарської комісії у вересні підтвердив відсутність відповідних медикаментів у пенітенціарній медичній системі та неможливість їх придбання.
Отже, ситуація виглядає абсурдною: держава утримує людину за ґратами, лікарі призначають їй лікування, а державна медична система офіційно повідомляє, що забезпечити його не може.
І водночас представник цієї ж держави — прокурор — заперечує проти звільнення засудженого, оскільки захворювання відсутнє у відповідному Переліку.
Безумовно, сам факт відсутності ліків не означає автоматичного звільнення від покарання. Але він вимагає відповіді на принципове питання: як держава збирається виконувати свій обов’язок щодо охорони здоров’я людини, яка повністю перебуває під її контролем?
Адже відсутність препарату в Національному переліку чи спеціального харчування у відомчих нормах не скасовує конституційного права на медичну допомогу. І тим більше не перекладає відповідальність за недоліки державної системи на засудженого.
Суддя Березень: Конституція важливіша за формальний підхід
Особливої уваги заслуговує правова позиція судді Юрія Березня.
Ще 17 липня 2026 року суд призначив повторне комісійне обстеження Іванішка, щоб з’ясувати не лише характер захворювання, а й реальну можливість забезпечити необхідне лікування та спеціальне харчування в умовах позбавлення волі.
У рішенні від 6 листопада суддя звернувся до статей 3 і 49 Конституції України, статей 2 і 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.
Особливо показовим є рішення ЄСПЛ у справі: “Ebedin Abi v. Turkey” (заява № 10839/09) Ebedin Abi v. Turkey (№ 10839/09). Ув’язнений потребував спеціального дієтичного харчування через захворювання, але адміністрація в’язниці не забезпечувала його відповідно до медичних рекомендацій. Коли національний суд став на захист ув’язненого, прокурор оскаржив рішення, посилаючись на фінансові обмеження. ЄСПЛ встановив порушення статті 3 Конвенції.
Паралель зі справою Іванішка очевидна: держава не забезпечує призначене лікувальне харчування, а прокуратура наполягає на продовженні позбавлення волі.
Не менш важливе рішення ЄСПЛ у справі “Коновальчук проти України” (№ 31928/15), у якій Суд встановив порушення статті 3 Конвенції через неналежне забезпечення медичної допомоги ув’язненій, зокрема несвоєчасне лікування онкологічного захворювання.
Обидві справи нагадують: держава відповідає не за формальну наявність медичної служби, а за реальну доступність належної допомоги.
Саме тому рішення судді Березня заслуговує на повагу. Він не обмежився перевіркою наявності діагнозу в нормативному переліку, а оцінив ситуацію крізь призму конституційних гарантій, міжнародних зобов’язань України та фактичних медичних потреб засудженого.
Це приклад правосуддя, в якому за матеріалами провадження суддя бачить передусім людину, чиї права держава зобов’язана захищати.
Прокурор: чи достатньо послатися на перелік хвороб?
Позиція прокурора потребує не меншої уваги.
Безперечно, прокурор має право заперечувати проти клопотань засуджених та оскаржувати судові рішення. Але законність процесуальних дій не звільняє від обов’язку враховувати їхні можливі наслідки.
Стаття 3 Конституції України визначає людину, її життя, здоров’я, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Цей принцип однаково обов’язковий для суддів, прокурорів та всіх інших представників держави.
Тому формального посилання на відсутність захворювання у затвердженому Переліку недостатньо, щоб зняти питання про доступність лікування.
Як, на думку прокурора, має лікуватися Іванішко, якщо пенітенціарна медична система офіційно повідомила про неможливість забезпечити необхідні препарати та харчування?
Чи розглядалися реальні альтернативи: лікування в іншому медичному закладі, закупівля препаратів за іншими передбаченими законом механізмами, призначення медично обґрунтованої альтернативної терапії?
І хто відповідатиме, якщо через відсутність належного лікування стан здоров’я засудженого істотно погіршиться?
