Останнє слово дитинства. Фашизм як спогад

Есей білоруського письменника Ольгерда Бахаревича (Альгерд Бахарэвіч) з’явився на початку листопада минулого року, але, на жаль, і досі не втратив актуальности. З дозволу автора публікуємо український переклад.

* * *

Їхні обличчя запам’ятовуєш швидко, їх просто виучуєш, проти власної волі – так діти на вулиці вчать лайки. Їхні втомлені язики неповороткі, як і їхні казенні машини. Натомість вони знають найголовніші слова.

«Це не ми – фашисти, – переможно заявляє в інтерв’ю один з міліційних начальників. – Це ви – фашисти».

Крапка. Він усе сказав. На його втомленому обличчі щось мелькає. Щось дитяче, живе. Боже, та ж це образа. Звичайна дитяча образа. І така ж дитяча, залізна аргументація, така ж карбована формула. Це ж у дитинстві так було заведено: «Сам такой», «Кто со мной, тот герой, кто против меня, тот паршивая свинья». Коротше, «це не ми. Це ви. Самі винні».

Ви, фашисти.

До кого він звертається, зрозуміло. До нас. До народу. Це все, що він може сказати нам після двох місяців вуличних протестів. Адже він так само їхня частина – він бере активну участь, хай і з іншого боку; він дуже добре знає, як у народі називають його самого та його підлеглих. Називають, уже не боячись, називають щиро, крикнувши, просто плюнувши їм услід підхоже слово; називають бабусі й діти, дідусі та студенти, робітники та айтішники, таксисти й музики, спортсмени і продавці фастфуду…

«Фашисти!»

* * *

Ми кричали їм це у дев’яностих. Їм, людям у формі. Ми кричали їм це двадцять шість років. Я кричав їм це слово, коли був ще зовсім молодим: і це перше слово, яке спадало нам на тоді на думку. Я співав про фашизм у панк-гурті – і коли я хрипів у мікрофон про «коричневих», я мав на увазі аж ніяк не якихось там бритоголових ультраправих, що піджидають мене у дворі. Я мав на увазі її – обрану народом владу держави і сам цей нещасний, сліпий, зневажуваний народ.

Фашисти.

Ти кричала їм це слово влітку – коли ми, безсилі, дивилися, як на площі істоти в масках хапають велосипедистів, просто за те, що вони велосипедисти. Хапають та заштовхують у залізні тюрми на колесах. Ти кричала їм це, коли вони полювали на беззбройних людей біля готелю «Мінськ» – і пожильці дивилися на лови з вікон. Дивилися, відчуваючи себе такими, що потрапили до машини часу. Ось скільки всілякої техніки їздить тепер мінськими вулицями… Панцерники, водомети, автозаки, системи «Рубіж», військові фургони, зловісні мікроавтобуси для полювання на людятину… Машини часу. Вкраденого часу.

Здавалося, вони там у себе вже давно звикли. Мовчки погодилися: ну так, ми фашисти, що подієш. Виявляється, ні. Бути фашистом не так легко. Особливо у Білорусі.

Тут «фашист» – більше ніж просто фашист.

Іноді «фашист» – це просто така робота. Треба ж якось заробляти на хліб. Фашисти так само хочуть їсти. І діти фашистів також плачуть. Фашисту теж потрібна пенсія. Соціяльна держава не забуде нікого.

* * *

Ті, що народилися й виросли в СРСР, уперше почули слово «фашист» ще в ранньому дитинстві. Відтоді воно завжди з нами, як слід від щеплення на передпліччі. У нашу свідомість воно також увійшло як щеплення. «Это не должно повториться», «Никто не забыт и ничто не забыто», «Мы страна, победившая фашизм» – так нас виховували. Прищеплюючи вічну ненависть до ворога – або, скоріш, до слова, яке його визначало. Ворог був далеко, ніхто на нас чомусь не нападав, і нас про всяк випадок вчили ненавидіти слова.

