...Відео “зізнання” брата і сестри було оприлюднене 31 серпня. На записі жінка із заблюреним обличчям розповідає завченими фразами:
— Я співпрацюю з представником українських спецслужб. За його завданням я фотографувала військову техніку, шукала схованки з вибухівкою… Я малюнки з написами “Крим — це Україна” і “11 років окупації” фотографувала на тлі Миколаївського собору в Євпаторії за завданням українських спецслужб.
Після цього чоловік з сивиною розповідає майже те саме. Крім того, на відео можна побачити ще одну затриману жінку. Судячи з одягу, події відбуваються не влітку.
Як повідомляє видання “Медиазона” з посиланням на пресслужби російських спецслужб, затримані кримці — 1968 та 1974 років народження. Імена кримців не розкриваються. Родині закидають, що їх, мовляв, завербувала українська розвідка через неназваний месенджер. Їх підозрюють за двома статтями — 275-ю КК РФ (держзрада) та частиною 3 статті 222.1 (незаконний обіг вибухових речовин).
На думку правозахисників з організації “Трибунал. Кримський епізод”, йдеться про Валентина Маляра та Тетяну Бегей (Маляр). Це підтверджує, зокрема, вік затриманих. Крім того, у ФСБ згадували про Євпаторію, а також про те, що родина до окупації переїхала зі Львова. Валентин і Тетяна дійсно мешкали в селі Терєклі-Конрат (Молочне) під містом Кєзлєв (Євпаторія).
Про викрадення родини у березні 2025 року повідомляв глава Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. За його словами, вночі проти 22 березня обшуки пройшли у чотирьох оселях, а також були затримані Маляр Тетяна Леонідівна (1968 р.н.), її брат МАЛЯР Валентин Леонідович (1974 р.н.), а також діти Тетяни — Россіхін Анатолій Дмитрович (1986 р.н.) та Бегей Ольга Олегівна (1992 р.н.). У пані Ольги залишилося двоє неповнолітніх дітей, яким на той час було 11 і 7 років.
“Місце перебування затриманих ховалося від родичів більше тижня, доки не стало відомо, що вони перебувають у СІЗО-2 міста Сімферополя, — заявляв тоді Рефат Чубаров. — Відомий трюк російських окупантів, коли в перші дні незаконного затримання громадян піддають їх тортурам та психологічному пресингу, щоб отримати потрібні для окупантів показання”.
Тоді друзі родини припускали, що приводом для переслідування родини стало те, що вони приїхали зі Львова.
У повідомленні в телеграм-каналі “Трибунал.Кримський епізод” зазначено, що офіційний статус підозрюваних у Маляри мали ще восени минулого року, а ім’я Тетяни Маляр вже тоді перебувало в реєстрі підслідних за статтею про незаконне зберігання вибухових речовин. “Чому літню і серйозно хвору на ниркову недостатність жінку ‘затримали’ тільки зараз, та ще й обтяжили звинуваченням у держзраді — залишається загадкою”, — дивуються правозахисники.
Викрадені родини
Росіяни широко використовують практику затримання мешканців окупованих територій цілими сім’ями. Напевно, це полегшує представникам російських спецслужб чинити тиск на незгодних із режимом. Адже зазвичай обвинувачення ґрунтується на самообмовлянні. Людину можна примусити підписати будь-які свідчення, якщо в сусідній камері сидить мати, син, донька.
Сергій Козлов та Євгенія Самойлова
Раніше ми писали про Сергія Козлова та Євгенію Самойлову. Подружжя затримали 18 квітня 2024 року. Торік у вересні стало відомо про етапування подружжя з тимчасово окупованої Керчі до Ростова-на-Дону, де справу родини розглядає Південний окружний військовий суд. За інформацією Проєкту допомоги політв’язням “Меморіал”, Євгенію звинувачують за статтями про “держзраду”, “приготування до теракту” та “незаконне придбання, зберігання, перевезення та носіння вибухових речовин”.
