MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

75 років Конвенції про запобігання геноциду. Чи вона ще працює?

09.12.2023   
Ірина Скачко
Розбираємося з експертами: чи досі Конвенція є дієвим інструментом міжнародного права? Чи потребує вона змін?

© Sandor Szmutko, Shutterstock [путін, трибунал]

© Sandor Szmutko, Shutterstock

1941 рік. З охопленої війною Європи до Північної Кароліни приїжджає польський правник, що колись навчався у Львові,— Рафал Лемкін. Із ним величезні валізи. Та в них майже немає особистих речей: лише стоси документів, свідчень про злочини нацистів. У 1944 році вміст цих валіз перетвориться на книгу “Правління країн осі в окупованій Європі”, в якій він, вправно скомбінувавши грецьку й латину, вперше застосує новий термін: “геноцид”.

Мине ще чотири роки, і правове визначення цього терміну буде закріплене на найвищому рівні: Генеральна асамблея ООН ухвалить Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Ухвалить у такому вигляді, що автор буде в розпачі: міжнародна політика потребує компромісів — великі гравці повоєнного світу обкарнають першу редакцію Конвенції, щоб самим не опинитися на лаві підсудних. Радянський Союз, із очевидних причин, наприклад, не захоче визнавати геноцидом знищення політичних і соціальних груп. А колоніальні держави відмовляться від поняття культурного геноциду.

Рафал Лемкін (Rafał Lemkin), автор терміну та концепції геноциду

Рафал Лемкін (Rafał Lemkin), автор терміну та концепції геноциду

Сам Лемкін публічно називав знищення українців у 32-33 роках “класичним прикладом геноциду”. Але досі у світі немає єдиної думки, чи вважати Голодомор злочином злочинів. Зараз, вже в іншому столітті, ми знову говоримо про геноцид, який чинить Росія щодо України. І знову перспективи доведення цього факту залишаються туманними.

Що таке геноцид?

Сам Рафал Лемкін ще до ухвалення Конвенції, у 1944 році, писав, що геноцид “означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп з метою їхнього знищення. Метою такого плану буде розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп”.

Згідно зі ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, геноцид — це дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: убивство членів такої групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне її знищення; заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; насильницька передача дітей із однієї людської групи в іншу.

Сьогодні у повсякденному житті застосування слова “геноцид” набагато ширше. Нині цим терміном можуть описувати будь-яку трагедію, навіть просто складну соціальну ситуацію.

— Існує розбіжність між популярним розумінням терміну “геноцид” і його набагато вужчим і обмеженішим правовим визначенням як “злочин геноциду”, — вважає професор Чепменського університету (Лос-Анджелес) Джон Голл. Серед іншого, він працював у Філіппінах та Камбоджі над притягненням до відповідальності червоних кхмерів. — “Геноцид”, як його зазвичай розуміють, є найсерйознішим зі злочинів, втіленням нелюдяності. Кожного разу, коли відбувається масове вбивство цивільних осіб у масових масштабах, багато людей, які не є юристами, вважають, що це геноцид. У свідомості людей, а часто й у засобах масової інформації, це злочини, які перебувають на самій вершині ієрархії серйозних злочинів. Є “геноцид”, а потім є інші, “менші” злочини. Насправді, як добре відомо прокурорам, адвокатам і суддям, юридичне визначення “геноциду” є досить обмеженим і дещо нелогічним, і, звичайно, не застосовується в кожній ситуації, в якій відбувалося масове вбивство. Цей розрив між юридичним і загальноприйнятим розумінням злочину може мати надзвичайно серйозні наслідки. Під час Трибуналу над червоними кхмерами, наприклад, прості камбоджійці були обурені, коли підсудних від самого початку не звинуватили у злочині геноциду. Зрештою, два мільйони камбоджійців були вбиті червоними кхмерами, і справді цей режим багато хто називав “геноцидним”. Коли прокуратура висунула перші звинувачення, люди були розгнівані (і розчаровані), що підсудних звинуватили не в геноциді, а натомість у “менших” злочинах, таких як злочини проти людства (про які багато хто навіть не чув). Зрозуміло, що спроби пояснити, що смерть мільйонів камбоджійців не відповідає юридичному визначенню геноциду, не були почуті. Тиск на суд був такий, що злочин геноциду справді згодом був доданий до звинувачень, але лише в контексті вбивства червоними кхмерами етнічних в’єтнамців. Це не сподобалося більшості камбоджійців. Чому відносно невелика група етнічних в’єтнамців отримує “преференцію” порівняно з мільйонами інших жертв кхмерів?