О, ці знамениті слова… «Америка», «ФРН»… «Шпигуни», «зрадники», «вояччина»… «Капіталізм», «реваншизм», «сіонізм», «гонитва озброєнь»… «Фашисти»…

Що він був за один, цей страшний фашист, у нашому радянському дитинстві? Ну, по-перше, німець. У тому нашому дитинстві безглузда фраза «звільнення від німецько-фашистських загарбників» нікого не дивувала. Про італійський фашизм у школі нам не розповідали. По-друге, фашист – це мучитель, садист. По-третє, в нього має бути красива форма. По-четверте, це хтось, хто не може жити тут, серед нас. Серед радянських дітей і дорослих. Хто не має права жити серед людей узагалі. А у нас у країні жити не може, бо це не та країна, де фашистів залишають серед живих.

Добрий фашист – мертвий фашист.

З часом усі ці сенси розчинялися, розмивалися, йшли… Усі, крім одного. Фашист – це, передусім, садист, утілення жорстокости. Абсолютне зло. Слово, яке одного разу випало з чистої політики в каламутну калюжу радянської моралі, та й так там і лишилося.

Одного разу, коли мені було років п’ятнадцять, мені довелося доглядати цілий день одного пацана, значно молодшого від мене. Це було некероване, розпещене, крикливе дитятко. Хлопчик вирішив, що я для нього не указ, і зібрався піти з дому. Я заборонив йому, адже був за нього відповідальний. Він кричав і брикався, я тримав його за руки. У відповідь він почав голосити. «Ти – фашист! Фашист! Тебе вбити мало!» Але вийти за двері я йому так і не дозволив.

Так мене вперше в житті назвали фашистом. И тієї миті я злякався. Тому що, крім обурення і злости, відчув ще дещо. Якусь дивну радість, збудження та… звільнення. На пару хвилин я був справжнім фашистом, хай тільки для одного цього йолопа. А отже, я був сильним і владним. Я був вищий за самого себе. Вищий за всіх. Вищий за моральні закони, вищий за людей. Законом була тільки моя влада. Я зневажав цього ревуна й мені кортіло його вдарити. Тієї самої хвилини, коли він назвав мене фашистом, я знав, що мені, звичайному підлітку – дозволено все.

Усе в межах мого маленького світу.

Насправді, «фашистів» у дитинстві навколо була сила. Ними були заповнені кіно і книжки, газети й музеї, наші ігри і навіть наші садомазохістські сни, у яких так солодко змішувались ерос, танатос і уроки з історії. Навіть само слово «фашист» мало солідний вигляд і звучало імпозантно: коротке, бридке і гарне.

Цікаво, що право на фемінітив у цьому випадку ніколи не заперечувалося. Фашисткою могла бути сувора училка, істерична директриса, нелюбима родичка, просто зла тітка на вулиці. Але насамперед – фашист має бути наділений Владою та Уніформою. Фашиста видно відразу. В нього має бути зброя – навіть коли це усього лише вік, голос, стаж, посада. Або шкільна указка в синіючих пальцях.

Дорослі вчили нас фашизму. Забувши, що це таке. Повторюючи, як заклинання, що він ніколи більше не вернеться.

Ні, ні, ні, не вернеться. Спи.

* * *

Еге-ж, фашист у моїй країні – це зовсім не те, що «fascist».

Правду сказати, я навіть не знаю, як перекласти це слово іншими мовами. Певно, у перекладах треба писати це слово тільки кирилицею. Кириличний фашизм – це вам не латинський фашизм із його ностальгічними спогадами про чорні блузи, корпоративну державу та римський салют. Це не якийсь там fascism, ні. Кириличний фашизм – це двадцять перше століття, це блискотючі парадні сторінки нових «Völkischer Beobachter», добре пошиті костюми та однакові голови чиновників, це розпорошуваний у мережі жах, щоденна конвеєрна брехня та закуплені в Євросоюзі ґумові кулі для незадоволених. Це зовсім близько, можна навіть замовити квитки. Він десь поруч зі словами ЮНЕСКО та ООН. Фашизм – це ті, кого вчора називали діловими партнерами. Це ті, кого визнавали де-факто й потискали їм руки. Фашизм є суверенним та марновірним – зовсім як ви, наші європейські друзі.

