У 18 установах виконання покарань засуджені протягом півтора року жодного разу не зверталися до Омбудсмана

Право на звернення є основоположним правом кожної людини. Якщо неможливо звернутися до компетентних органів і повідомити про порушення своїх прав, то і всі інші права просто нівелюються.

Особливо потребують реалізації права на звернення особи, які перебувають у місцях позбавлення волі. Ми можемо спостерігати безпорадність українців, які утримуються в російському полоні та не мають можливості тривалий час звернутися по допомогу. Бо вони фактично заблоковані, перебувають в інформаційному вакуумі — не можуть ані отримати інформацію, ані сповістити про порушення своїх прав. Ми дізнаємося про ці порушення тільки після звільнення бранців із полону.

А що ж відбувається в українських пенітенціарних закладах, де чужинці не нав’язують свої правила і не заважають реалізувати права і свободи? Як вільно люди можуть звертатися і повідомляти про порушення своїх прав і свобод на території України?!

Статтею 55 Конституції України визначено: “Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини… Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань”.

Нагадаємо, що в рамках кримінально-виконавчого законодавства ці норми розширені та регламентовані: “Засудженим дозволяється одержувати, відправляти листи й телеграми своїм коштом без обмеження їх кількості”. А також: “Кореспонденція, яку засуджені адресують Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини…. прокуророві, перегляду не підлягає і надсилається за адресою протягом доби з часу її подачі. Кореспонденція, яку засуджені одержують від зазначених органів та осіб, перегляду не підлягає”.

Ми вирішили дізнатися, як реалізуються права на звернення в установах виконання покарань. І звернулися з відповідними запитами на отримання публічної інформації в усі такі установи. Отже, скільки було зареєстровано від засуджених/ув’язнених звернень у закритому вигляді на ім’я Уповноваженого Верховної ради з прав людини, прокуратуру протягом 2022 і 2023 років? Якою була кількість звернень до інших державних органів і правозахисних організацій? Скільки було отримано відповідей?

Нам відповіли з 76 діючих пенітенціарних закладів закритого типу. Відповіді просто приголомшили. У 12 установах різного рівня безпеки, розташованих у різних регіонах України, протягом 2022 і 2023 року не було відправлено жодного звернення від осіб, які там утримуються в ув’язненні. Йдеться про такі установи:

1. Арбузівська виправна колонія № 83 Миколаївської  області;
2. Божківська виправна колонія №16 на Полтавщині;
3. Бердичівська виправна колонія №70 Житомирської області;
4. Диканівська виправна колонія №12 на Харківщині;
5. Дрогобицька виправна колонія №40 на Львівщині;
6. Качанівська виправна колонія №54 на Харківщині;
7. Коростенська виправна колонія № 71 на Житомирщині;
8. Кагарлицька виправна колонія №115 на Київщині;
9. Машівська виправна колонія №9 на Полтавщині;
10. Покровська виправна колонія №17 Харківської області;
11. Снігурівська виправна колонія № 5 на Миколаївщині;
12. Харківська виправна колонія №18.

Жодного звернення в закритому вигляді на ім’я Уповноваженого Верховної ради з прав людини, жодного звернення в прокуратуру і жодного звернення до правозахисників. Тобто повний вакуум. Про що це говорить? Про те, що не порушувалися права цих в’язнів протягом останніх півтора року? Чи  вони не знають про своє право на звернення? А може є інша причина, чому з цих установ не виходять звернення?!

А це установи, в яких зафіксовані звернення в незначній кількості до прокуратури й інших державних органів, а от до Уповноваженого Верховної Ради протягом 2022 і 2023 років — жодного:

1. Криворізька виправна колонія №80;
2. Літинська виправна колонія № 123;
3. Одеська виправна колонія №14;
4. Старобабанівська виправна колонія № 92 що на Черкащині;
5. Синельниківська виправна колонія №94 на Дніпропетровська область;
6. Шепетівська виправна колонія № 98 Хмельницької області.

Тобто у 18 установах з 76 взагалі відсутня практика звернення до Уповноваженого Верховної Ради.

Ще маємо 19 установ, де протягом останніх півтора року звернень до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини було не більше п’яти. Це

1. Бориспільська виправна колонія №119 на Київщині;
2. Вінницька виправна колонія № 86;
3. Дніпровська виправна колонія №89;
4. Житомирська виправна колонія №4;
5. Збаразька виправна колонія №63 в Тернопільській області;
6. Кропивницька виправна колонія №6 на Кіровоградщині;
7. Кам’янська виправна колонія №34 у Дніпропетровській області;
8. Коломийська виправна колонія 41 в Івано-Франківській області;
9. Катеринівська виправна колонія № 46 у Рівненській області;
10. Казанківська виправна колонія №93 у Миколаївській області;
11. Личаківська виправна колонія №30  на Львівщині;
12. Ладижинська виправна колонія №39 у Вінницькій області;
13. Луцький СІЗО;
14. Могилів-Подільська виправна колонія № 114 у Вінницькій області;
15. Маневицька виправна колонія № 42 у Волинській області;
16. Надержинська виправна колонія №65 у Полтавській області;
17. Полтавська виправна колонія №64;
18. Харківська виправна колонія №43;
19. Новгород-Сіверська установа виконання покарань № 31 у Чернігівській області.

Загалом тридцять сім пенітенціарних закладів — а це майже половина від тих, хто надав відповідь, — не мають або мають мінімальну практику звернень до Уповноваженого Верховної ради з прав людини в запечатаному вигляді.

Для порівняння: у Київському СІЗО із листами в закритому вигляді до Уповноваженого Верховної Ради у 2022 році звернулися 110 осіб, лише в поточному році — 63. У Житомирській установі виконання покарань №8 у 2022 році до Уповноваженого в закритому вигляді звернулися 26 осіб, в поточному — 6. У Вінницькій УВП №1 — 28 звернень у 2022 році й 14 в поточному. У Замковій виправній колонії №58 — 40 закритих звернень до Уповноваженого минулого року і 4 поточного.

В межах моніторингових візитів без попереджень в рамках Національного превентивного механізму з запобігання катувань варто було б провести дослідження і з’ясувати причину відсутності звернень від осіб, що перебувають у неволі, до Уповноваженого Верховної ради з прав людини, до прокуратури та правозахисників. 

На нашу думку, необхідно провести роз’яснювальну інформаційну роботу серед засуджених і персоналу про право на звернення.