У Сергія обвинувачення додало до цих статей ще “терористичний акт”, “проходження навчання з метою скоєння теракту”, “підготовка до незаконного виготовлення вибухових пристроїв”. За версією російських силовиків, Козлов та Самойлова встановили контакт з українською спецслужбою у вересні 2023 року, а вже у жовтні Козлов, мовляв, спалив у Керчі автівку з російською військовою символікою, а згодом намагався підірвати залізничні колії та вбити російського військовослужбовця у Севастополі.
Вікторія та Олександра Стрілець
Також у серпні минулого року так званий “Севастопольський міський суд” у тимчасово окупованому Криму засудив до 12 років колонії та року обмеження волі 42-річну Вікторію Стрілець та її 24-річну доньку Олександру — за “держзраду”. Їх звинуватили в тому, що у вересні 2023 року вони надіслали українській військовій розвідці світлини військових об’єктів РФ. “Судовий розгляд” справи тривав лише одне засідання. У січні цього року Третій апеляційний суд загальної юрисдикції в Сочі відхилив апеляційну скаргу й залишив у силі вирок жінкам. Зараз мати перебуває у виправній колонії в Нижньому Тагілі (Свердловська область), а доньку тримають в установі в місті Козловка (Чувашія).
Анжеліка та Олексій Дем’яненки
На початку липня 2025 року окупаційний “суд” Херсонської області виніс вирок Олексію Дем’яненку: за “державну зраду” (вірогідно чоловіка примусили прийняти російське громадянство) його засудили до 14 років позбавлення волі у виправній колонії суворого режиму, півтора року обмеження волі й штрафу 250 тисяч рублів. За кілька днів після за “шпигунство” засудили його доньку Анжеліку: її відправили за ґрати на десять з половиною років. Згодом стало відомо, що дівчину незаконно етапували до жіночої колонії селища Явас у Мордовії.
Артем та Ганна Мурдіди та Ганна Вошкодер
Також ми висвітлювали суд над Артемом Мурдідом, його мамою Ганною Мурдід і його дружиною Ганною Вошкодер. Нагадаємо, жінок обвинуватили в “незаконному обігу вибухівки у складі організованої групи”, “теракті, що призвів до загибелі людини”, “участі в терористичній спільноті”, і “замаху на акт міжнародного тероризму”. Артему Мурдіду до цього ще додали обвинувачення у “незаконному виготовленні вибухових пристроїв організованою групою”. Чоловік отримав довічне, його мати — 22 роки за ґратами, а дружина — 20.
Під час судового засідання вони заявляли про катування. Артем Мурдід, зокрема, наголошував: “Я ніколи у своєму житті не чинив протиправних дій. Про суть пред’явлених мені звинувачень я дізнався лише від представників правоохоронних органів РФ, які створили певні фізичні умови — насильство та тортури, внаслідок чого я змушений був дати свідчення, на яких ґрунтується звинувачення. Я щиро вважав, що мешкав на території України, відповідно, на мене поширюється виключно законодавство України. Я ніколи не був прихильником нацистських ідей, жив у багатонаціональній країні, зовсім не замислюючись, що я до когось зневажливо ставлюся через його національність”.
Про катування заявила і Ганна Мурдід: “Звертаю вашу увагу на те, що я не є нацисткою і не дотримуюся націоналістичних поглядів. Відповідно, прошу виключити цю обставину, що обтяжує покарання. Також прошу врахувати мій стан здоров’я і той факт, що я потребую постійної медичної допомоги. Хочу заявити про застосування до мене фізичного насильства після затримання — зокрема тортур електричним струмом та побиття”.
Олег Платонов і Наталія Полюх
У квітні минулого року в Ак’ярі (Севастополь) окупанти викрали родину: маму забрали після того, як вона відвела дитину до школи, тата затримали співробітники ФСБ, за сином на уроки прийшли окупаційні “правоохоронці”. Згодом він опинилася у соціальному притулку для дітей і підлітків. Рік і три місяці після насильницького зникнення про родину не було жодних вістей. Лише нещодавно стало відомо, що подружжя може перебувати у сімферопольському СІЗО №2. Їхній син залишався у притулку кілька місяців, аж поки брат Наталії Полюх зміг оформити на племінника опікунство.