Але на захід і на північ від Білорусі мало хто вільно читає кирилицю. Там вважають, що «фашизм латинкою» за теперішніх часів у Європі неможливий. А східній кирилиці вірити не можна. Там усе перевернуто й перекручено: подивіться на їхні букви, пародії на витончені букви латинської абетки.

Від кирилиці завжди походить загроза. Вічно там у них щось не так. Бо вони – це не Європа.

І от знову.

Щоразу, називаючи когось «фашистами», ми крадемо це слово в тих, хто ним колись-то пишався.

* * *

Звісно, «фашист» – слово з арсеналу пропагандистів. Воно завжди поруч. Воно як кругляк, що валяється на вулиці. Підіймай і кидай. Кинь його у фашистів – і обов’язково в когось влучиш. Ти вже влучив – у той самий момент, коли придумав собі ворога.

Фашист – як ніби дивний пін-код з шести літер. Скільки не набирай, щоразу буде правильно. Доступ до ворога відкритий. Навіть коли написати з помилками.

Атож, антифашистська пропаганда – так само пропаганда. Однак коли беззбройні люди стоять проти озброєних до зубів і беруть у руки слова – це вже щось більше. Це обвинувачення. Адже слова – наша єдина зброя. Терор озброєних проти беззбройних – чи це не фашизм? Скільки ще потрібно жертв, щоб слово перестало бути просто лексемою? Скільки ще потрібно болі й жаху, викрадень і тортур, щоб «фашизм» набув ваги й форми свого справжнього значення?

Фашист – той, хто позбувся людського. Надлюдина. Той, хто вже не може до нас повернутися. Це ми живемо поміж смертю та життям. А фашист – поміж смертю та помстою. Між собою – і собою. Поворотної дороги до живих уже немає.

Коли фашисти при владі, ти обов’язково повинен сказати їм про це. Але спочатку ти повинен сказати це самому собі. Якоїсь миті всі спектри блякнуть, залишаються тільки два кольори. Не розрізняти їх – смертельно небезпечна хвороба. Усього лише два – жах і надія. Чорний колір фашистів і наш – білий. Чорно-білий фільм про фашистів минулого, які мучать та вбивають, чорно-білі знімки воєнних років, зроблені окупантами – усе це тепер, у 2020-му, раптом знову стало реальністю. Поставлені поруч знімки 1942-го та 2020-го вражають білорусів. Виявляється, можна повернутися у 1942-й, живучи у 2020-м. Різниці жодної, поліхромія сучасности нікого не обдурить.

Які ж вони схожі – ті, хто мучив, і ті, хто мучить тепер. Майже близнюки. І які ж ми близькі, ніби зустрілися раптом на одному історичному мості: ті, кого мучили, і ті, кого мучать сьогодні. Мабуть, предки – це ті, з ким ти зустрівся одного разу на такому мості й не відвів очі.

Революція – виклик фашизму, революція – час простоти. На жаль, кажу я, бо Мистецтво простим бути не може. Але мистецтво має безліч спокус, і одна з них: стати доступним. Доступному мистецтву завжди подобалося слово «фашизм». Мистецтво грає з ним, як із м’ячем. Фашизм пропонує такі прості й зрозумілі образи, що скидає з митця зобов’язання складности. І літературі також подобається це слово. Коли ти пишеш: «фашизм», нічого не треба більше пояснювати. Насильство і влада – остаточний, універсальний, найдоступніший образ.

Коли вони кажуть нам, що ми фашисти – це прийом, взятий зі старої радянської пропаганди. Прийом, який став для тисяч людей вигаданим спогадом.

Коли ми кажемо їм, що фашисти вони – це написаний мільйонами людей присуд.

Якщо мистецтво каже: це фашизм, воно подає тривожний сигнал. Я стаю простим, тому що все надто страшно і надто складно.

Коли влада називає когось фашистами, значить, це фашистська влада.

Право вирішувати, де фашизм, а де ні, ніколи не повинно належати владі.

Усе просто.

