Коли зло кидає виклик людяності

“Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження”, — мовиться у резолюції Генеральної асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року.

Тоді в ООН вирішили, що 27 січня стане Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. Цей день було обрано не навмання: саме 27 січня 1945 року, 80 років тому, військові 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті — Аушвіц-Біркенау. Вже 2012 року Верховна Рада постановила, що Україна також вшановуватиме пам’ять жертв Голокосту 27 січня.

За підрахунками Інституту національної пам’яті, під час Другої світової війни щонайменше шість мільйонів євреїв постраждали від дій нацистів. Близько півтора мільйона з них походили з території сучасної України.

Як сьогодні зауважили в Міністерстві закордонних справ, “Україна, на землі якої під час Другої світової війни були скоєні численні злочини Голокосту, глибоко поділяє біль єврейського народу. Ми пам’ятаємо жертв розстрілів у Бабиному Яру, де були вбиті десятки тисяч євреїв, а також інші місця масових поховань, що стали траурними символами цієї темної сторінки в історії людства”. Проте трагедія Голокосту — “це не лише історія, а й попередження”, наголосили у МЗС.

Право на винищення “не таких народів” не лише повернулося в Європу, коли Росія вчинила військовий напад на Україну. Російська Федерація, яка роками привласнювала собі статус країни переможниці нацизму і зрештою перейшла від країни, що перемогла, до країни, яка “може повторити”, принесла смерті й людям, які вижили в нацистських таборах.

Навесні 2022 року російський обстріл Харкова забрав життя 96-річного Бориса Тимофійовича Романченка, який пройшов нацистський полон. Ще 16-річним юнаком його депортували на примусові роботи до Дортмунда. Борис Романченко пережив чотири нацистські концтабори, а згодом працював над розкриттям нацистських злочинів і був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Борис Тимофійович чимало розповідав про пережите, казала його онука, Юлія. Він також створив рукопис: хоча й не планував видавати книгу, хотів, щоби про нього лишилася якась пам’ять, ділилася Юлія Романченко з журналістами.

Борис Романченко загинув удома, у рідній квартирі на Північній Салтівці, де він прожив понад 30 років. За словами онуки убитого, через російський снаряд помешкання її дідуся вщент вигоріло. Останки чоловіка знайшли на панцирній сітці ліжка…

У Німеччині залишився пам’ятник на честь Романченка. Після убивства пана Бориса у Лейпцигу на його честь назвали вулицю, де розташоване генеральне російське консульство. “Ми знаємо, що це перейменування не припинить війну. Але це важливий знак того, що ми рішуче засуджуємо російську агресивну війну проти суверенітету України”, — говорила очільниця міського петиційного комітету Беате Емс.

4 квітня 2022 року у підвалі Маріуполя померла 91-річна Ванда Семенівна Об’єдкова. Десятирічною дитиною вона також переховувалася від німецьких фашистів у маріупольському підвалі. Через 81 рік пані Ванда померла в такому ж підвалі, вимушена ховатися від російських обстрілів, зазначали у польському державному музеї концтабору Аушвіц-Біркенау.

Матір Ванди Об’єдкової та всю її родину вбили у ровах на околицях Маріуполя. (У жовтні 1941 року німці стратили поблизу Маріуполя від девʼяти до 16 тисяч євреїв). Згодом нацисти схопили й Ванду, проте друзям родини вдалося переконати нацистів, що дівчинка — гречанка, а її батько сховав доньку у госпіталі, де вона залишалася до 1943 року, коли Маріуполь було звільнено.

Наступу Росії на Маріуполь пані Ванда не пережила. Її дочка та чоловік дочки, ризикуючи життям під час російських обстрілів, поховали її у міському парку.

За життя пані Ванда також розповідала про те, як пережила Голокост. У 1998 році вона дала відеосвідчення Фонду Шоа (Цей фонд заснував Стівен Спілберґ після того, як зняв фільм “Список Шиндлера”. Нині у фонді містяться тисячі відеосвідчень про Голокост). Жінка берегла відеокасети із записами своїх інтерв’ю удома, проте всі вони згоріли разом з квартирою...

“Кожного разу, коли падала бомба, вся будівля тряслася”, мама казала, що не пригадує таких бомбардувань навіть під час Другої світової, розповідала її донька, Лариса. Коли Росія знищувала місто, вони жили без води, світла й опалення. Було нестерпно холодно, згадувала донька. Упродовж двох останніх тижнів свого життя пані Ванда хворіла. Вона була вкрай виснажена й не могла навіть підвестися, повідомляло видання Chabad.org. “Але ми нічого не могли для неї зробити. Ми жили як тварини!” — казала донька пані Ванди.

Вже у серпні 2023-го правозахисна ініціатива “Трибунал для Путіна” (T4P) презентувала подання до Міжнародного кримінального суду, де обґрунтовувалося, що в Маріуполі Росія вчинила геноцид. Це було перше юридичне обґрунтування геноциду в Україні. 

Тим часом Росія воювала не лише з тими, кому вдалося вижити в Голокост, а і з тими, кого вбили нацисти. 1 березня 2022 року Росія скоїла ракетний удар по Бабиному Яру. Під час окупації Києва у 1941—1943 роках у Бабиному Яру нацисти могли розстріляти, за різними даними, від 70 до 200 тисяч людей. Євреї, роми, пацієнти психіатричної лікарні, військовополонені, в’язні Сирецького концтабору і понад 600 членів ОУН були розстріляні в київському урочищі.

Як наголошував Президент України, “через десятиліття після трагедії Бабиного Яру ця земля і ця пам’ять зазнали нового осквернення”. Обстріл Бабиного Яру — це злочин РФ “проти історії, проти людства, проти Києва та України”, зазначав Володимир Зеленський.

Того ж 2022 року російські снаряди влучили у меморіальний комплекс “Дробицький Яр”, розташований поблизу Харкова. За різними підрахунками, в урочищі могло бути знищено від 14 до 20 тисяч людей, переважно євреїв. Після російських обстрілів на місцях поховань залишилися вирви, один зі снарядів вибухнув поряд із парапетом, були пошкоджені монументи... Можливо, під час проведення реставрації варто залишити уламки російських снарядів як нагадування, говорила директорка меморіального комплексу Ірина Фєрєнцева журналістам “Суспільне Харків”.

“Денацифікуючи” Україну, тоталітарна Росія не лише вбиває тих, хто пережили Голокост, та б’є по меморіалах, де спочивають жертви нацистського режиму. РФ також цілить по церквах і храмах — глобальна ініціатива Трибунал для Путіна задокументувала щонайменше 400 таких випадків — у тому числі синагогах.

Услід за нацистами Росія переслідує Свідків Єгови, вбиває родини ромів, zомбує дітей у “Юнармії” та інших мілітаристських рухах, системно катує полонених і переконливо доводить.

Будь-яку — навіть найтемнішу — історію людства можна повторити. 

І поки право на звірство не матиме відсічі, а страх перед агресором і відстороненість від “чужого” геноциду сповільнюватиме рішучість діяти, світ і далі гортатиме сторінки смертей, аж поки не затнеться на розділі — Третьої світової. Гарячково шукатиме назву власної країни, рахуватиме власні втрати, гортатиме сторінки війни роками. Забувши урок, що чужих геноцидів не буває. Бувають лише диктатори, яких не спинили вчасно. І зло, що вкотре кинуло виклик людяності, хибно повіривши у власну безкарність.