Батько й син Пержинські
В лютому підконтрольний РФ “Запорізький обласний суд” відправив за ґрати відомого фермера Володимира Пержинського та його сина Марка, українського спортсмена-важкоатлета. Їх звинуватили в тому, буцімто вони “здійснювали незаконне придбання, перевезення та зберігання зброї, вибухових речовин, вибухових пристроїв та боєприпасів для подальшого скоєння диверсійної діяльності проти ЗС РФ”.
Марку Пержинському окупаційний “суд” присудив 15 років позбавлення волі, два роки обмеження волі та мільйон рублів штрафу. Його батьку — 12 років і 5 місяців позбавлення волі і такий самий штраф. Обидва мають провести перші 4 роки неволі у в’язниці, решту терміну — у колонії суворого режиму.
Правовий вимір
Українські цивільні, ув’язнені на тимчасово окупованих територіях, повинні мати доступ до прав і гарантій, передбачених IV Женевською конвенцією, Додатковим протоколом I та Міжнародним пактом про громадянські і політичні права. Однак Росія систематично ігнорує ці міжнародні зобов’язання. Цивільних осіб піддають практиці “насильницьких зникнень”: їх викрадають і тримають тижнями чи навіть місяцями в нелюдських умовах, позбавлених будь-якого контакту з родиною та адвокатами. Процесуальні норми при цьому найчастіше дотримуються лише для вигляду. Після винесення вироку українців вивозять відбувати покарання до колоній і тюрем на території Росії — це є окремим порушенням норм міжнародного гуманітарного права, які прямо забороняють переміщення засуджених за межі окупованої території. Стаття 76 Конвенції про захист цивільного населення чітко визначає: особи, які перебувають під захистом і обвинувачуються у скоєнні злочину, мають утримуватися на території окупованої країни, а в разі засудження — відбувати там і строк покарання; за можливості їх слід тримати окремо від інших ув’язнених, забезпечуючи санітарні умови та харчування, достатні для підтримки здоров’я і відповідні режимам, що діють у в’язницях окупованої країни.
Незалежна міжнародна комісія з розслідування порушень в Україні, створена при Раді ООН з прав людини, проаналізувала понад 70 судових процесів над українцями в Росії та на окупованих територіях, зокрема 68 справ щодо цивільних осіб. Згідно з висновками комісії, суди систематично порушували гарантії справедливого судового розгляду, закріплені в міжнародному праві прав людини та міжнародному гуманітарному праві — зокрема принципи презумпції невинуватості, заборони зворотної дії закону, права не свідчити проти себе чи не визнавати провину під примусом, а також права на розгляд справи незалежним і безстороннім судом.
У звіті ООН окремо йдеться про поширену практику використання сфабрикованих доказів у судових процесах, коли свідчення та самообмовні зізнання отримували шляхом катувань під час “слідства”. Попри очевидність таких порушень — а часом і прямі заяви самих підсудних про це в залі суду — судді систематично не звертали на них уваги. Автори звіту наводять приклад, коли цивільну особу засудили за вбивство чоловіка, з яким, за її власними словами, вона ніколи навіть не була знайома. Уже після винесення вироку жінка, яка на суді виступала ключовим свідком обвинувачення, зізналася, що свідчення проти засудженої дала за прямою вказівкою Федеральної служби безпеки.
Комісія також відзначає й інші розповсюджені порушення: дати в офіційних протоколах затримання часто не збігалися з реальними датами арешту, підозрюваних тижнями і місяцями тримали без жодного зв’язку із зовнішнім світом, а відеозаписи “затримання на місці злочину” в переважній більшості випадків виявлялися інсценованими. Окрім цього, за час “слідства” та судового розгляду окупаційна влада вдається й до інших грубих порушень — насильницьких зникнень, сексуального насильства, жорстокого й такого, що принижує людську гідність, поводження з ув’язненими.
Докладніше про насильницькі зникнення цивільних на окупованих територіях читайте в аналітичній доповіді та в інтерв’ю з її автором Миколою Комаровським.