Професор Голл в деокупованому Ізюмі. © Денис Волоха / ХПГ [джон голл john hall]

Професор Голл в деокупованому Ізюмі. © Денис Волоха / ХПГ

Влітку 2023 року професор Чепменського університету Джон Голл замість відпустки приїхав до України, щоб бути волонтером у Харківській правозахисній групі й збирати докази культурного геноциду.

— Цей розрив бере свій початок із невдалих компромісів, досягнутих під час створення Конвенції про геноцид, — веде далі професор Голл. — Зокрема, протидія Радянського Союзу включенню в юридичне визначення геноциду вбивства людей через їхню політичну чи соціальну ідентичність. Сталін був твердо налаштований на те, що його гноблення політичних опонентів і придушення класових ворогів не можуть бути включені до цього нового злочину. Таким чином, деякі з найбільших злочинів проти людства фактично захищені від того, щоб їх називали злочином геноциду. Для тих, хто не є юристом, для потерпілих та їхніх сімей, це розрізнення є безглуздим і образливим. Для багатьох очевидно довільне застосування міжнародною спільнотою терміну “геноцид” викликає плутанину, є дуже підозрілим, політичним і ставить під сумнів довіру до судів.

То чи є Конвенція ефективним інструментом права?

— Так, справді, Конвенцію про геноцид ухвалювали великі країни, переможці у Другій світовій війні, — каже директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров. — Вони бачили: якщо Конвенцію про геноцид ухвалять у запропонованому варіанті — так, як написав Рафал Лемкін — вони самі стануть вразливими, їм також можна буде закидати вчинення тих злочинів, які записані в цьому документі. Тому і прибрали з Конвенції соціальні групи, культурні… Якби там залишилися соціальні групи, питання, чи є Голодомор геноцидом, взагалі не стояло б. Безперечно є, якщо це розглядати як геноцид відносно соціальної групи селян в Україні…

Директор ХПГ, голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, фото Віктора Дехтяра

Директор ХПГ, голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, фото Віктора Дехтяра

Євген Захаров свого часу підготував для ООН Висновок щодо правової кваліфікації Голодомору як злочину проти людяності та геноциду, а у 2015 році написав на цю тему книжку. Про його дослідження, аргументацію та досвід в доведенні вчиненого радянською владою геноциду можна почитати тут.

— Втім, стверджувати, що Конвенція про геноцид є неефективною і ніколи такою не була, неправильно! — наполягає Євген Захаров. — Все ж таки були створені спецтрибунали по Югославії та Руанді. Хоч по Югославії він і був дуже довгим, але призвів до того, що на лаві підсудних опинилися всі лідери — і Мілошевич, і Караджич, і багато інших. Вони були засуджені і деякі з них і зараз відбувають довічне ув’язнення. На лаві підсудних свого часу опинився і Піночет, його просто внаслідок вкрай поганого здоров’я і дуже поважного віку позбавили судового розгляду, він невдовзі помер. Були й інші результативні процеси за цією Конвенцією. Дійсно, коли соціальні, політичні, культурні групи викинули, це суттєво погіршило Конвенцію. Але з усім тим дещо там лишилося. Немає згадки про культурний геноцид, але є геноцидна дія щодо передачі дітей до іншої групи, що є дуже важливою за своєю суттю. Певною мірою вона замінює геноцид культурних груп. І саме її зараз вчиняє Росія в Україні. Ми це намагаємося довести.

Кого судять?

Чи побачимо ми колись Путіна та російську політичну верхівку за ґратами? Надій не дуже багато, вважають експерти.