* * *

За свої сорок п’ять (усього сорок п’ять) я встиг пожити при різних режимах. Народився й ріс при тоталітаризмі, потрапив у перебудову. Бачив розгубленість дорослих, які ніколи не жили в іншу епоху. Потім була незалежність і – боязкі, рідкі погляди нової-старої влади у бік демократичного ладу. Це ще не була свобода… Це був початок дев’яностих, чекати свободи від совка, що конає, смішно – але це хоча б була спроба, хоча б надія. А потім почалася диктатура. І я поїхав у Гамбург. Шість років, проведених там – це єдині роки мого життя, які я провів при демократії. Потім я повернувся в Мінськ. І ось ми з тобою живемо при фашизмі.

Вітаю.

І я тебе.

Ми помремо. Такі, як ми, не виживуть при фашизмі. Задихнуться.

Але чи фашизм це насправді?

* * *

Мистецтво поезії потребує слів. Але дідько з нею. Нам геть завжди потрібні слова. На нас лежить людське прокляття слів. Ми не можемо спокійно йти на смерть, наближатися до смерти, якщо не знаємо, як називається наше життя. Ми завжди ставимо собі питання: хто ми? Де ми? Куди ми? Як так сталося? Ми здогадуємось, що відповідей немає. Але замість них є слова. Є назви, і ми їх шукаємо. Це те, чого не може заборонити навіть фашизм.

Дискусії про те, куди прийшла Білорусь у 2020-му році, почалися ще до виборів 9 серпня. Що це за система, як її називати, як класифікувати? Відповідь, звісно, залежить від багатьох факторів, і один з них: де перебуває сам класифікатор. Аналітики за кордоном пишаються своєю неупередженістю. Ні, це ще не фашизм, кажуть вони. Відсутні багато які формальні ознаки. Дивно, але мені здається, вони змінили б свою думки, якби пожили тут тиждень-два.

Це військово-поліційна хунта, кажуть одні. Чисто латиноамериканський її зразок, що раптом опинився у Східній Європі. Ні, це звичайний авторитаризм у стадії агонії, говорять інші. Це гібридний режим, торочать своє треті. Мені якось спало на думку таке визначення: наше теперішнє життя – це 37-й рік, але з інтернетом. Тоді, у 37-му, були телеграми, за змістом яких уважно стежила держава, за підозрілі телеграми могли розстріляти або відправити в табори. Тепер майже в кожного є «Телеграм» – і за підписку на «неправильні» канали так само можна зазнати кримінального переслідування. І тоді, і тепер: страх і жорстокість, «воронки» біля домів, і люди з жахом слухають кроки на сходовому майданчику, а вийшовши на вулицю, можна просто не повернутися додому… Люди зникають серед білого дня – а потім знаходяться. Їх знаходять у тюрмі – і це вже радість: живий… жива… Слава богу.

Якось, ще в минулому житті, один мій німецький друг сказав: у вас у Білорусі – постмодерністська диктатура. Щоб зрозуміти її небезпеку, треба, по-перше, знати, що таке постмодернізм. По-друге, мати добре розвинене почуття гумору та нелюдську іронію. По-третє, не жити по законах традиційної логіки.

Сьогодні ми ліземо в розумні книжки й шукаємо там визначення того, що в нас відбувається. Ми шукаємо паралелі: люди більш старші та любителі історії згадали про тонтон-макутів, Піночета, Салазара, про Парагвай і ще багато про що. Ми ділимося визначеннями фашизму, знайденими в мережі. Фашизм згідно з Нольте та згідно з Арендт, фашизм згідно з Пейном і згідно з Гріффіном… Не всі пункти збігаються. Ми сперечаємося. Політологи кривляться. Вони не люблять дилетантів.

Ні, цього не може бути. Ну, який фашизм у 2020-му?..

А ми читаємо – і впізнаємо нашу реальність. Ту саму реальність, яка не просто за вікном, ні, вона просто за межами черепної коробки.

Так, це фашизм. Особливо коли ти читаєш про нього, перебуваючи у фашизмі всередині. Людина з книжкою у прозорій кулі, вирватися з якої неможливо.

Ми стоїмо біля жодинської тюрми. Ми палимо й чекаємо на людину.

«Фашисти! Німецька сука! Труїте нас газом! Жидомасони! Вбити вас мало!» – кричить нам бабуня років під дев’яносто, що живе просто під ІТТ.

Підкресліть слова й вирази, що випадають із загального асоціятивного ряду.