Ці питання не є нападом на прокурора особисто. Це оцінка його процесуальної позиції з погляду конституційних обов’язків держави. Адже завдання прокуратури не може зводитися до того, щоб за будь-яких обставин домагатися подальшого утримання людини за ґратами. Інтереси правової держави включають і захист людської гідності, і запобігання нелюдському поводженню.
Чотири смерті, про які не можна забувати
Українська пенітенціарна система вже має трагічний досвід, який змушує ставитися до таких справ особливо уважно.
У вересні 2022 року помер тяжкохворий на рак Володимир Рубченко, проти звільнення якого заперечував прокурор. Ще 17 серпня ЄСПЛ застосував Правило 39 свого Регламенту, вимагаючи забезпечити необхідну медичну допомогу. Суд ухвалив рішення про звільнення Рубченка, але той помер, так і не вийшовши на свободу.
У листопаді 2022 року помер Іван Ястребов, засуджений до довічного позбавлення волі. 8 листопада Галицький районний суд Львова, попри заперечення прокурора, ухвалив рішення звільнити тяжкохворого засудженого за станом здоров’я. Однак прокурор оскаржив це рішення. 26 листопада Іван Ястребов помер у камері, так і не дочекавшись звільнення. Суд дав людині шанс провести останні дні життя на волі, але скористатися цим шансом вона не встигла.
У лютому 2023 року помер Віталій Матухно, хворий на рак четвертої стадії. Прокурори виступали проти його звільнення, хоча ще 9 грудня 2022 року ЄСПЛ застосував Правило 39, вимагаючи забезпечити необхідне обстеження та медичну допомогу. За чотири дні до смерті Матухна апеляційний суд відмовив йому у звільненні.
У грудні 2023 року помер Сергій Троцько, який також не дожив до фактичного звільнення після відповідного рішення суду.
Це різні історії, але їх об’єднує страшна обставина: люди померли, поки вирішувалося питання про їхнє звільнення або виконання вже ухвалених рішень. Навіть термінове втручання ЄСПЛ не врятувало життя Рубченка та Матухна.
Як свідчить дослідження Харківської правозахисної групи, позиція прокурора має вагоме значення для результату розгляду клопотань про звільнення за хворобою.
Саме тому заперечення проти звільнення тяжкохворої людини потребує не лише юридичних аргументів, а й усвідомлення можливих наслідків.
Коли людина помирає, навіть найсправедливіше судове рішення вже не здатне повернути їй життя.
Апеляція: чи встигне правосуддя?
Рішення судді Юрія Березня від 6 листопада 2026 року ще не стало завершенням історії Олександра Іванішка. Прокуратура подала апеляційну скаргу.
Скільки триватиме її розгляд — кілька тижнів чи кілька місяців? Чи врахує апеляційний суд, що йдеться про людину, якій держава не може забезпечити призначене лікування? І яке рішення він ухвалить?
Відповіді поки немає. Але є підстави очікувати, що апеляційний суд оцінить не лише формальну відповідність захворювання встановленому Переліку, а й реальні ризики для здоров’я засудженого, конституційні гарантії та практику ЄСПЛ.
Ця справа наочно демонструє два підходи до прав людини з боку представників однієї держави. Суддя застосував Конституцію та Конвенцію, щоб захистити права хворого засудженого. Прокурор заперечував проти звільнення, спираючись на формальні критерії. Остаточну оцінку законності судового рішення належить дати апеляційній інстанції.
Проте існує обставина, яку неможливо ігнорувати: для судової системи час вимірюється процесуальними строками, а для хворої людини — днями, протягом яких вона залишається без необхідного лікування.
Історії Рубченка, Ястребова, Матухна та Троцька вже показали, що іноді судові рішення ухвалюються надто пізно.
Дуже хотілося б, щоб справа Олександра Іванішка не поповнила цей трагічний перелік.
Держава має право позбавити людину волі. Але вона не має права разом зі свободою позбавляти її здоров’я, людської гідності та надії на справедливість.
І найголовніше — справедливість повинна бути своєчасною. Бо рішення, ухвалене після смерті людини, може відновити юридичну істину, але вже ніколи не поверне людського життя.