— Представники найвищого рівня майже ніколи не опиняються на лаві підсудних. Виконавцями геноциду виявляються в кращому випадку люди з середньої ланки тих, хто ухвалює рішення, і це дуже часто можна побачити в практиці ad hoc трибуналів, — звертає увагу Михайло Романов, експерт Харківської правозахисної групи, один із авторів подання до МКС щодо геноциду, вчиненого Росією в Маріуполі. — Хоча це незрозуміло. Адже геноцид — це глобальний намір. Не може бути, щоб один “майор Пєтров” вирішив знищити всіх українців. Це зазвичай та людина, яка має достатньо влади, авторитету, впливу на велику кількість людей, яка подає вольовий імпульс, і тоді злочин починає реалізовуватися.

© Денис Волоха / Харківська правозахисна група [михайло романов хпг]

© Денис Волоха / Харківська правозахисна група

Наприкінці серпня цього року ініціатива T4P презентувала подання до МКС щодо злочину геноциду, ймовірно, вчиненого в Маріуполі у період з 24 лютого по 20 травня 2022 року. Це перший документ, який системно обґрунтовує наявність “злочину злочинів” у діях держави-агресора на території України.

На думку Джона Голла, існує серйозна проблема, пов’язана з відсутністю правозастосування Конвенції: винуватцям геноциду рідко потрібно хвилюватися про те, що їх притягнуть до відповідальності, доки їхній режим не паде.

— Немає чіткого механізму примусового виконання державами своїх зобов’язань щодо запобігання геноциду, — каже професор. — Геноцид — це не просто “злочин згідно з міжнародним правом”. Підписанти Декларації зобов’язані робити все можливе, щоб запобігти геноциду. Проте було багато випадків, коли міжнародна спільнота не реагувала на цей злочин. Пояснення цієї неспроможності діяти варіюється від відсутності політичної волі та лідерства, відсутності будь-якої прийнятної стратегічної цінності до активного захисту з боку могутніх союзників. Крім того, постфактум дуже мало тих, хто вчинив геноцид, були притягнуті до відповідальності. І, напевно, є немаловажним, що нинішні глави держави здебільшого зберегли ефективну недоторканність. Особа постане перед судом лише після краху режиму, особливо якщо немає потужного міжнародного союзника в Раді Безпеки, який здатен і бажає прикрити цю особу. Звичайно, були винятки, але тенденція була чіткою: притягнуті до відповідальності за геноцид були вихідцями з невдалих режимів бідних країн. Чому режими Росії та Китаю досі не були притягнуті до відповідальності за геноцид? Тому що вони не мають жодної справи? Навряд чи. Швидше, донедавна вони вважалися поза межами досяжності міжнародної правової спільноти. Таким чином, Генрі Кіссінджери всього світу помирають у своїх ліжках, так і не поставши перед судом особисто, щоб відповісти за свої дії. Одним словом, реальна політика забезпечує нерівномірне та несправедливе застосування.

Міжнародне право і сучасна війна

— Від часу ухвалення Конвенції минуло три чверті століття. Очевидно, що світ значно змінився. Змінилися й засоби ведення війни, змінилася геополітична ситуація, змінилися підходи до впровадження агресивних політик. Сьогодні для реалізації політики геноциду іноді не обов’язково вбивати представників захищеної групи. Можна створити умови життя, які спрямовані на фізичне знищення представників захищеної групи за допомогою завуальованої медійної кампанії в соціальних мережах та ЗМІ, — вважає Михайло Романов. Крім того, великі держави, які мають ядерну зброю, можуть реалізовувати політику геноциду без її голосного “декларування”.

Цю думку підтримує і Євген Захаров:

— На сьогодні технології дуже сильно випереджають право. Право за ними просто не може встигнути. Конвенція про геноцид відстала від того рівня технологій, за допомогою яких сьогодні вбивають людей і тому вона застаріла, її безперечно треба змінювати. Наприклад, загроза ядерною зброєю є нічим іншим, як загрозою геноциду. А це кримінально каране діяння. На мій погляд, такий ядерний шантаж можна розглядати саме як загрозу геноциду, бо застосування ядерної зброї призведе до геноцидної дії, до масової загибелі людей. І люди, які погрожують її застосувати, не можуть не розуміти наслідків. І тому можна просто ввести як одну з дій геноциду застосування атомної та ядерної зброї і загрозу такого застосування. А згадаймо те, що сталося з Каховською ГЕС! Екологічні наслідки такого рівня теж треба розглядати як геноцидну дію.