Наші тексти нічого не важать. Є тільки куля, крізь стінки якої чути все, але нічого не видно.

* * *

Ми знали, що таке фашизм, в основному по книжках і кіно. Масова культура зжерла й перетравила фашизм так давно, що нам здавалося, ми знаємо про нього все. Єдине, що нас дивувало – як можна взагалі при ньому жити. Бути людською істотою, мати, страшно сказати, звичайні потреби, мрії, бажання, емоції. Існувати в часі і просторі. Хіба це можна собі дозволити при фашизмі? Герой Набокова з оповідання «Хмара, озеро, вежа» зізнається, що в нього «сил більш немає бути людиною». Він живе при фашизмі, німецькому нацизмі 30-х років минулого століття – але в оповіданні Набоков ніде не каже ні про тотальний політичний контроль, ні про таємну поліцію, ні про облави… Фашизм виявляє себе через повсякденність, фашизм – це звичайні люди навколо, і це – найстрашніше.

Ми читали цей текст як застереження. І от з’ясувалося, що ми в ньому живемо. Раптом стало ясно, що й при фашизмі можна їсти суші й пити вино, займатися сексом, ростити дітей, потроху працювати, читати перед сном і гуляти. Що і при фашизмі так само є музика. Дозволено все. Нічого не дозволено. Закону немає, є тільки фізичні потреби, ненависть, бунт, надія – і те, що Чеслав Мілош назвав «палаючою кулею страху». Згадуючи свою юність в окупованій Варшаві, він писав, що багато працював того часу, писав вірші, був закоханий, навіть танцював іноді, ховався, допомагав іншим, радів їжі, пив горілку… Але щомиті, пише Мілош, він бачив і відчував поруч цю «палаючу кулю». Ніщо не могло відігнати її, ніщо не могло загасити полум’я.

Ми відчуваємо те саме. Хіба що деякі кордони поки відкриті. Спакувати кулю – і увезти із собою.

Про страх як про камінь, що передається з роду в рід, пише у своєму вірші «Камінь страху» білоруська поетка Юля Тимофієва. У цьому тексті наш, білоруський страх – дивна прикраса, яку носять на шиї, фамільна реліквія, яку треба берегти. Білорусь не відкрила для себе фашизм, вона його згадала. Вона ніколи його з себе не знімала. Чому? Певно, із страху. Страху перестати бути собою.

* * *

Білорусь стала першою європейською країною, куди повернувся фашизм. Як же нам пощастило. Тепер ми знов у європейській історії. Чому так сталося?

Тому що нас там раніше не було. Якось не хотілося. Здавалося, обмине.

«Люди, будьте пильними!» – писав перед смертю у своїй книжці «Репортаж, писаний у зашморгу» чеський журналіст Юліус Фучик, схоплений і вбитий фашистами у 1942-му. Живучи в Західній Європі, я із подивом відкрив для себе, як же мало людей знає, що він за один. Майже ніхто.

Часом здається, про нього пам’ятають лише радянські діти, що грали колись у фашистів і «руських», як тепер білоруські діти нової епохи грають у «людей» і «омон». Та й то – про нього пам’ятають лише ті радянські діти, що добре вчилися. Фучик був одним з тих, чиє ім’я радянська пропаганда використовувала на всю котушку. А оскільки ніхто не вірив у пропаганду – ніхто не ставився серйозно й до цього загадкового Фучика. Ну, сказав. Ну, у зашморгу. Як же набридли оці фучики. Це нікому не потрібна історія… Від неї сама плутанина.

Це не ми – фашисти. Це ви фашисти. Так і чую голос слідчого, який каже це Фучику – спокійно, впевнено, стомлено, трохи ображено.

Юліуса Фучика гільйотинували у празькій тюрмі. По закону. За судовим вироком. Було дотримано всіх передбачених законом процедур. Провину було доведено. Держава не помилилася. Адже держава повинна захищатися. Він був її ворогом і отримав своє.

Кажуть, він навіть мав адвоката.

Переклад з російської: Володимир Бацунов

Ольгерд Бахаревич (фото: Юлія Тимофієва)

Фото на заставці: надпис на огорожі ізолятора на Окрестина в Мінську (джерело: Радіо Свобода)