Культурний геноцид

— Культурний геноцид — знищення історичних пам’яток, культурних установ, інституцій, бібліотек, музеїв, театрів — також треба розглядати як геноцидну дію. Всі ці речі насправді я думаю треба було б додати до Конвенції, — зауважує Євген Захаров.

Підірвана росіянами школа в селі Богданівка Київської області © TetiBond / Shutterstock

Підірвана росіянами школа в селі Богданівка Київської області © TetiBond / Shutterstock

Культурний геноцид (також відомий як “етноцид”) — це “спроба знищити культуру, релігію та ідентичність групи. Це примусовий акт, який панівна група нав’язує слабшій групі або групі меншості. Культурний геноцид асоціюється з імперіалізмом і поселенським колоніалізмом. Це особливо пов’язано з примусовою релігійною конверсією та політикою примусової асиміляції, включаючи вилучення дітей і заборону культурного самовираження”.(Treglia, G. (2016). Cultural genocide. In J. Mackenzie (Ed.), The encyclopedia of empire. Hoboken, NJ: Wiley.)

— Звичайно, це було частиною початкового розуміння Рафаелем Лемкіним злочину геноциду, — пояснює Джон Голл. — Знищення культурної спадщини традиційно розглядається як діяльність на підтримку ширшого звинувачення у злочині геноциду. Таким чином, наприклад, знищення церков чи мечетей може бути використано як доказ на підтримку обвинувачення у злочині геноциду, зосередженому на знищенні людей. Знищення культурної спадщини, хоч воно, безсумнівно, визнається серйозним злочином, не розглядається як окремий доказ злочину геноциду — це “додаток”, “плюс” у ширшому доказовому сенсі. Таким чином, знищення матеріальної культурної спадщини розглядається як наслідок злочинів, вчинених проти людей. Це відводить знищення культурної спадщини до периферійної, доказової ролі більшого злочину. Включення розуміння культурного геноциду у визначення злочину геноциду підняло б це питання зі здебільшого допоміжної ролі в розумінні геноциду та перемістило б його на перший план. Це було б точним розумінням ролі знищення культурної спадщини в сучасному конфлікті. Навмисне та систематичне знищення української культури лежить в самому серці російського вторгнення, як ясно показали заяви Путіна. Це не якийсь периферійний, дотичний чи взагалі випадковий наслідок війни. Беззаперечним є те, що на окупованих територіях України відбувався і продовжує відбуватися культурний геноцид. Його слід визнати центральним компонентом злочину геноциду, а не лише як певну підтверджувальну документацію, яка використовується для підкріплення більш традиційного розуміння злочину.

Конвенція потребує змін?

— Судова практика притягнення до відповідальності за геноцид беззаперечно свідчить, що до цього дня переважна більшість судових рішень приймалися на тлі значних дискусій та сумнівів, — зазначає Михайло Романов. — Цей факт вказує на недосконалість визначень поняття геноцид та його змісту. Перебіг подій війни між РФ та Україною наочно демонструє, що норми міжнародних актів та міжнародні безпекові механізми виявилися неефективними. Велика кількість правників, фахівців у сфері міжнародного кримінального права дуже скептично ставляться до ймовірності висування переконливих звинувачень у геноциді українців з боку Росії. І це при наявності очевидного характеру російської політики ненависті. Все це дає підстави стверджувати, що нормативне врегулювання злочину геноцид є недосконалим з точки зору юридичної техніки і змісту і не здатне відповідати на виклики, які створюють реальні події.

Якщо потреба в змінах до Конвенції така очевидна, чи є ознаки того, що світова спільнота візьметься за її редагування?

— Міжнародне співтовариство розуміє: все йде до того, що Конвенція просто перестане працювати. Воно стурбоване цією ситуацією, — каже Євген Захаров. — Але змінювати Конвенцію не хоче, адже не може працювати окремий акт міжнародного права, коли вся система міжнародного права розвалена. А вона розвалена. Ми не можемо цього не бачити. Треба все міняти, адже є очевидним, що норми, які працювали у світі майже сто років тому, сьогодні потребують перегляду та вдосконалення.

 Поділитися